Щороку напередодні Дня вишиванки спостерігається ажіотаж з вибором українських національних костюмів. Проте, купуючи сорочки, ми навіть не здогадуємося, що у них мало українського. Науковці стверджують, що вишивка хрестиком стала популярною в українській традиції дуже пізно – наприкінці XIX ст., а сучасні інтерпретації можуть бути дуже безглуздими.
Щоб з’ясувати, які вишиванки творили наші прабабусі і як вони відрізняються за регіонами, ZAXID.NET поспілкувався з Тетяною Куцир, кандидаткою мистецтвознавства, науковою співробітницею відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України.
Найбільш давнім оберегом був ромб
Авторка однієї з перших книжок про вишиванки Олена Пчілка у своїй книжці про орнаменти писала, що послідовність оздоби на частинах сорочки складалася історично. Найдавнішою була вишита уставка (верхня прямокутна конструктивна частина сорочки), далі вона поширилась на пазуху (виріз на грудях). Ні в поляків, ні в росіян уставкової сорочки не було, а в нас вона є в різних варіаціях. Заповнення рукава і всього простору сорочки не склалося водночас. Була багатокомпонентність орнаменту і крою.
Етнографи почали збирати і зберігати сорочки з другої половини XIX ст. А оскільки тканини і нитки довго не зберігаються, то дуже давні зразки важко відшукати, а отже і визначати, якими вони були. Вік вишивки можна визначити за нитками: давніші вишивали невибіленим льоном чи підфарбованими сажею.
Схеми, за якими вишивають зараз, і ті давні вишивки, що збереглися до нашого часу, – це переважно кінець XIX-початок XX ст. Тоді вже в Російській імперії були популярні схемки фірми «Брокар», і, відповідно, було багато запозичення і певною мірою уніфікованість вишиванок. Кольори і тканина вже були куплені і привезені. Тобто вичленити якийсь взір і сказати, що він притаманний лише тому чи іншому регіону, досить проблематично.
Найдавніші взори українських вишиванок – геометричні. Найбільш характерним для вишивок всіх регіонів України був ромб у різних комбінаціях.
«Якщо ми беремо старовинний український взір, то обов’язково знайдемо там ромб. Він може бути з квадратом, поділений, всередину вписана зірка. Бувало таке, що на сорочці чи запасці в ряд кожен ромб був інший. Жінки так відчули, експериментували. Давні сорочки не вишивалися за зразком», – пояснює Тетяна Куцир.
Рослинні візерунки теж давні. Були запозичення з Візантії, з Європи, звідки завозили багато тканин, тому ця традиція також присутня. Візантійські впливи – складні рослинні візерунки, мотиви граната, воно було присутнє у вишивці князівського періоду, що збереглася на залишках церковного шитва. Козацьке бароко увібрало багато всього, але зі збереженням стилістики загальноєвропейського. Мережки були поширені в добу Відродження. В Італії вони називалися antic, античний шов, в нас – змережування, воно теж дуже прижилося для з’єднання конструктивних деталей. Загальноєвропейські тенденції, які потрапляти на цей сільський ґрунт, адаптовувалися, щось залишалося, а щось йшло в небуття. А вже з кінця XIX ст. масово були поширені брокарівські візерунки, також квіткові.
Серед кольорів найдавніший білий. У кожному етнографічному регіоні знайдемо щось біле вишите. Червоний – теж давній, він вважався захисним, оберегом. Чорний насправді був синім, тому що фарбували дубовою корою, вона не давала чорного кольору, то був темно-синій, який потім вимивався. Згодом, коли з’явилися промислові нитки, вишивали і шовками, і золотом, і сухозліткою. Могли бути делікатні вкраплення бісеру, але не суцільно зашито, як тепер роблять, коли воно виглядає як лати.
Сорочки для чоловіків і жінок прикрашалися у різних місцях. Чоловічі мали зубчасті взори на пазухах і манжетах. Вони були більш стримані в оздобленні. Жіночі сорочки були багатші і в них збереглися більш давні символи.
Взагалі розмаїття вишивок в різних регіонах визначали довколишній ландшафт, впливи і запозичення, спосіб господарювання і контакт між територіями. Але найбільше вигляд вишивки зумовлений матеріалами і швами (технікою вишивання).
