Пандемія коронавірусу та карантин занурили українську економіку в кризу. Через обмеження на кілька місяців зупинилися цілі галузі, найбільше постраждали туристична індустрія, логістика, промислові підприємства тощо. Проте уряд налаштований оптимістично та переконаний, що економічне зростання в Україні відновиться у другому півріччі.
Львівська область – є однією з найрозвиненіших в державі, але криза зачепила також і її. Але ж чи все погано?
Про те, як карантин вплинув на економіку Львівщини та Західної України загалом, чому галицький заробітчанин більше не чорнороб та чому пандемія коронавірусу – шанс для місцевого бізнесу ZAXID.NET розповіли очільниця Західноукраїнського офісу Європейської Бізнес Асоціації (ЄБА) Мар’яна Луцишин та голова координаційної ради офісу, керівний партнер компанії Advice Group Антон Подільчак.
Європейська Бізнес Асоціація – неурядова організація, заснована 1999 року. Вона об’єднує близько 1 тис. європейських, українських та міжнародних компаній – це найбільша спілка бізнесу в Україні. У західному регіоні її членами є низка великих та середніх компаній, зокрема SoftServe, Fujikura, Nestlé, Continental Farmers Group, Josera, KLINGSPOR, Citadel Inn та інші.
Криза як каталізатор старих проблем
Мар’яна Луцишин, керівниця Західноукраїнського офісу ЄБА: Карантин мав як позитивний, так й негативний вплив. Негативним було те, що ми потрапили в таку ситуацію, коли все зупинилося. Постало питання: що робити та як з цим жити? Упродовж перших тижнів карантину не було відповідей.
Найбільше постраждали галузі, яким довелося припинити діяльність через заборону. Це насамперед івент-менеджмент, туризм, ресторанний бізнес, логістика та перевезення. Виробничі підприємства або ставали на простій, або отримували мінімальну, порівняно із докризовим періодом, кількість замовлень. Багатьом керівникам бізнесів складно було оперативно реагувати на регулювання зі сторони держави, адже до постанови Кабінету Міністрів №211 постійно вносились зміни, місцева влада запроваджувала власні обмеження, тож бізнес не міг оперативно відреагувати. Багато працівників були налякані, боялися заразитися та відмовлялися виходити на роботу. Інші, навпаки, переживали, що їх звільнять. Така паніка погано вплинула на бізнес.
Одна з позитивних речей в цій кризі – це так звана діджиталізація. Багато компаній почали переглядати свої бізнесові процеси і шукати шляхи їхньої реалізації, використовуючи технології. Ті процеси, які можна було перевести в «цифру» – почали переводити. Так, наприклад комунікація з працівниками в певних галузях трансформувалась в онлайн. До кризи, зустрічі онлайн були поодинокі, і не мали великої популярності. Сьогодні ж — це реалії. Цей момент скоротив відстань між людьми і спростив комунікацію.
Криза оголила багато проблем бізнесу, які до цього були глибоко заховані. Наприклад, дивлячись на те, як наші західні партнери розв’язують проблеми, ми зрозуміли, що в нас досі дуже багато бізнесу в тіні. У Польщі влада допомагає бізнесу таким чином – вираховують середній показник прибутку, які певна фірма могла заробити в цей самий період торік, і надають їй допомогу в розмірі 50% від цього показника. У нас лише 40-50% компаній є «білими», їхні показники можна порахувати. А решта – в тіні, відповідно вкрай складно визначити їхні показники та надати допомогу. Тому дуже важливо сплачувати податки – у таких кризових ситуаціях це є показовим.
У Фінляндії, Іспанії, Німеччині, Бельгії та інших країнах люди платять великі податки, тому ці держави мають можливість в кризову ситуацію їх підтримати фінансово. Ми розуміємо, що Україна – не Німеччина і не Бельгія, і не має таких фінансових ресурсів, але намагається зробити з свого боку все можливе.
Залишаться лише найсильніші
Антон Подільчак, голова координаційної ради Західноукраїнського офісу ЄБА: На мою думку, Львівщина завжди була мобільнішою, ніж решта індустріальних регіонів країни, і вже відійшла від планово-розрахункової системи радянської економіки. Тому загалом західноукраїнському бізнесу було простіше адаптуватися до теперішніх викликів.
