Днями Росією прокотилася хвиля публічних протестів проти підвищення пенсійного віку, ініційованого Кремлем. За українськими мірками – це дрібниця, але за російськими – одна з головних політичних подій року. Мітинги відбулися не тільки в Москві та Петербурзі, а й у багатьох регіонах, переважно – несанкціоновані. До того ж організатори – соратники опозиціонера Олексія Навального – приурочили їх до 9 вересня, коли в Росії проходили місцеві вибори різного рівня.
Кремль, як завжди, відреагував роздратовано: світові ЗМІ уже розтиражували світлини, на яких поліція викручує руки підліткам, тягає по землі жінок тощо. За підсумками, було затримано понад тисячу протестувальників.
Незважаючи на те, що протести мали відверто антипутінський характер, українці відреагували на них по-різному. Одні традиційно співчували мітингувальникам, інші – задавалися резонним питанням, чи підтримують всі ці люди «кримнаш». Але якщо відволіктись від емоцій, потрібно констатувати: події в Росії розвиваються хоч і повільно, але якнайнайкраще для України.
Уже саме підвищення пенсійного віку є для нас добрим знаком. Виходить, що за чотири роки війни та санкцій ресурси Кремля вичерпались настільки, що видатків не покривають навіть славетні «газорублі». А отже, відтепер тягар кремлівських імперських авантюр лягає не тільки на фінансові структури, але й напряму на російське суспільство. Позитивно і те, що суспільство, хоч як сильно його не «зомбує» телевізор, починає потроху пручатись і висловлювати своє невдоволення вголос – нехай і у формах, які українці переросли ще у 2000-х.
Чи зможуть такі протести колись перерости в демократичну революцію, яка зламає вертикаль путінського режиму? Теоретично – так, бо навіть українські соціологи не могли спрогнозувати ані перший, ані другий Майдан, котрі почалися цілком несподівано. Однак перемога умовного російського майдану не просто маловірогідна, але й не надто виграшна для України. По-перше, жоден з декларованих російських опозиціонерів не оголосив, що поверне Україні Крим, щойно прийде до влади. Це означає, що Навальний, Собчак та решта російських лібералів закінчуються там, де починається українське питання. І якщо до влади в Росії прийде опозиція, це ще не гарантує ані повернення Криму, ані припинення війни на Донбасі, бо демократія в них легко сполучається з імперством.
По-друге, що набагато важливіше, перемога опозиції в Росії загрожує посиленням російської експансії в Україні. Причому перемога умовного Навального тут небезпечніша, ніж перемога умовного Стрєлкова. Чому? Бо «русский мир» у теперішньому варіанті є неприйнятним для абсолютної більшості українців. Одних лякає бутафорська неорадянщина, інших – неофеодальні порядки, ще інших – конфлікт із цивілізованим світом, а когось – зубожіння та розруха, які супроводжують російську експансію у світі. Тож під знаменником антипутінізму вміщаються і українські ліберали, і українські ультраправі, і безідеологічні обивателі. Але неважко уявити, як цей консенсус почне ламатися, варто Москві повернутись до нас своїм «людським обличчям». Щойно режим Путіна впаде й оновлений Кремль зробить відповідні заяви, київська ліберальна публіка стане брататись з московськими гіпстерами, столиці почнуть робити більш чи менш декларативні «кроки назустріч» і ми незчуємось, як опинимось у швидкому процесі «нормалізації стосунків». Навіть якщо ліберальні господарі Кремля виведуть війська з Донбасу і повернуть Крим (уявімо такий варіант), це не означатиме, що Москва полишила Україну у спокої.
Застосовуючи брутальні методи минулого століття, Путін лише відштовхнув Україну, зробивши «бандерівцями» навіть чимало російськомовних східняків. Але існують набагато ефективніші способи колонізації, ніж інтервенції та анексії. Щойно Москва стане «дружити» з Києвом – нехай під слоганами спільного просування до Європи та розбудови демократії – ми будемо в небезпеці, незалежно від того, чий прапор майорітиме над Сімферополем або Донецьком. Бо слідом за «братанням» на українське ТБ повернуться російські фільми, на стадіони – російські поп-зірки, а українська інтелігенція знов почне сповзати в болото «нашої спільної культури». Та й обивателі, які відсахнулись від Росії, нажахані мармизою «Мотороли», неодмінно почнуть сумніватися: чи варто Україні аж так швидко рватися подалі від Москви, яку тепер представлятиме не ботоксний коротун, а гламурний московський чи петербурзький гіпстер, якому співають осанну замилувані європейські лідери? Така Росія – ліберальна, прогресивна, не агресивна – матиме набагато більші шанси повернути Україну в зону свого політичного та культурного впливу, аніж Росія путінська. Цю небезпеку не можна легковажити.
Єдиний варіант, за якого Україна зможе почуватись у більшій геополітичній безпеці, – це виснаження сил Росії. Допоки ця країна матиме достатньо сил, аби здійснювати експансію, будь-які миролюбні заяви її лідерів – то лише порожній звук. І схоже, саме зараз Росія простує найкоротшим шляхом до кризи, яка перекреслить її імперські амбіції.
Гнучкий, ліберальний Кремль ніколи б не потрапив до ізоляції, до якої потрапив Кремль путінський. І так само ліберальний Кремль не дратував би невдоволених росіян поліцейською жорстокістю, арештами за дописи в інтернеті, чиновницьким свавіллям та всіма іншими «принадами» путінізму. Але автократичні режими інакше не можуть. Вони знають тільки одну форму взаємодії з власними громадянами: насильство, брехня і знову насильство. На короткій дистанції це дозволяє якомога сильніше затягнути гайки, але на довгій – лише допомагає владі нажити собі ворогів в усіх прошарках соціуму. У кінцевому підсумку режим йде зі суспільством в лобове зіткнення, яке рано чи пізно закінчується для країни великими потрясіннями.
Якщо Україна може досить швидко відновлювати керованість навіть після таких катаклізмів, як Євромайдан, то Росія може просто розійтись по швах, оскільки вкупі її тримає лише корпоративна солідарність силовиків та кругова порука придворних олігархів. До того ж, що глибший конфлікт між суспільством та владою, то радикальнішим та деструктивнішим він буде.
Янукович за якихось чотири роки довів країну до Євромайдану – уявімо, скільки злості накопичилось у Росії за 18 років правління Путіна. Однак режим буде відбиватись до останнього – допоки «газорублів» вистачатиме на утримання репресивної машини. А отже, фінал обіцяє бути дуже тяжким – не тільки для Путіна, але для всієї країни. Тож є надія, що Росія хоч на деякий час відправиться у нокаут і облишить Україну у спокої. Але для цього свою роль повинні до кінця відіграти і Путін, і Навальний, і протестувальники, і поліція – і поки що вони справляються непогано.