Етнографи підмітили, що мотиви взорів низинкових гуцульських сорочок нагадують смереки. Люди жили в певних кліматичних умовах, залежало від того, холодно чи тепло, в якому приміщенні жили. Одяг і декор був доцільний, зумовлений різними чинниками.
Регіональні особливості вишиванок
Якщо говорити про характерні для тієї чи іншої місцевості вишиванки, треба починати зі швів. Тетяна Куцир наголошує, що визначальним у вишитті був не узор, а шов і полотно, на якому вишивали. Наприклад, вишивка по брижах (складках) характерна для Бойківщини, Покуття, Лемківщини. На інших територіях вона зустрічається рідше. На східному Поділлі є схожий варіант, але там не по складках, а саму цю тканину набирали в такий спосіб на нитки, щоб стягнути і отримати візерунок.
Бойківська вишивка відносно проста. Для неї характерні різні кривульки, узори на брижах на основі ламаної лінії. Немає повністю зашитого рукава, вони ощадно оздоблені. Тобто вишиття на брижах – це конструювання: ти шиєш і прикрашаєш водночас.
Лемківщина була економічно багатшою територією, її мешканці їздили на заробітки. Тому сорочки шили з купленого попліну, але додатково оздоблювали вишивкою. Дорожчі тканини у них були і на спідниці. Більше декору купленого, менше вишивки.
Гуцули теж жили заможно. Їхні вишивки мають більше кольорів, але вони відрізнялися по різних громадах. Космач – в помаранчевих, червоних кольорах, хрестикові орнаменти, які розсипаються, як в калейдоскопі. Уставкові взори мали свою назву – княгиньки, які вишивали на весілля, сливові. Ворохта – синьо-фіолетово-чорна і там вже шов низинка. Можна простежити європейські впливи: вишиті троянди. Косів крученим швом вишивав кружальця. Верховина – це вишивка по білому, мережки, з делікатними вкрапленнями кольору.
Схожа історія на Покутті. Цей регіон має три великі групи. Городенка – це червоні кольори, багаті обгортки, в яких не походиш по горах, повністю зашиті рукави, багато витканих елементів вбрання. Снятинщина вишивала і червоними, і чорними нитками, використовували низинку кафасор, як на сусідній Буковині. Сорочки вишиті білим по білому, делікатні. Коломийщина має багато низинки, кожен елемент іншого кольору, чергуються червоний, зелений і синій.
Опілля (майже вся Львівщина) майже не мала домотканних елементів вбрання, тут було багато промислової тканини. Городок мав свою унікальну вишивку з характерним швом на основі петелькового, яким прокладаються так звані вужики або ланцюги (драбинка). Вони були червоні або поєднання червоного і білого. Над ними і між ними розміщували місяці і півмісяці, які виконувалися гладдю по контуру, серединка могла бути чорною. Могли вишивати галузки. Швом оздовлювали уставку, манжет і комір.
Яворів мав багато схожого на Городоччину, в обох районах були бавничики – жіночий головний убір, який складався з тканини, що накладалася на картонку, і покривався зверху хусткою, вишиті гладдю зубчастими мотивами, з ромбиками або косим хрестом. Яворівщині притаманні квіткові мотиви, вільне трактування троянд, вишиті гладдю по контуру. Але були і хрестикові квіткові композиції. Характерна гама домінантного червоного із вкрапленнями жовтих, зелених, синіх. Було багато білого і на противагу – яскраві кабат чи хустка. Хустку ділили на квадрати і в кожному з них вишивали ягідку, квітку.
Жовківщина і Кам’янка-Бузька – опільська вишивка із впливами подільської. Тут зустрічаються квіткові мотиви, схожі до взорів західного Поділля. Суцільна неширока смуга із геометричними рослинними мотивами. Червоно-сині, червоно-чорні кольори. Оригінальний крій сорочок з дуже широкою пазухою.
На Перемишлянщині вишивали швом «на вічка».
Жидачівщина належить до підгірської смуги (вже не Опілля, але ще не бойки), там вдало поєднували вишивку із ткацтвом. Стилізовані рослинні орнаменти, насиченість, концентрованість узорів. На уставці геометричний взір, а відразу підуставковий і пазуха – рослинний, і воно гарно поєднується.
