Українцям уже в печінках сидять топові фігури російських пропагандистських медіа: політиків, речників і нібито журналістів. Ці відомі своєю брехнею, нахабністю і навіть вульгарністю типажі вже закономірно викликають відразу і невдоволення в українців. Однак про їхнє дзеркальне відображення в Україні не прийнято не те що говорити, а навіть думати. Для таких нехитрих маніпуляцій над українцями пропаганді знадобилося всього кілька шаблонів. По-перше, що пропутінською політичною силою в Україні є тільки ОПЗЖ. По-друге, що навколо експрезидента України Петра Порошенка гуртуються тільки державницькі патріотичні сили, які бажають добра і процвітання країні. Про те, як Петро Порошенко перетворив українських патріотів на беквокал Кремля, і піде мова у цій статті.
Те, що українці спромоглися скинути клептократичний режим Януковича і вигнати його до Росії, є доконаним фактом для всіх. Те, що українцям не вдалося істотно змінити правлячу еліту та людей у впливових експертних середовищах, на жаль, так само факт. І все тому, що Янукович зі своєю Партією регіонів був лише частиною порочної системи. Другу вагому її частину становили ті, що числилися в опозиції або намертво привласнили собі звання патентованих патріотів. І саме це угруповання, яке, зрештою, мало чим відрізнялося від кадрів Януковича, швидко скористалося досягненнями революції і зайняло місця попередників, заходившись цементувати стару систему.
Якщо з «регіоналами» все було ясно і зрозуміло в їхній орієнтації на російську модель, то з мімікруючими псевдопатріотами, які легко вдавали реформаторів та демократів, ситуація була менш очевидною. Усі ці Порошенки, Тимошенки, Гройсмани, Яценюки, Турчинови, Наливайченки з їхніми Кононенками, Мартиненками і Грановськими відрізнялися від «регіоналівського» кодла тільки риторикою і зовнішнім антуражем. Тут аж напрошується анекдот про хом’яка і мишку. Де на питання, чому мишку всі хочуть вбити, а хом’яка люблять – правильною відповіддю є: «Тому що в хом’яка піар кращий».
По суті, уся ця братія працювала за тими ж, успадкованими ще від Кучми, кримінальними схемами, а її метою була влада й особисте збагачення. Просто одні мобілізували свій електорат обіцянками відновити тісніші зв’язки з Росією, а другі – ефемерним долученням України до Заходу. Причому і ті, і ті не спішили виконувати на практиці своїх обіцянок. Проросійський Янукович до останнього намагався не розчинитися в Росії і по-своєму боронив Україну, правда, як свою феодальну вотчину. А Порошенкові, попри напускну проєвропейськість, Європа була не менше протипоказана. Бо ЄС не терпить олігархату, не толерує кримінальних схем і не допускає концентрації в одних руках впливу на незалежні гілки влади: законодавчу і судову.
Якби Порошенко насправді бажав європейської перспективи Україні, то не заходився б відразу після Майдану підпорядковувати собі кримінальні схеми Кучми-Януковича. Не намагався б замкнути на собі державні фінансові потоки. Не став би цементувати кланово-олігархічну систему в Україні, а розпочав би розбудову такої моделі, яка б вирвала Україну з російської орбіти. І саме така Україна була найбільш невигідною Росії. Що гріха таїти, всенародне рушення під час Революції гідності налякало путінську Росію і її сателітів всередині української держави. Поламало більшість схем Кремля і давало нові стартові умови Україні. Найбільш небезпечним для Росії було б, якби Україна відразу перейшла до радикальних реформ. Їхній успіх перетворив би Україну на приклад для наслідування росіянами. Це і був найбільший жах для Путіна.
Проте декларована українська патріотична еліта практично нічого з цього не зробила. Здається, з такою елітою годі було сподіватися на щось інакше. Бо насправді було дивним пов’язувати сподівання на позитивні зміни з одним зі стовпів Партії регіонів – Петром Порошенком. Людиною, яка, будучи народним депутатом і міністром в уряді того ж Азарова, змогла «заробити» багатомільйонні статки. Сподіватися на зміни, голосуючи за політичну силу Юлії Тимошенко, соратниці засудженого в США колишнього українського прем’єра Павла Лазаренка. Особи, яка підписала з Росією кабальний газовий договір. Політикині, яка хіхікала в унісон з Путіним у складний для Грузії і України час. Але, незважаючи на такі очевидні сигнали, українці вкотре довірилися вовкам в овечій шкурі. І Система майже моментально регенерувалася.