Найбільше в нашому регіоні криза зачепила напрямок логістики в частині роботи з персоналом. На початку карантину були проблеми навіть з банальним довозом людей на роботу. Були спроби з боку «найбільш активних» представників правоохоронних органів самореалізовуватись на 100% і з небияким завзяттями виконувати свою роботу, на яку до того часу було обмаль – зупиняти маршрутні або автобуси підприємств і принагідно перевіряти те, що не стосується Covid-19. Оскільки під час карантину замість 1000 автобусів залишилися працювати десь 100, то відповідно їх легше стало відстежити, зупинити і перевірити наявність вогнегасників, техогляду тощо. Але нам разом із владою вдалося це зупинити.
Окрім того, якщо підприємства-тисячники, де є від 500 до 1000 працівників, мають власні автопарки і спроможні були довозити людей на роботу, то невеликі підприємства з працівниками від 30 до 100 людей покладалися здебільшого на громадський транспорт. І це стало справжньою проблемою.
Глобальний момент – великі підприємства Львівщини здебільшого орієнтуються на західний ринок. Криза на Заході традиційно почалася швидше, ніж в нас. На момент, коли в нас тільки-но почали вводити карантин, більшість бізнесу вже відчула спад замовлень. Але оскільки наш бізнес є активним, то він одразу почав бити у всі дзвони. Наприклад, в галузі металообробки березень-квітень був критичним, різко зменшився обсяг замовлень на продукцію із Західної України з боку західних партнерів. Але вже наприкінці квітня-травня європейці порахували, що в них дорожче виводити людей на роботу в карантин, ніж в нас. Відповідно, замовлення почали зростати і навіть в більших обсягах, ніж прогнозували.
Нині кризова хвиля для регіону дещо відкотилася, але як воно буде надалі – треба дивитися. Як й будь-яка криза, вона залишить лише сильних. Можливо ослаблених, але живих. Слабких криза відфільтрує і вони напевно почнуть займатись чимось іншим. Нічого критичного в цьому немає.
Які галузі економіки в Західній Україні постраждали найбільше
Антон Подільчак: Є суттєвий поділ між індустріями. Якщо металообробка сильно просіла на початку і помалу відновлюється, то наприклад місцеві компанії, які виготовляють елементи для медичного устаткування, витратні матеріали для медицини, через світовий бум отримали більший прибуток. Деякі компанії також переорієнтували на випуск медичної продукції під час карантину і почали працювати як-то кажуть «в другу зміну» через великий попит.
Ми бачимо дуже цікаву тенденцію у відносинах з нашим традиційним партнером чи то пак конкурентом у боротьбі за робочу силу – Польщею. Через те, що у сусідів набагато гнучкіший ринок праці і немає трудового кодексу 1960 року, вони можуть працювати з персоналом, не обтяжуючи ні людей, ні свій бізнес. Одна з таких компаній в Польщі в період між другим та шостим тижнем карантину звільнила близько 600 працівників, здебільшого українців. Ці люди, швидше за все, повернуться сюди в Україну, тут діятиме принцип «всюди добре – а вдома найкраще».
Позитив це чи негатив? Частково негатив, оскільки частину своїх заробітків вони передавали додому, а нема заробітків – не буде чого передавати! Водночас це й позитив. Адже сюди приїде велика кількість людей із західним мисленням, досвідом та моделлю поведінки на роботі. Це люди, які орієнтуються не на годинник на роботі, а на результат. Ці люди побачили, як можна ефективно працювати та заробляти там, і я впевнений, що після повернення сюди, вони матимуть змогу реалізуватися.
Якщо в Польщі закрилося 600 робочих місць на одному підприємстві за 4 тижні, то невдовзі постане питання, як їх відновити. Щоби повернути таку кількість працівників, підприємство витратить від трьох до шести місяців: треба зробити документи, знайти працівників, переконати їх знову прийняти невизначені в часі умови і таке інше. Але нині ці люди вже є тут [в Україні], тому з позицій потенційного залучення іноземних інвестицій це не є погано.
