Історичні міфи в Україні і Росії жорстко розділяють національні рухи і пресу до 1917 року за мовною ознакою. Газети російською – це російське, українською – це українське. Із цим можна було б погодитися, якби російські націоналісти мали ексклюзив на російську мову. Але агітація «чужою» російською мовою українських націоналістів у Російській імперії до 1917-го свідчить про зворотне. На українських землях виходили двомовні газети російською та українською мовами. Українські матеріали поширювалися в цілком російськомовних газетах.
Російська мова допомагала українським націоналістам здобувати нових прихильників і залучати до українського дискурсу пасивну більшість населення. Якісну світську освіту мало щонайбільше 1-2% населення, і вона була російськомовною. В імперії просто не було шкільництва українською.
На початку 1914 року Симон Петлюра написав у московському журналі «Украинская жизнь», що українців було набагато більше, ніж аудиторія газет і журналів українською мовою. Щоб залучити більше українців у «свідоме українське суспільство», він запропонував агітувати в газетах і журналах російською. Це була не нова ідея. У Російській імперії українські націоналісти використовували українську і російську мови принаймні вже з середини XIX ст. Двомовними були члени першої української організації Кирило-Мефодіївського братства в 1840-ві роки. Українською і російською писали Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш. Російською й українською видавалися книги Михайла Грушевського та Дмитра Яворницького.
Російською мовою в юності говорив найвідоміший ідеолог українського інтегрального націоналізму ХХ ст. Дмитро Донцов. Він згадував про своє дитинство в Мелітополі в 1880–1890-х роках: «Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, тобто з 6 року життя (вони були у батька в бібліотеці)». З цього списку Гоголь точно був російською. Також могли бути російською Куліш і Стороженко. «Біблія» українського націоналізму «Кобзар» Тараса Шевченка найімовірніше була українською. Але й вона масово видавалася російською.
Використання російської мови в українському націоналізмі посилилося після революції 1905 року. Царський Маніфест 17 жовтня 1905 року оголосив свободу слова і друку. Тотальна цензура знову була запроваджена в 1914 році після початку І Світової війни. В імперії почався бум приватних газет і журналів. Як і зараз, тоді успішні газети виживали головно завдяки політичним партіям, місцевій владі і багатим приватним спонсорам. Частина регіональних еліт симпатизувала українському націоналізму, і газети під їхнім впливом публікували проукраїнські матеріали російською та українською мовами.
У газетах Волині, Києва, Полтави, Умані, Черкас чи Катеринослава український національний дискурс іноді просто вирував. У правих, лівих і ліберальних газетах регулярно друкувалися російською та українською мовами статті на честь ювілеїв «поета України» Тараса Шевченка. Регулярно зустрічаються на російській і українській мовах розповіді й вірші на українську тематику. У новинних розділах газети повідомляли про заходи українських активістів. Окремо могли подаватися новини під рубрикою «На Украине». У російськомовних газетах друкувалася реклама газет і журналів українською мовою.
Деякі газети на українських землях були російськими тільки за назвою і двомовними російськими та українськими за фактом. Часто використовували українську мову у своїх газетах керівники Почаївського відділу Союзу руського народу. У 1909 році частина номерів «Почаевского листка» майже повністю надруковані українською. Волинським чорносотенцям розповідали про боротьбу українців за свої права в Галичині, вбивство поляками у Львові українського студента Адама Коцка, про «сина України» й «апостола правди і науки» Пантелеймона Куліша, про «співця» і «поета України» Тараса Шевченка. З'їзд Почаївського відділу Союзу руського народу в жовтні 1910 року обговорював повний перехід «Почаевского листка» на українську.
Другий центр видання російсько-українських газет в 1906–1914 роках розташовувався в Полтавській губернії. У місцевому самоврядуванні домінував ліберально-монархічний «Союз 17 жовтня». Губернське земство і місцеве відділення «Союзу» очолював меценат української культури і майбутній прем'єр-міністр Української держави 1918 року Федір Лизогуб. Він і його однопартійці офіційно заявляли, що виступають за свободу української мови. Підконтрольна йому «Полтавская земская газета» друкувала в перекладі українською маніфести імператора Миколи ІІ і новинний розділ російською мовою «По Украине». Передвиборча газета полтавських октябристів «Народный листок» друкувала заклики октябристів поширювати українську мову. Двомовні газети російською та українською виходили також в інших містах Полтавської губернії – Гадячі і Лохвиці.
