Незважаючи на значний вплив на український культурний процес, Галичина ніколи не мала достатнього політичного потенціалу, щоб стати «українським П’ємонтом». Остаточно ці амбітні плани перекреслила поразка ЗУНР.
Друга половина ХІХ століття у порівнянні з політичними потрясіннями наступного століття згодом сприймалася в Центральній Європі як епоха міжнародного спокою і суспільного поступу. Насправді відносний лад на європейському континенті запанував лише після Франкфуртського миру 1871 р.; до того часу стабільність політичних кордонів підривалася процесами об'єднання Німеччини та Італії. Лідерами цих об'єднавчих національних процесів, що перекроїли мапу Європи, були дві держави, які здобули статус незалежних королівств у попередньому XVIII ст., - відповідно, Пруссія та Сардинія - остання широко відома також за назвою своєї історичної області як П‘ємонт. Їхній успіх зробив великий вплив на сучасників, особливо на освічені еліти народів, які перебували під правлінням монархії Габсбурґів, і стимулював різні національно-політичні проекти. Як наслідок, переважали проекти об'єднавчого характеру, що мали долати регіональну відокремленість і формувати великі національні, а то й паннаціональні спільноти, здатні сповнити особливу місію в Європі: панслов'янську, югославську, чехословацьку тощо. Ідеї великих польської та російської (чи, точніше, панруської) націй теж походили з того ж ряду романтично-месіаністичних уявлень. Серед тогочасних русинів Галичини реальною альтернативою їм стала українська («малоруська», як її називали на початках) національна ідея, що розвинулася під впливом українських діячів з Наддніпрянщини.
Цей вплив можна було побачити вже у поглядах членів «Руської Трійці» та їхніх послідовників. З середини 30-х рр. ХІХ ст. вдалося налагодити книгообмін між Галичиною і підросійською Україною, щоправда лише поодинокими примірниками літературних та наукових видань. На початку 60-х років ХІХ ст. вплив новочасного українського відродження став достатньо сильним, щоб викликати появу в Галичині культів Тараса Шевченка та запорозького козацтва, а врешті й ширшої течії українофілів-народовців.
Зрештою, етноконфесійна й культурна спорідненість руського населення, що проживало по обидва боки російсько-австрійського кордону, ніколи не була великою таємницею для етнографів, громадських діячів чи навіть віденських урядовців. Ще у 1774 р. львівський греко-католицький єпископ Лев Шептицький звертав увагу австрійського уряду на можливість політичного впливу через галицьких русинів на тодішнє уніатське населення імперії Романових. Інше питання - чи хтось надавав політичного значення цій спорідненості, і як окреслював межі національної спільноти, до якої належали руські піддані Габсбурґів? Впродовж усього ХІХ ст. австрійський уряд радше побоювався небезпечного російського панславістського впливу на русинів Галичини, ніж мріяв про поширення за допомогою українців своїх впливів на схід, хоча й такі проекти час до часу з'являлися.
Для російських панславістів австрійська й католицька Галичина насправді була цікавим і незрозумілим регіоном. У їхніх планах підавстрійські слов'яни в перспективі мали стати однією нацією з однією (російською) мовою, а успіх чи неуспіх проросійської орієнтації в Галичині міг істотно заважити на шансах поширення російського панславізму в Австрійській монархії в цілому. Водночас Галицька Русь, хоч засадничо сприймалася як частина панруського простору, дивувала російських подорожніх своєю інакшістю: «В странный мир попал я», - зізнавався російський панславістський діяч Васілій Кєльсієв, що побував у Галичині в 1866-1867 рр., й так пояснював мету своїх записок: «Мне хочется, чтоб читатель прожил моею жизнью между этими странными людьми, которые русские, - но униаты; русские - но австрийские верноподданные; русские и очень образованные люди, - а говорят по-хохлацки, на том языке, который для меня, кровного великоруса, был до сих пор крайне смешон».
Натомість відносна захищеність Галичини від російського політичного контролю відводила їй особливе місце й в українському національному проекті. Практично усі провідні діячі українського руху в підросійській Україні надавали великого значення громадсько-культурному життю Галичини, а чимало з них залишили надзвичайно сильний слід в ньому. Приїзди до Галичини (короткочасні чи довготривалі) Пантелеймона Куліша (1858), Михайла Драгоманова (1873), Володимира Антоновича (1880), Михайла Грушевського (1894) викликали справжні інтелектуальні та громадські революції у цій підавстрійській провінції. Не менш важливою від інтелектуального впливу була фінансова підтримка наддніпрянцями багатьох українофільських видань у Галичині, хоч чимало з них виходили й за рахунок власних галицьких ресурсів.