Основне питання – що сьогодні може запропонувати Україна – це людський капітал. І нині, на мою думку, через логістичні проблеми та напружені відносини з Китаєм багато бізнесів усвідомить, що краще розвиватися там, де є люди. Тому, наприклад, текстильні виробництва, які все ще вимагають великої кількості робочих рук, мають шанс на процвітання в Україні. Ми на це мало звертаємо увагу, але у нас майже в кожному районному центрі є невеликі швейні підприємства на десь 60 людей, котрі працюють на світові бренди. І це нагода для них.
Однак є, що їх обмежує. Такі мікробізнеси працюють за старими схемами – економлять на приміщеннях, податках, електриці та іншому, і не можуть активно розвиватися. Коли приходить європейський замовник, він вимагає сертифікації, прозорого управління. Через відсутність цього бізнес втрачає 30-60% прибутку. Тому нині чимало підприємств цієї галузі думають над повною легалізацією, веденням бізнесу «набіло», а також над об’єднанням із іншими текстильниками.
Меблі, автомобілі, харчі, ІТ та всі решта
Антон Подільчак: Десь 30% меблевого ринку Європи пов’язані з Україною: це або окремі матеріали, або ж готова продукція. Все це продається через «Ікеї», «Юски» та інші мережеві магазини Європи. Там бізнес працює в форматі B2B – це великі супермаркети меблів, куди ти приходиш і обираєш собі потрібне, незалежно від бренду. Виробниками цієї продукції часто є українські компанії. Потім ці ж меблі повертаються в Україну, тільки вдвічі дорожче. Напрямок меблів в Україні треба розвивати. Через прозорість та об’єднання бізнесу ця галузь може досягнути успіху.
Представники автомобільної промисловості вважають, що 80% автомобільних кабелів для європейських брендів виготовляють в межах 200 кілометрів навколо Львова. Це надзвичайно великий відсоток. Але впродовж останніх двох років ми бачимо, що триває певний відтік цієї індустрії з України через підвищення вартості українського виробника і логістичні причини. Центри кабельної логістики розташовані здебільшого в Іспанії і поблизу неї – це перетин шляхів між Європою, Азією, Америкою та Африкою. Багато таких бізнесів переорієнтовується на північ Африки. Тому слід очікувати, що такий низький ступінь переробки, як збирання кабелів, Західна Україна переростає. Він або тікатиме далі, в східні області, або шукатиме інші юрисдикції з дешевшою робочою силою. Але нам не треба журитися, оскільки всі місцеві працівники, котрі зайняті на цих підприємствах, отримують добру професійну освіту і зможуть працювати на виробництвах з глибшим рівнем переробки. І це – наша конкурента перевага.
Одяг та взуття – надзвичайно перспективна для нас річ. Починаючи з того, що наші люди вміють шити якісні речі, є креативними. Крім того, цього ринку як такого в нас немає, немає конкуренції. Ми легко можемо конкурувати з турецькими та іншими азійськими товарами. Особливо на тлі глибокого просідання «фешн галузі», яка шукатиме шляхів отимізації витрат – Україна може бути рятівним колом світової індустріїї.
Сільське господарство взагалі Covid-19 не зачепило і воно продовжує розвиватися. І це не проблема, а можливість запроваджувати глибші ступені переробки цієї продукції. Мене завжди дивувало, чому сосиски з «Бедронки», завезені до нас контрабандою, дешевші, ніж ті, що зроблені львівським виробником з місцевої сировини. Ми маємо менші ставки податків, менші витрати на зарплати та енергоносії, нижчу вартість сировини, але в підсумку наш продукт дорожчий. Причина тут, з-поміж іншого, в ефективності виробництва. І нині ми повинні експортувати нашу продукцію, а цьому може сприяти залучення іноземного капіталу, технологій, управлінського і бізнес-досвіду.
Для ІТ-галузі нині настав час «прохолодного душу». Згідно з нашими даними, в малих компаніях, де є до 20 людей, впали від 40% до 60% продажів. У гігантів – 20-30%. І це певно охолодить загальний запал індустрії. Звісно, якісь вузькі спеціалізації, наприклад, кібербезпека чи геймінг, зростають. Але тим, хто працював з Boeing, треба готуватися до гіршого. Тим, хто працював з автомобільною промисловістю, теж не варто очікувати на сплеск замовлень. Донині ІТ була галуззю, яка швидко зростала, тепер вона стане звичайним бізнесом. І це на краще, бо воно має укріпити структуру цього бізнесу.