Статті на українську тематику друкувалися в найпопулярнішій газеті Катеринослава «Русская правда». Вона мала «праву» репутацію і була рупором місцевої еліти і земства. У катеринославській еліті мирно уживалися чорносотенці, октябристи, українські поступовці й активісти української просвітницької організації «Просвіта». Місцева еліта регулярно збиралася на світському рауті на честь Шевченка в елітарному Англійському клубі. На сторінках газети поруч подається інформація й агітація ліберально-монархічного «Союзу 17 жовтня» і радикального Союзу руського народу. У 1908 році була надрукована стаття на честь чергового ювілею «великого українського поета Тараса Шевченка». У початковий період існування газети до її видання був залучений відомий український історик і «козацький батько» Дмитро Яворницький. У «Русской правде» друкувалися його статті про історію українського козацтва. Без проблем в «Русской правде» давав рекламу українських заходів майбутній міністр уряду гетьмана Скоропадського Петро Дорошенко. У 1907 році газета надрукувала програмну статтю українською мовою «Від українського відділу Союзу 17 жовтня».
Російською й українською мовами виходив журнал Київської спілки установ дрібного кредиту «Комашня» («Муравейникъ»), який мав підтримку державної адміністрації Київської губернії.
Одна з перших газет Умані «Народная жизнь» виходила російською та українською. Редакція повідомляла, що газета повинна видаватися українською мовою, але через малу кількість грамотних на українській мові, газета виходитиме українською і російською мовами. Газета «Приднеднепровье» з Черкас в 1913–1914 роках не містила текстів українською. Однак в ній було надруковано подяку колишньому кременецькому єпископу Нікону за підтримку українських інтересів, статтю на честь сторіччя з дня народження Т. Г. Шевченка та критику противників українського руху.
Після читання уманських і черкаських газет відразу розумієш, чому радикальні російські націоналісти звинувачували українських націоналістів в «жидівстві» і «жидівській антиросійській змові». Більшість читачів місцевої преси були євреями, і в газетах нівроку відчувається містечковий колорит із суміші реклами єврейських бізнесменів, замальовок єврейського життя, перепалок кореспондентів на тему фінансування хедерів, єврейських лікарень тощо.
Український націоналізм на українських землях не був самотнім, коли використовував російську мову. У схожій ситуації перебували польські націоналісти в Україні. Вони могли агітувати російською та польською. Шкільна освіта рідною мовою для майже мільйона етнічних поляків була відсутня. Частина поляків не вміла читати польською, але зате могла читати російською.
Схожа ситуація була і в єврейських націоналістів. Вони використовували російську разом з їдиш. Шолом-Алейхем писав свої відомі оповідання на мові, якою багато його одноплемінників уже не говорили. Його «Тев'є Молочник» здобув світову популярність в перекладі російською та іншими мовами, а не мовою оригіналу.
Націоналісти використовували кілька мов і в інших регіонах Європи. В Ірландії національна мова – це гельська та англійська. У Шотландії – англійська, гельська і англо-шотландська. До 1918 року в Чехії мовою спілкування й освіти були чеська й німецька. Чеський національний символ Йозеф Швейк з роману Гашека говорив двома мовами і вважав за краще лаятися німецькою. В Україні було те саме.
Реальна практика вибору мови агітації українських, польських, єврейських і російських націоналістів на українських землях Російської імперії явно засвідчує відсутність у російських націоналістів ексклюзиву на російську мову. Українські націоналісти постійно використовували російську мову для спілкування й агітації разом з українською. У націоналізмі ідея і групові інтереси важливіші за мову. Мови використовуються ті, які є. Навіть якщо це нібито «чужа» для українських націоналістів російська мова.
Повну наукову версію статті можна прочитати на сайті Historians.