Часто стверджується, що концепція Галичини - «українського П'ємонту» з'явилася лише на початку ХХ століть, коли М.Грушевський написав статтю під такою ж назвою (1907), чи взагалі десь аж із здобуттям Україною незалежності наприкінці минулого століття. Більше рації має львівський історик Ігор Чорновол, який припускає, що поняття «український П'ємонт» народилося в київському «старогромадівському» оточенні В.Антоновича на початку 1880-х років після його поїздки до Галичини та Італії. Насправді ж про особливу, майже «п'ємонтівську» - хоча такий термін й не вживався, роль Галичини в самій австрійській провінції говорилося уже з середини 60-х років ХІХ століття - тобто відтоді, відколи українська культурно-просвітницька діяльність потрапила під систематичні обмеження в Російській імперії, а натомість у володіннях Габсбурґів остаточно запроваджено конституційні свободи. Завдяки цим свободам у Галичині відтворювалася та сама матриця суспільно-культурного життя, громадських інституцій та форм публічного життя, що й в інших центральноєвропейських регіонах. Внаслідок цих обставин Галичина ставала не лише «іншою Руссю», але й «іншою Україною» - подібною й водночас несхожою на основний національний «материк».
Дотепер дослідники українського відродження ХІХ ст., вивчаючи інтелектуальні контакти українофільських діячів двох імперій, здебільшого розглядали їх як простий процес передачі головних засад національної думки з Наддніпрянщини на західну периферію українських земель, а можливі розбіжності у тому, як підавстрійські та підросійські українці розуміли українську ідею та ідентифікували себе, залишалися поза увагою. Проте цікаво, що в політичній атмосфері Галичини, на яку, зокрема, впливали довголітня традиція польських антицарських повстань, популярні концепції уродженця українського Правобережжя Франтішека Духінського про неслов'янське, азіатсько-«туранське» походження росіян, поступове загострення австрійсько-російських відносин, протистояння з місцевими русофілами/москвофілами тощо, ідеї галицьких українофілів-народовців, на відміну від поглядів українофілів наддніпрянських, набували яскравого антиросійського спрямування. Північноамериканський історик Іван-Павло Химка влучно зауважив, що «українська ідея» істотно трансформувалася в Галичині: «Було щось інакше у тому, як галичани розуміли українську національність: як справді щось абсолютно відмінне від російської національности, виключене з неї, у той час як українофільство у Росії не було таким радикально двочленним». Як наслідок, протягом 1860-70-х років відносини галицьких народовців з діячами з підросійської України зазнали істотних змін. Якщо на початку 1860-х років галичани сприймали думки наддніпрянців з глибокою пошаною неофітів, то вже наприкінці декади їхні відносини стали більш складними і проблемними.
Намагаючись знайти місце для своїх національних прагнень в рамках імперської політики, перші галицькі народовці прагнули, щоб Відень виступив на захист українців Російської імперії, і намагалися донести до уряду потенційну значимість «української ідеї» для Австрійської імперії. Після вибуху польського Січневого повстання 1863 р. народовці, подібно до польських політиків, почали думати про можливі зміни імперських кордонів в Європі та роль України в зовнішній політиці монархії. Так, у статті «Австрія і доля України», опублікованій 1864 р. у львівському народовецькому часописі «Мета», невідомий автор розмірковував над наслідками можливого вторгнення європейських військ в Російську імперію на захист польського повстання. Він стверджував, що населення підросійської України радісно вітатиме їх як визволителів, і що таким чином українські етнічні землі на південь і захід від Києва буде легко приєднати до володінь Австрійської імперії. А роком пізніше основний народовецький автор Ксенофонт Климкович в низці статей, друкованих в «Меті», виступав за створення багатонаціональної австрійської федерації усіх народів, що населяли простір між Німеччиною і Росією. На думку Климковича, Російську імперію було б неможливо перебудувати на федералістичних засадах, бо в такій федерації (про яку, до речі, кількома десятиліттями перед тим мріяли «кирило-мефодіївці») все одно панували б росіяни, тому сама Росія мала б залишатися поза нею. В перспективі усі українські землі могли б увійти як одне ціле до складу багатонаціональної австрійської федерації. І саме від політичного вибору українців залежала в майбутньому поява російсько-слов'янської імперії невільників, або ж, альтернативно, братня федерація слов'ян під правлінням Габсбурґів. Окрім того, восени 1863 р. група галицьких народовців вела переговори з представниками польського Національного уряду щодо можливої участі галицьких українців у повстанських загонах. А на підставі планів видавати заборонені в підросійській Україні літературні твори поступово формувалася ідея провідної ролі Галичини для усіх українських земель.