Західним країнам, які виступили в ролі партнерів України та її фінансових донорів, було добре відомо, що українська політична еліта хитрує й обманює. Що, імовірно, Петро Порошенко сепаратно домовлявся з Путіним, виходячи з особистих інтересів. Що він буквально благословив свою фракцію на вихолощення прийнятого під тиском Заходу антикорупційного законодавства. Що «Народний фронт» Арсенія Яценюка разом із Блоком Петра Порошенка стали перетворювати Україну на своєрідний корупційний анклав, шантажуючи колективний Захід тим, що у разі припинення фінансових вливань, Україна не зможе більше боронити світ від російської навали. А якщо припустити, що західним спецслужбам було добре відомо про таємні оборудки Порошенка з Путіним, то стає зрозумілим, чому колективний Захід дав Порошенку лише тимчасові гарантії недоторканості.
Грандіозний збій в російсько-українському «розводняку» стався під час президентських виборів 2019 року. На всенародному голосуванні переважна більшість відмовила Порошенку у праві надалі керувати країною. Цю поразку Петро Порошенко відчитав як особисту образу. Найбільш болюче було усвідомлювати, що більшість виборців розкусила його подвійну гру і вирішила віддати перевагу позасистемному акторові. Не вірячи до кінця у свою поразку, Порошенко продовжив свою політику розколу в суспільстві. І йому вдалося заручитися залізною підтримкою Заходу й частково Центру України та зберегти палку любов з боку національної творчої інтелігенції.
Нагнітання розколу з кінцем виборчої кампанії не закінчилося. «Найкращі люди» країни не втомлювалися курити фіміам найвеличнішому політикові України. Підручні експерти та інші авторитети кинулися шельмувати «молодого вискочку», який посмів відібрати трон у величного Петра Олексійовича. Найбільш несправедливим закидом Володимирові Зеленському стало звинувачення у проросійськості. В тому, що він прийшов не змінювати країну, а для того щоб капітулювати і передати її Путіну. При цьому було видно, що російська пропаганда з самого початку підігрувала Порошенкові. На телеканалах на всі боки ганили «антиросійського» Порошенка і не забували похвалити «проросійського» Зеленського. Росіяни добре знали, що більш вигідного президента України, ніж Порошенко, їм годі знайти. І водночас спазматично шукали можливість якнайшвидше ослабити рейтинг молодого і недосвідченого президента.
Невигідність Зеленського для Кремля полягала в тому, що росіяни точно знали, що він не їхній кандидат. Що Зеленський здобув феноменальну підтримку на всій території України. Розуміли, що відтепер їм буде набагато важче зіштовхувати між собою різні регіони або ж україномовних громадян з російськомовними. Буде важко звинуватити українців у симпатіях до нацизму і фашизму, коли ті переважною більшістю обрали собі президентом людину з єврейським корінням. І тут, як не дивно, інтереси Кремля і Порошенка з його камарильєю збіглися.
Порошенківці враз звинуватили Зеленського в усіх земних гріхах: зрадник, капітулянт, прийшов занапастити Україну, нездара, клоун. Ніхто з поважних лідерів Заходу з ним говорити не буде. Що він – тимчасове непорозуміння. Що незадоволений народ от-от змете його і всадовить у президентське крісло справжнього президента. «Стоп капітуляції» почало лунати ледве не зі всіх олігархічних каналів. Не знайшовши слабкого місця в Зеленського і здогадуючись про його справжні наміри, росіяни змінили платівку і кинулися відколювати його електорат на сході і півдні країни. В унісон з порошенківськими запрацювали медведчуківські телеканали. Уже не кажучи про російські пропагандистські рупори. З одного боку, українські патріоти трубили про неминучість зради національних інтересів, з іншого – говорили про те, що Зеленський перетворився на другого Порошенка і зрадив сподівання виборців Сходу.