Сокальщина вже належить до Волині. Хоча волинські кольори червоні, але Сокальщина вишивала чорні сорочки із хрестиковими галузками і геометричною композицією. Делікатна графіка.
Поділля. Західне – уставка геометрична, а рукав рослинний, геометризований орнамент. Відома чорна борщівська сорочка, але були і в червоному кольорі, й іншими швами. Східне Поділля має дуже розмаїті техніки. У селі Ободівка вирізування жовтими нитками, а в сусідньому селі вже характерна низинка. У цьому регіоні дуже добре відчуття орнаменту, спільний ритм, техніка. Традиція, яка йшла від інших швів, зберігалася і в хрестику також.
Полісся шило сорочки з розрідженого льону технікою занизування і заволікання. Шов імітує ткацтво, взори геометричні або рослинні, але сильно геометризовані. Поєднання білого і червоного: червона нитка по білому полотні. Цей регіон багато ткав, відповідно вишивка імітує ткацтво. Поліщуки використовували не льон-довгунець, а льон лущик, який давав дуже тонке і довге волокно, з якого виходили серпанкові тканини. Їх прикрашали ткацтвом.
Волинь теж практикувала червоні кольори, але там вже щільніший льон, відповідно, це впливало на техніку. Для Волині характерні розлогі квіткові чи геометричні композиції, вишиті хрестиком із домінантою чорної барви, більш натуралістично потрактовані квіткові мотиви вишивали у червоно-чорній гамі. Чоловіча волинська сорочка – це гладь, інколи у поєднанні з хрестиком із характерним мотивом «рожі».
Буковина перегукується з румунськими традиціями. Але румунська вишивка дрібніша. Стебнівковий шов прокладав основу. Чорний контур визначав візерунок, а наповнення могло бути різним – червоне, бордове із золотом. Рукав кольоровий. У 20-30-х роках були поширені квіткові композиції, вишиті гладдєвим швом качалочка. Це вже була не уставкова сорочка, а тунікоподібна хлоп’янка, яка шилась в перекидку з вирізом на горловині і зав’язками позаду, мала прямі широкі рукави.
Закарпаття дуже неоднорідне. Там проживають і лемки, і гуцули, і бойки, і відчутні угорські впливи. З-посеред інших виділялася вишивка з непритаманними для інших українських територій барвами, наприклад, коричневим чи фіолетовим.
Наддніпрянщина шила рахованою гладдю чи набируванням, якими прокладали ромб з різноманітними завершуванням, доповнювали червоно-чорним, є відсилання до ткацтва. Такі шви чомусь зараз не використовуються. Території, які мали промислові матеріали, мали менше вишивки, щедріше оздоблювали домотканне полотно. Тому Чернігівщина, Полтавщина багатша вишивкою, ніж Київщина. На Черкащині вишивали мережкою шабак. Мотиви великі, виразні, білим по білому, червоним. Дніпропетровщина мало досліджена, мало відомо про її вишивку. Хоча Дмитро Яворницький назбирав великий спадок, але в експозиції музею сорочки не виставлені. Очевидно, це була вишивка білим по білому, багато мережок.
Чернігівщина використовувала підсинені нитки, найбільше білих, поєднувала білі з червоними. Техніка – рахована гладь з вирізуванням. Створюють враження ажурності, легкості. Там затримались впливи козацьких вишивок і східні мотиви теж можна знайти. У їхніх сорочках поле рукава ширше. В нас робили вужчі, бо було розраховано на те, що зверху має бути одяг.
На Донеччині і південній Слобожанщині етнографи під час експедицій в 50-х роках знаходили дуже багато народного в одязі, особливо в сукняному було найбільше українських впливів. Однак зараз у їхніх музеях переважно брокарівські вишивки, хрестик, троянди. Що було до них, ще треба досліджувати. Південь також важко вивчати. Однозначно там був перетин культур з болгарами, татарські впливи.
Про символи давні і сучасні
Зараз люди люблять шукати символізм, якісь зашифровані обереги у вишивці або навпаки закодовувати ці обереги, імена, цілі фрази, символи і переводити їх у хрестик. Насправді, пошуки оберегів, каже Тетяна Куцир, – це вже історія нашого часу. Дослідники найдавніших сорочок, ще Київської Русі, із символів називали тільки ромб. У давніх кручених швах важко виділити мотив, це швидше техніка, ніж символізм.