Питання щодо подальшого розвитку галузі нерухомості – одне з найбільш незрозумілих. Не є таємницею, що головним напрямом цієї індустрії в Західній Україні була житлова нерухомість. Водночас останні два роки через брак комерційних площ усі кинулися будувати офісні приміщення. Ми очікуємо десь 40-60 тис. м2 нових офісних площ наближених до класу «А» (сучасні офісні будівлі, побудовані із використання сучасних технологій, - ред.) протягом найближчих двох років у Львові. Які тепер не факт, що буде кому займати. Кожну шосту квартиру в місті раніше купував ІТ-бізнес, котрий стимулював оренду та давав можливість купувати, щоби потім здавати в оренду. Найімовірніше цей напрямок теж не отримає розвитку найближчим часом, тому забудовники переходитимуть від кількості до якості.
Є нагальні питання щодо розвитку інфраструктури і цін. Останні – співмірні в нас з цінами Центральної Європи. Подекуди новозбудована нерухомість у Львові має таку ж ціну, як й нерухомість в Празі. Але якість, на жаль, не до порівняння. Хоча в обох випадках об’єкти зведені українськими будівельниками. Провідним гравцям у нас слід переглянути прибутковість цієї галузі та десь консолідуватися щодо цього питання.
Втрата довіри
Антон Подільчак: Важливо розуміти, що ЄС, країни Європи загалом, а також США та Канада мають солідні суми для підтримки українського бізнесу. Ці держави зрозуміли, що вони трохи загралися зі Сходом, розміщуючи найбільші свої виробництва там. Під час цієї кризи це суттєво вдарило по них. І нині ми, маючи ідеальні логістичні умови, маємо банально «засвітитися» і показати, що ми тут є маємо все – землю, людський капітал, досвід та свіжі думки. І що треба просто прийти і почати щось робити. Іноземному інвесторові наразі немає чого боятися в Україні. Якщо ти справно сплачуєш податки, ніхто тебе не зарейдерить. Принаймні в Західній Україні ми такого не бачили протягом останніх 10 років. Не можу сказати щодо підприємств на решті території України, бо не знаю, чи вони дотримуються принципів прозорості. Звісно, перекоси в цьому плані є скрізь, навіть в США та Європі.
Головна проблема залучення прямих іноземних інвестицій – повна втрата довіри до України як надійного партнера. В медіа-просторі про нас ходять лише погані новини. Позитиву про нас надзвичайно мало.
Повернення заробітчан та гідна зарплата
Мар’яна Лучишин: До 2020 року ми говорили про брак кадрів. Після того як карантин запровадили європейські країни, багато українців повернулось додому. Головне завдання нині – забезпечити їм достойну оплату праці тут. Коли працездатна людина повернулась додому, їй необхідно створити умови, щоб вона відчула, що вона вдома, і має шанс реалізувати свої таланти та можливості. Питання в тому, як це реалізувати на практиці. Як на мене, це буде можливим завдяки удосконаленню інвестиційного клімату: коли ми створимо умови для появи нових виробництв, послуг та сервісів, тоді зросте здорова конкуренція. Конкурувати будуть як за якість, так і за кваліфікованого працівника. Так свого часу це було з індустрією ІТ. Нині це актуально для всіх галузей.
Наразі всі компанії, з якими ми спілкуємось працюють над тим, щоб вистояти. Всі намагаються втримати працівників. Відсоткові скорочення персоналу поки не є великим. Деякі компанії навіть нині набирають людей, здебільшого це сільське господарство, логістика, вантажні перевезення тощо.
Щодо виходу з карантину, то згідно з даними опитування Європейської Бізнес Асоціації, більшість бізнесів готові відновити оффлайнову роботу або ж повернутися до офісу вже найближчим часом – 35% у травні та 34% у червні. 16% опитаних повідомили, що вже відновили роботу або ж зовсім не припиняли її на період карантину.
Наразі всі компанії, з якими ми спілкуємось, намагаються залишитися на плаву. Якщо говорити про скорочення, то ми не маємо великих відсотків звільнень персоналу. Всі намагаються втримати працівників. Деякі компанії навіть нині набирають людей, здебільшого це сільське господарство, логістика, вантажні перевезення.