Наступною спільною піснею російських та українських політиків й експертів стали слова «у нього нічого не вийде» та «все не так». Фактично кожен помітніший крок Зеленського наввипередки критикували росіяни й українці з «опозиції». І щоразу було дедалі важче знайти відмінності в тих атаках. Все більше зливалися позиції «національної опозиції» і проросійської ОПЗЖ. У підсумку виявилося, що всі загрози, які, на думку «порошенківців» та «опзжистів», слід було очікувати від Зеленського, є їхніми внутрішніми страхами, набутими внаслідок нищівної поразки фобіями.
Сюди ж варто зарахувати і так звані червоні лінії, які старанно ось уже два роки для Зеленського малюють «справжні» патріоти. А тепер до цього процесу малювання відкрито долучився й Путін. Та й чого гріха таїти, постійні погрози масовими акціями протесту, виступами ветеранів та їхнє фінансування з табору Порошенка аж ніяк не сприяло формуванню консолідованої позиції всередині країни, що воює. Заворушення й неспокій у Києві, коли президент Зеленський перебував у Парижі, ведучи надзвичайно важливі переговори в рамках Нормандської зустрічі, так само додавало впевненості, але тільки Путіну. Який не проминув нагадати Зеленському про заворушення в його столиці.
Пригадаймо також, як тішилися політики зі середовища Порошенка, коли новообраний президент Джо Байден довго не дзвонив Зеленському. Тут не працювала логіка, не діяв державний резон – найважливішим для критиків з Кремля та з офісу ПЄС було сподівання, що Байден не забуде Зеленському переговорів з Трампом. І яким великим було розчарування, коли Байден подзвонив і проявив повну солідарність з Україною. Що позиція нової американської адміністрації дозволила українській владі перейти до більш активних дій. Зайнятися боротьбою з олігархатом, повести наступ на корупцію, нейтралізувати впливи Кремля через санкції проти Віктора Медведчука і навіть спробувати сформувати нову міжнародну коаліцію з протидії агресивній Росії.
Перший раз Україні вдалося в момент реальної загрози заручитися принциповою підтримкою США, Великої Британії, Франції, Німеччини, Туреччини та інших важливих країн, і Путін змушений був відступити. А що на це чути з «опозиційного» табору? «Зеленський продовжує загравати з агресором», – заявила Ірина Геращенко. «Зеленський боїться опозиції, а найбільше – її лідера Петра Порошенка», – вторить соратниці Вікторія Сюмар. «Зеленський будує авторитарну систему влади за зразком Януковича», – знову та ж невтомна Ірина Геращенко. А коли до всього додати «експертні» оцінки завсідників «Прямого», «5 каналу» та «Еспресо», то можна навіть не вмикати «Россия 1» або «ОРТ». Вони просто єдині у своїй ненависті до президента України.
Непартійні «бійці» не зв’язані присягою на вірність, тому не можуть не помічати позитивних зрушень в Україні. Але й не хочуть погоджуватися з тим, що це наслідки діяльності президента Зеленського. А тому дипломатичні успіхи повністю приписують міністрові закордонних справ Кулебі. Наступом на олігархів та обмеженням впливів Медведчука-Путіна завдячують Байдену «животворящому». А формуванням нової проукраїнської коаліції держав – маленькій сміливій Чехії. Тобто все це сталося без огляду на зусилля влади в Києві. Просто так карта лягла. Правда, з такою логікою і до комплексу меншовартості недалеко.
Хоча, чому недалеко? У патріотично-опозиційному середовищі часто доходить до карикатурного. Особливо, коли в українських псевдопатріотів не тільки одна мелодія, але й аналогічний з російським ворогом текст пісні. Коли патріотичний хор імені Петра Порошенка виступає в ролі звичайного беквокалу для кремлівських солістів. І все це не через політичні або ідейні переконання. Так стається тому, що це люди старої дати, у прямому і переносному значенні. Тому що вони намагаються зберегти систему, де їм було затишно і зручно. Де вони належали до обойми і просто мінялися місцями. У цій системі були забетоновані золоті ніші для таких як Порошенко і Тимошенко, але не було місця реформованій успішній Україні. Тому що йшлося про осіб, а не про справу. Не про ідею. І тільки зараз в українців з’являється шанс здерти зашкарублий панцир системи і кардинально змінити еліти. І це доведеться робити в умовах шаленого опору Системи, протидії з боку українських нібито патріотів та агресивних дій Кремля.