Така політична позиція не викликала, однак, ентузіазму серед наддніпрянських діячів. На їхню думку, відверті антиросійські заяви могли накликати непотрібні репресії царського уряду на тих, хто співпрацював з галичанами й друкувався у їхніх виданнях. Натомість у моменти часткової лібералізації російської урядової політики наддніпрянські українофіли намагалися знайти певний modus vivendi. До того ж ні П.Куліш, ні М.Драгоманов не вважали історичний та політичний розвиток України окремішнім від Росії, хоч обоє безумовно високо цінували українську культурну традицію. В своїх текстах П.Куліш, зокрема, писав про росіян і українців як про «одноплемінні» та «одновірні» народи, а М.Драгоманов наголошував на існуванні загальноросійської інтелігенції, до якої належали й освічені українці. На думку останнього, втручання галицьких народовців у російсько-українські відносини було непотрібним й шкідливим, оскільки ті не розуміли справжній прогресивно-ліберальний і соціально-народницький характер українського руху й формально зосереджувалися лише на його національно-політичних аспектах. До того ж галицькі народовці видавалися з перспективи східноукраїнських діячів надто клерикальними, враженими шкідливим «уніатським ультрамонтанством». «Оставьте же нам самим с Великороссами реформировать Россию», - закликав М.Драгоманов галичан. У Галичині українські діячі мали б зі сфери «високої політики» спуститися до вирішення підставових освітніх та економічних проблем селянських мас. Заради справедливості треба відзначити, що вже наприкінці 1860-х років чимало самих галицьких народовецьких авторів закликали позбутися марних політичних мрій і зосередитися на економічних питаннях, таких як створення своїх фінансово-економічних інституцій, залучення селян до торгівлі та промисловості тощо. Щоправда, при цьому вони обстоювали важливу соціальну та освітню роль Греко-католицької церкви.
Галицькі народовці постулювали повне розмежування між українською і російською культурами, тоді як і П.Куліш, і М.Драгоманов намагалися злагодити антиросійську поставу галицьких народовців. Це було зумовлене не лише бажанням зберегти можливість діяти та поширювати свої погляди в підцензурних умовах імперської Росії, а й різним розумінням взаємовідносин національної та імперської культур. Російська імперська культура формувалася при значній участі етнічних українців, яких уряд назагал трактував як частину корінної російської нації, тоді як галицькі русини не відіграли такої ролі в Австрійській імперії. Інтелігенція Російської імперії, незважаючи на етнічну різноманітність, була більш інтегрованою, ніж національні інтелігенції Габсбурзької імперії. Якщо публічна сфера в Росії формувалася навколо єдиного імперського центру, то в «клаптиковій» Австрії вона була більш децентралізована й регіоналізована.
Завдяки досвіду життя в конституційній державі галицькі народовці швидко стали почуватися зрілішими політично і навіть національно, ніж їх провідники по другий бік імперського кордону. Промовистим видається коментар, який в приватному листі зробив відомий віденський «січовик» Михайло Подолинський ще у 1870 р.: «Нам, галичанам, не можебне єсть іти рука в руку с теперішніми проводирями українськими. Се люди не нашої почви. Для нашої мови, для нашої літератури вони більше вчинили і вчинять як ми, но ніколи для нашої української справи у Галичині... їм бути конспіраторами, а не політичними проводирями у вольній державі. О політиці вони знають стільки, що ми знаємо о кацапськім кнуті, та ще менче... Нам одне ждати, поки українці не матимуть конституції і поки не навчаться бути агітаторами, а не конспіраторами, і працювати нам на свої руки». Інший визначний народовецький діяч 1870-х років Володимир Барвінський вважав, що перш ніж братися до освітньої роботи серед народу наддніпрянська інтелігенція мала б сама стати по-справжньому українською.
З другого боку, на думку підросійських українофілів, галицько-руське суспільство під правлінням Габсбурґів «стояло на докарамзіновському ступені розвитку», було безнадійно відсталим та ретроградним й могло розвиватися лише за рахунок благотворного впливу зі сходу. Особливо М.Драгоманов не шкодував яскравих епітетів для характеристики галичан: «В українофілів російських звичайне подибуєте фрази: Галичина - єдина наша земля, в котрій наша національна справа поставлена явно, - вона вивезе й нашу справу і т. ін... Коли українофіл загляне за офіціальну етикетку, по котрій він судить про братів галичан, та вбачить їх дійсну суть, то його бере така нехіть, що він не хоче й слухати таких навіть намов: Галичина безперемінно вивезе нашу національну справу, та перш усього вона потребує заходу, навіть із нашого боку, бо се тепер Авгієва стайня, з котрої перш усього треба й нам помогти вивезти маси багна, що душить усі свіжі парости».