Антон Подільчак: Ми звикли погано думати про себе та своє оточення. Ми не шукаємо можливостей реалізувати себе тут, ми шукаємо там. Якщо взяти будівельну індустрію, яка скоро однаково «ляже» як в Європі, так й в нас, то нині зарплати польських будівельників не набагато вищі, ніж в наших. Велика частка майстрів, які роблять ремонти в квартирах, в Україні зароблять навіть більші гроші, ніж за кордоном. При цьому маючи вільний графік і дозоване навантаження. І не планують повертатися за кордон.
Раніше в нас була проблема з персоналом, який вмів би якісно працювати, знаючи технології і іноземну мову. Такому персоналу високу зарплатню ніхто не міг платити. Тепер все змінилося – люди повертаються з-за кордону, знають мови та обладнання.
Податки та бізнес в тіні
Антон Подільчак: Податкові послаблення, запроваджені під час карантину, майже ніяк не вплинули на бізнес. Наприклад, для заводу, що має 4 тис. м2, звільнення від податку на землю, який в них за три місяці становить близько 400 євро, це навіть не смішно. На мою думку, це не найкраще рішення, адже воно позбавило маленькі міста і села прибутку від оренди, що мав потрапити в місцевий бюджет, а великому і середньому бізнесу ніяк не допомогло.
З іншого боку, бідна держава, в якій майже ніхто не платив податків по-серйозному, не може взяти і просто почати роздавати гроші бізнесу. В країні нема звідки взяти гроші, щоби довго і ефективного його підтримувати. Якщо не буде податків, тоді з чого ми будуватимемо нові лікарні та утримуватимемо діючі, піднімати соціальні стандарти медиків, відновлювати старі та будувати нові дороги, інфраструктуру і таке інше. Водночас слід чимось мотивувати бізнес, наприклад, тимчасовим зменшенням податкового навантаження на оплату праці, підтримкою бізнесу через покращення інфраструктури (дороги, електромережі, каналізації і т.д.), тож втручання влади на боці бізнесу є необхідним. Бо наразі – це таке замкнене коло.
Побутує думка, що високі ризики ведення бізнесу в Україні вимагають високих прибутків. Український бізнес традиційно закладає високу націнку на товари, десь 300-400%, щоб убезпечити себе. Наприклад, чоботи на «Південному» наприкінці 90-х були майже вшестеро дорожчі за аналогічні чоботи в Польщі. Я вважаю, що ми «перегріли» ризики. У нас немає таких чинників, які б обґрунтовували 300% надбавку по заробітку для чесного бізнесу. Для нечесного бізнесу вони є, але це питання – ми з красивими чи з розумними? Якщо ми з розумними, тоді треба починати з чистого аркуша та робити все правильно. Якщо Захід зміг, то чому ми не зможемо?
Зрозуміло, що просто вийти з зони комфорту малому та середньому бізнесу в Україні важко, так само важко конкурувати з олігархатом. Але олігархат є всюди, просто у нас він має один вигляд, а на Заході – це великі інвестиційні монстри, який можуть «закидати шапками» менший бізнес. Так, там є державне регулювання та більше верховенство права. Але нам нічого не заважає зробити це «більше» тут. Робіть бізнес по-правильному. Наприклад, введіть прозорі процедури закупівель, робіть їх без внутрішньої корпоративної корупції.
Ми звикли говорити і засуджувати корупцію в публічному секторі, але зовсім не говоримо про корупцію в бізнесі. Не є таємницею – щоб вийти зі своїми продуктами на постачання, треба комусь дати «відкат», щоб купували саме твою продукцію. Це один із прикладів, яких насправді є безліч, і якщо зменшити таку корупцію, то можна буде суттєво скоротити собівартість і таке інше.
Людям, які розпочали будувати бізнес в 90-х, сьогодні важко прийняти сучасні правила ведення бізнесу. Як з цього вийти? Наприклад, взяти європейського партнера або обслуговуватися в європейському банку. Ніхто не рейдеритиме бізнес, великий відсоток майна якого перебуває в заставі європейського банку, бо всі одразу зрозуміють, що не варто з цим зв’язуватися. Але насамперед треба бути чесними зі своїми працівниками, партнерами та державою.
