На превеликий жаль, найбільш помітним у львівській спадщині є явище, якщо так можна сказати, сукупності усього тягаря львівської плюралістичної історії. Львівська історія справді плюралістична. Вона має кільканадцять складників. Зрештою, з одного боку, – це дуже добре, з другого, – кожен із них, на жаль, у зв’язку з тими чи іншими колізіями історії, виявляв себе дуже драматично. Або навіть трагічно.
То добре, коли культура здійснюється на межі. Як казав великий російський культуролог Бахтін, „культура осуществляется на границе". Але дуже бажано, щоб при цьому вона здійснювалась не у режимі якихось конфліктів. У свою чергу, плюралістична львівська історія надзвичайно конфліктна.
Ось дивіться, візьмемо так званий „київсько-руський час". Стосунки з Києвом у тогочасного історичного Львова були дуже складні. І це - м'яко кажучи. Львів мав тісні стосунки із Заходом. Але вони також були двозначні.
До прикладу, я не ідеалізував і не ідеалізую австрійську присутність в Галичині, а навпаки, закликаю до об'єктивності.
Річ у тім, що Австро-Угорська імперія впродовж століть свого існування, особливо в останні десятиліття, явно еволюціонувала в бік лібералізму. Давайте пригадаємо про те, що на початку 20 століття в австрійській імперії фактично не було політв'язнів. Зрозуміло, що там було дуже далеко до ідилії. Зрозуміло, що таке національна політика віденського уряду, який дуже майстерно лавірував поміж різними національними силами, по суті, нацьковуючи їх одна на одну... Але, насамперед, нам йдеться про те, що там був об'єктивний соціокультурний федералізм.
Нікому у Відні не спадало на думку оголосити русинів (рутенців чи галичан) неіснуючим етносом. Але ж у той самий час були відомі польські автори, які говорили, що галичани - це ті самі поляки, які просто відпали від польського коріння.
Наприкінці 18 століття віденська адміністрація зрозуміла, що слід щось робити з так званою рутенською чи руською мовою. З цього часу починається спокійний патронат над тією самою мовою. Нагадаю, що у Львівському університеті у ті часи відкривається відповідна кафедра. Вслід за тим з'являється «Русалка Дністрова». Її, зрозуміло, переслідували, але переважно клерикали-церковники. А, зрештою, австрійський уряд ставився до цього як до об'єктивного явища. Руський (русинський) етнос починає писати і друкувати своєю мовою. Після 1848 року значною мірою це стає ніби неписаним правилом.
І ще одна важлива заувага - українську мову в Галичині ніхто не забороняв! Коли галицькі інтелектуали приїхали на початку ХХ століття в Російську імперію, в Полтаву, на відкриття пам'ятника І.Котляревському, вони стикнулися з ситуацією абсолютної заборони української мови. Російські поліцаї кажуть їм: «Извольте говорить по-русски». А вони відповідають, що не знають російської мови, і будуть говорити тією мовою, якою вони говорять у себе вдома, тобто українською.
А тепер давайте уявимо собі, що було б з українською культурою після інтриг проти української мови з боку Валуєва, а вслід за тим й імператора, маю на увазі відповідний Емський указ, якби не той самий галицький регіон українського етносу.
Перепрошую, в Галичині справді було багато чого намішано, не все було однорідно, на однозначно. Іван Франко проклинав Австрію. Зрештою, польські поети робили те ж саме. За Іваном Франком це робили інтелектуали меншого рангу. А все ж таки то був трохи інший світ. Не такий лютий, як Петербурзька імперія.
А порівнювати розпад Російської та Австро-Угорської імперій - це все одно, що порівняти вибух нуклеарний (маю на увазі розпад Російської імперії) з вибухом учбової гранати, як це було у Відні.
Все-таки загальна інтонація Галичини питомо українська. Ну це не просто впало з неба, це прийшло з історії. А історія виглядала саме таким чином.
Ось вам ще приклади.
Дружина Франца-Йосифа Єлизавета, яка загинула від рук якогось шаленого італійського анархіста, настільки шанувала Гайне - радикального поета, що у своєму маєтку поставила йому пам'ятник. А в той самий час давайте подивимось на цей самий божевільний світ на Сході. Приїжджає сюди, у Київ, Столипін, а російські націоналісти, кожен другий з яких на -енко чи -ич, одним словом «питомі такі українці», говорять йому: «Эти сепаратисты хотят поставить памятник Шевченко». А Столипін їм відповідає: «Пока я приезжаю сюда, здесь памятник не будет стоять».
Мені розповідала онука Старицького, пані Ірина Стешенко, таку історію. Приїхав до її діда в гості Шаляпін. І ось вони мали намір поспівати українських і російських пісень. Старицький виносить невеликий бюст Шевченка, а йому на це поліцейський говорить «ни в коем случае нельзя этого выносить, держите его у себя дома». Старицький вже повертається до себе додому, і тоді Шаляпін під свою розкішну шубу ховає Тараса Григоровича і каже «ну меня не остановят».
Між нами кажучи, ну неможлива була така ситуація в Галичині. Зрозуміло, що там було достатньо демонізму. Недарма з'явився Кафка і взагалі дуже песимістичний лірик Райнер-Марія Рільке. Значить, там щось важке було. Плюс ситуація 1914 року, коли раптово Відень почав підозрювати у всіх русинах агентів Російської імперії, і кидав галичан у табір Талергоф. Але все ж таки треба міряти, як казав покійний поет Бродський, «очень плохое с просто плохим». Саме другий вимір я називаю австрійською спадщиною.