Незважаючи на особисту відразу до багатьох сторін галицького життя, М.Драгоманов ніколи не випускав його з поля зору та намагався поширити свої соціально-політичні концепції серед галицької молоді. Як наслідок, в Галичині наприкінці 1870-х рр. виникнув цілий гурт його прихильників, що згодом розвинувся в окрему радикальну течію. До неї довший час належав й Іван Франко. У напівбіографічній розвідці «З останніх десятиліть ХІХ в.» він залишив декілька яскравих описів взаємовідносин галичан та наддніпрянців кінця 1870-х рр., зокрема й такий: «На Україні рух пішов в такім напрямі, що галицьким благовірним народовцям аж волосся ставало на головах. Відти приїздили сюди люди, здібні до високо абстрактних, теоретичних спорів, у теорії страшні вільнодумці, революціонери та безбожники, в манерах якісь варвари, що не признавали обов'язкових у Галичині товариських форм, возили з собою сокири, кричали голосно в публічних локалях; приїжджали дами зо стриженим волоссям, свобідними манерами, дами, що самі заходили до помешкань кавалерів, їхали без ніякої опіки до Цюріха на медицину, не дбали про строї, про рукавички, а не раз про просту опрятність, хвалилися, що я, мовляв «ужасно люблю ходить по кабакам», одним словом, являлись людьми з якогось іншого світу. І від тих людей посипались на голови галицьких народовців найрізноманітніші запити й жадання. "Чи читали ви се й те й десяте? (самих письменників, модних тоді в Росії, а незвісних у Галичині). І як ви думаєте про се, й про те, й про третє? (Знову-таки про справи, далекі від привичної для галичан високої політики). Коли ви маєте претензію бути освіченими людьми, то повинні робити те, й се, й он те". Бідні галичани не мали ніякої претензії, але від українців годі було відпекатися...»
Галицько-наддніпрянські контакти особливо активізувалися з 1880-х років. Систематична взаємодія наддніпрянських, галицько-руських та польських діячів, зокрема, привела до укладення так званої «Нової ери» 1890 р. - тимчасового польсько-української політичного порозуміння в Галичині, внаслідок якого українофіли-народовці отримали урядову підтримку для низки своїх інституцій (цей епізод детально описано в монографії І. Чорновола «Польсько-українська угода 1890-1894 рр.»).
Практично усі нові твори української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст. вперше виходили друком в галицьких українських періодичних виданнях. Як відзначив І.-П.Химка, це давало велику перевагу українофільській течії в Галичині, бо ж важко було уявити, щоб хтось з провідних російських письменників хотів надрукувати свої новинки в галицьких русофільських/москвофільських часописах. Водночас фінансова допомога з Наддніпрянщини для галицьких українських інституцій та публікацій була співставною з субсидіями, що їх отримували з Росії русофіли і москвофіли.
Однак галичани не були лише пасивними реципієнтами східноукраїнської літературної продукції. Розвиток української літературної мови в умовах повноцінного громадського життя в Галичині наприкінці ХІХ ст. приголомшував, а інколи й шокував наддніпрянців. У дослідженні видатного україніста Юрія Шевельова «Внесок Галичини у формування української літературної мови» знаходимо цілі списки слів, що вперше з'явилася на світ саме у галицьких виданнях та на шпальтах періодичних видань. Серед них такі загальноприйняті сьогодні слова, як «звіт», «кількість», «зміст», «розвиток», «відродження», «сучасний», «оновлення», «свідоцтво», «підручник», «недоторканість» і т.п. Автор вищезгаданої монографії підкреслював «величезну питому вагу галицьких елементів у лексиці сучасної української літературної мови, особливо в сфері абстрактних понять». Натомість відкритість (справжня чи приписувана) галицьких авторів до польських та німецьких запозичень часто не сприймалася за Збручем. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. вибухає ціла дискусія прихильників галицьких елементів у мові та їх супротивників. Характерно, що галицька лексика стає особливо популярною серед молодшого покоління східноукраїнських громадсько-культурних діячів. Так, М.Грушевський, якого І.Нечуй-Левицький звинувачував у намаганні зруйнувати українську мову галицькою книжною, вважав, що Галичина стає «духовою фабрикою, де виховується культура для цілої соборної України».
Незважаючи на значний вплив на український культурний процес, Галичина проте ніколи не мала достатнього політичного потенціалу, щоб стати «українським П'ємонтом». Мабуть, остаточно ці амбітні плани перекреслила поразка ЗУНР в 1919 р. Приєднання Галичини до Радянської України, яке відбулося за рішенням Й.Сталіна в 1939 р., мало на меті радше нівеляцію особливого неросійського й нерадянського досвіду галичан. Таким чином «український П'ємонт» не лише не здобув власної незалежності й не став ініціатором національного об'єднання інших українських земель, а й сам потрапив під владу ворожої йому імперії. Це, однак, не могло покласти край намаганням галицьких українців позбутися її уніфікуючого впливу та культивувати свій власний історичний міф.