Для наших предків сама вишиванка вже була оберегом. Коли жінка вишиває сорочку, це не робиться швидко, вимагає і фізичних, і емоційних зусиль. Чи для дитини, чи чоловіка – вона закладає у неї щось добре, тому це вже оберіг. Для цього достатньо було шва, і якщо він був червоний, то вже захищений від злих духів.
«Символи творилися самими людьми. Якщо людина хотіла щось вишити, вона брала і вишивала. На старих гуцульських чоловічих сорочках можна знайти ініціали власника, зображення зайчика, велосипеда», – каже Тетяна Куцир.
Однак, міфотворчість і нові символи іноді можуть бути корисними, вважає мистецтвознавиця.
«Якщо є суспільний запит, то буде і відповідь на нього. Є запит на певні зображення, які виглядають атракційно, хоч вони можуть не мати художньої цінності. Ми зараз хочемо вишити байрактар чи БТР, то вишиваємо. Це теж оберіг в час війни, який декларує не тільки захист, але й готовність до дій», – пояснює науковиця.
«Беруть рушник зі стіни і шиють з нього сорочку»
Гірша проблема, вважає Тетяна Куцир, що ми маємо справу із браком смислів у нашому сьогоденні, аніж з наповненістю цими смислами вишивки.
Масовою і безглуздою є тенденція перешивання рушників на сорочки.
«Рушники – це взагалі пізня традиція. Вони призначені для прикрашання інтер’єру, ікон, це 20-30-ті роки XX ст. А ми беремо рушник, який мав прикрашати стіну, і шиємо з нього рукав сорочки. Та ще й продукуємо цей килимовий взір, як це роблять сучасні дизайнерки. Це не продовжує традицію української вишивки, воно здешевлює наш спадок», – зазначає дослідниця.
А ще, додає, будь-що вишите в Україні ми називаємо українською вишиванкою, робимо її максимально еклектичною і непривабливою.
Іноді через незнання шиють парні сорочки і на жіночу беруть взір з чоловічої. У них структура орнаменту інша, бо чоловікам прикрашали пазуху. Жіночі не було сенсу оздоблювати там, ця частина було прикрашена намистом чи кептарем. Тому більше оздоблювали рукав. А на рукаві і пазусі орнамент іншої структури.
Якщо ми хочемо, щоб наша традиція жила, ми маємо адаптувати давню вишивку під той одяг, в якому ми ходимо. Нам треба пристосувати її до сучасного побуту, щоб у ній було зручно і комфортно.
«Будь-яка традиція розвивається. Якщо не розвивається, вона консервується і помаленько вмирає. Зараз дуже мало інтерпретацій традиційної вишивки. Є брокар, маки, колоски, синьо-жовті візерунки, килимова вишивка, взори зі схем DMC від царя гороха. Або схеми з журналу “Радянська жінка” чи карта України з регіональними взорами. Їх щороку тиражують напередодні свята. Насправді їх взяли з книжок 80-х років, в одній з яких зазначено, що вона демонструє можливості соціалістичного розвитку. А ми тепер беремо звідти взір і кажемо: ось українська вишивка», – справедливо обурюється мистецтвознавиця.
Популярність вишиванок у наш час пояснюється згуртованістю, консолідацією українців в час війни, як і в 20-30-х роках XX ст., коли зростала національна свідомість. Тоді під впливом романтичної течії сер. XIX ст. люди йшли у села і шукали народних традицій. На фотографіях того часу видатні українці часто були у вишиванках, хоча це зовсім не означало, що вони ходили в них щодня чи одягали на всі свята. Це була декларація: ми не просто мешканці якоїсь території, ми – українці. У такий спосіб вони заявляли про свою національну приналежність.
Щоб зберігати давні традиції, треба популяризувати власне давню українську вишивку, а не все вишите в Україні. Ми маємо іти від основ, відшивати давні зразки і якось їх осучаснювати. Щоб знати, які саме вишивки є питомо українськими, варто користуватися академічними виданнями: наприклад, записками НТШ, Катерина Матейко «Український народний одяг», Раїса Захарчук-Чугай «Народна вишивка західних областей України».
Фото ZAXID.NET та Тетяни Куцир з Музею етнографії та художнього промислу (площа Ринок, 10)