Західноукраїнський заробітчанин
Антон Подільчак: Банальний заробітчанин на Галичині закінчився, ми переросли це. Тепер це такий собі фрілансер, а не чорнороб. Це – людина, яка має вищу кваліфікацію, прагне вищої зарплати, має високу культури праці, має добре сприйняття виробничих процесів. Нам безмежно треба дякувати компанії з кабелями на Стрийщині, яка свого часу почала тут бізнес і так чи інакше виховала близько 40% теперішнього керівного персоналу західноукраїнських компаній. «Леоні» інвестувала багато грошей в навчання свого персоналу, зокрема управлінського, бо до цього його тут не було. Тому нині сюди вільно можуть заходити технологічніші компанії, ніж це було 10 років тому.
Якщо говорити, наприклад, про Східну та Центральну Україну, то там ми маємо багато все ще технологічних підприємств, які під ковпаком державної власності та управління не демонструють ефективності у своїй діяльності. Але якщо зараз запустити велику приватизацію, то вони мають величезний потенціал. Ми наразі втратили статус індустріальної держави, але можемо його легко відновити. Найуспішніші держави світу – це індустріальні держави. Хай би що мені казали прихильники сервісної економіки, але це прекрасно лише для країни розміром зі Львівську область. Там, де нема куди поставити заводи, бо скрізь вже є гарні клумби. Але не може сервісна індустрія жити без виробничої індустрії.
Прогноз погоди для економіки
Антон Подільчак: Туристична індустрія на той рівень, який вона мала минулого літа, цьогоріч не вийде. Транспортна індустрія, авіація цього року не вийде навіть на рівень, який був три роки тому. Але це дозволить підняти інші сегменти ринку. Оскільки людям все одно треба буде відпочивати, якщо вони матимуть як заробити. Я вірю в український народ, який завжди знайде, як заробити і як ці гроші витратити.
Наголошую, що з кризи вийдуть сильні або ті, хто став сильнішими. Але це не означає щось погане. Це просто природна очистка ринку. Низькоякісні бізнеси, непродумані і непрораховані, збанкрутують тією чи іншою мірою. Як воно вплине на ринок? Якщо не збільшиться купівельна спроможність, то має вирости якість зі збереженням старої ціни. Іншого варіанту немає, адже ті, хто є найкращими на ринку, їм треба буде якось існувати. У разі якщо ми проведемо плідну роботу із залучення прямих іноземних інвестицій як альтернатива Китаю та іншим країнам Азії, то ми вийдемо з цієї кризи швидко і з великими дивідендами. Все залежить від нас, від того, який сигнал ми просуватимемо назовні.
Мар’яна Лучишин: Кожна компанія шукає вихід із ситуації, враховуючи власні можливості та ресурси. Карантин дав зрозуміти, що необхідно транформуватись та десь і об’єднюватись, навіть зі своїми конкурентами на ринку. Так, наприклад, галузь логістики, де бізнеси після карантинної зупинки намагаються об’єднатися з іншими, комбінувати різні види перевезення товару та сировини.
Нам усім загалом треба усвідомити, що з Covid-19 потрібно навчитися жити. Позитивний результат отримає той, хто зможе адаптуватись до ситуації і швидко реагувати на зміни, що слідують за цим.
Згідно з нашими дослідженнями, щоб сягнути докарантинного рівня розвитку, на думку 20% підприємців знадобиться шість місяців, а для 39% – близько одного року. Ще 17% знадобиться два роки, а 7% – більше двох років. Лише 4% не втратили темпів розвитку за час карантину.
Що робити з карантином
Антон Подільчак: Більшість карантинних заходів потрібно скасовувати. На початку вони були потрібні, як стверджували уряди багатьох країн, щоби підготувати систему охорони здоров’я. Якщо ми її не підготували за час карантину, то вже й не підготуємо. Хочеться вірити, що ми готові.
Поширення вірусу – це глобальна небезпека, але не єдина. Загроза згортання бізнесу та прав людини є набагато більшою небезпекою, ніж медична проблема. Те, що нам точно треба пробувати розвивати – позитивне мислення і підтримку тих якісних продуктів, які в нас вже є в Україні, а також чесний бізнес. Все в наших руках.