Вслід за цим починається оця так звана польська присутність. Будемо відверті, в якійсь хвилини вона виявляла себе надзвичайно агресивно і навіть жорстоко. Один львівський мемуарист 1918 року звертає увагу на те, як у львівській кав'ярні на його українську мову відповідним чином драстично реагує якийсь маленький поляк. І, зрештою, так було завжди.
З одного боку, Львів дуже багато нагромадив, з другого - кожна компонента мала отой самий конфліктний контекст. На превеликий жаль.
І ось, зрештою, десь починаючи з двадцятого століття, після великих зусиль домінантою Львова стає український складник. Ви бачите, як це все виглядало у 20-30-х роках минулого століття у тогочасній Польщі. Про яку, перепрошую, дуже сердитий польський письменнику кінця 60-х років у своїх листах до пані „Z" сказав: „...тогочасна Польща тоді була дурна і зла". Це доволі різкувато сказано, як на мене. В тогочасній Польщі багато чого було і доброго.
Потім, починаючи з 1939 року, приходить етап нібито українізації Львова. Давайте подумаємо, в який спосіб здійснювалась та українізація? Хто її здійснював, починаючи з вересня 1939 року...
Україна після 1946 року і далі дивиться на Львів як на щось автентично українське. На відміну від русифікованих інших великих українських міст. Але парадокс полягає в тім, що ось ця сама провідна українська домінанта Львова навіть за часів „відлиги" потрапляє у дуже важкий контекст. Ну давайте пригадаємо осінь 1965 року - репресії, які впали на львівську інтелігенцію. І так воно було майже завжди. Тобто формула Львова розгортається у напрямі ось цієї самої багатовимірної спадщини і драматизму кожних її складників.
Львів сьогодні став нібито абсолютно автентичним. Але ця автентика необхідним чином входить в конфлікт. Уже в контексті усієї країни. Що з цим робити? Залишається лише одне: вивчення цих самих складників і збування того самого драматизму. Те, що ті складники треба вивчити до останнього рядка, - це не викликає жодних сумнівів.
Я пам'ятаю конфлікт, який виник у свій час у львівського міського керівництва через намаганням і київських і варшавських філософів провести якийсь семінар, присвячений польсько-львівській філософській школі. Блискуча тогочасна польська логіка 30-х років, яка залишилася золотою сторінкою всієї людської думки. Не треба ніякого опору для вивчення цих складників. Належить знати абсолютно все. І в напрямі того самого знання і в напрямі того, що маємо надію, найбільш конфліктні виміри історії Львова вже скінчилися. Необхідно іти, патетично кажучи, у майбутнє.
Що стосується формування української спадщини Львова...
Український складник свого часу формується на базі відторгнення польського. І в цьому немає нічого дивного. А що залишалося робити в цій ситуації? Іван Франко не без суму спостерігав, як сердешний галицький селянин, уже в якості робітника, соромився говорити, що він не поляк. Він намагався бути поляком. Перепрошую за різкість, але в якомусь розумінні Іван Якович Франко також є польським літератором. Але, з другого боку, він раптом несподівано різко може написати про Міцкевича. Оце і є ось це саме відторгнення. Відторгнення повинно було бути. Але річ у тім, що ми маємо справу з діалектичним процесом. Зрозуміло, що кожен учасник львівської літературної кав'ярні початку 20-го століття відчував свою українськість (руськість), з другого боку, знав чи не напам'ять кращу польську поезію цієї доби. Не кажучи вже про класику.
Тобто, це подвійний процес: відторгнення, відчуження, дистанціювання - і глибоке розуміння польської культури. І на цій основі виникає українська компонента.
Десь у 50-60-х роках минулого століття значна частина львівської інтелігенції зрозуміла, що комуністична Польща має певні особливості у порівнянні з радянським тоталітаризмом. І може бути своєрідним інформаційним вікном у якісь інші виміри, в інше життя. Як говорив мені один львівський професор, він у 1956 році приїхав у Польщу, зайшов у бібліотеку і раптом побачив там якусь англійську газету, де була передрукована доповідь М.Хрущова на ХХ з'їзді КПРС. Її спокійно можна було прочитати. А в Радянському Союзі вона з'явилась лише після горбачовського квітня 1985-го. І львівські інтелігенти використовували ось цю саму інформаційну можливість виходу через Польщу у Європу та світ.
І хвала Богові!
Довідка ZAXID.NET
Вадим Скуратівський - відомий український культуролог, доктор мистецтвознавства, кандидат філологічних наук, академік АМУ; професор кафедри телережисури Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого; доцент кафедри історії та культурології Національного університету „Києво-Могилянська академія"; редактор відділу науки і культури журналу „Сучасність".
Народився 1941 року в с. Бакланова Муравійка Куликівського району Чернігівської області.
Автор книг 7 книг („Мистецькі проблеми в німецькому романі ХХ ст." (1972), „Поет-патріот Шандор Петефі" (1972), „Історія та культура" (1996), „Екранні мистецтва у соціокультурних процесах XX століття: Генеза. Структура. Функція" (1997, в 2 ч.), „Проблема авторства „Протоколів сіонських мудреців"" (2001), „Українське бароко" (1995, комп'ютерний варіант), „Етюди з світової літератури" (1995)); понад 1 000 публікацій з історії укр., рос. та захід. літератур, загальної історії, філософії історії, історії кіно та театру.
Володіє німецькою, англійською, французькою мовами.