Однією з тем, які були вкинуті в український інформаційний простір у рамках кампанії проти керівництва Збройних сил України та особисто Головнокомандувача ЗСУ, є президентські перспективи самого Валерія Залужного. Суть цієї претензії коротко можна сформулювати так: мовляв, Залужний мітить у головне крісло на Банковій після перших повоєнних виборів, тому його діяльність зараз більше підпорядкована нібито політичним амбіціям і майбутньому на новій посаді, а не воєнним діям проти окупаційного контингенту військ Російської Федерації.
Наскільки ця теза про Валерія відповідає дійсності, ні ми, ні хтось інший (крім нього самого) не може знати. Принаймні досі він не підтвердив її ні своїми діями, ні висловлюваннями. Але мова в цій статті піде не про зовсім гіпотетичні амбіції головкома, бо до кінця війни, до скасування воєнного стану про жодні вибори не може йтися – хай би як хто хотів провести їх під ракетами, «шахедами» і системами залпового вогню. Поговорімо про інше.
Про те, чи можливе насправді політичне чемпіонство Валерія Залужного (чи когось іншого з військового командування; хоча – чого кривити душею – реальні шанси є тільки в нього), і які плюси для України може мати такий варіант.
Отже, для початку відзначимо, що військовик на чолі держави – це аж ніяк не дивина. І ні, ми зараз не про якісь доісторичні часи, не про військову диктатуру (яку деякі відчайдухи хочуть бачити і в нас, не розуміючи, чому це, по-перше, неможливо, по-друге, шкідливо) чи про спробу Георгія Жукова захопити владу в Радянському Союзі, а про цілком демократичні країни. Скажімо, 1953 року президентські вибори в Сполучених Штатах Америки виграв колишній генерал, Верховний головнокомандувач експедиційних сил у Європі, кавалер ордена «Перемога» – один із двох представників капіталістичних держав! – Двайт Ейзенгавер. А через шість років французький бригадний генерал Шарль де Голль став першим президентом П’ятої республіки.
Тож чимось унікальним гіпотетичне президентство Валерія Залужного не стане. Але чи стане воно корисним? І чи взагалі стане?
Отут і криється найбільша небезпека. Тому що балотування такого персонажа, як головнокомандувач ЗСУ, після успішного (чи більш-менш успішного) завершення військової кампанії проти другої армії світу – може принести користь лише за умови широкого суспільного консенсусу. І мова зараз не стільки про електорат, скільки про політичні еліти.
І тут варто згадати, як обирався перший президент Сполучених Штатів Америки. Тоді представники всіх політичних течій домовилися, що Джордж Вашингтон, як батько-засновник США, має бути обраний зі 100-відсотковим результатом. Це було потрібно для того, щоб не допустити жодних розколів у суспільстві, у молодій, щойно створеній державі. Тому кожен виборник (у Штатах, нагадаємо, непряма система виборів, там президента обирають не виборці, а спеціально визначені люди, виборники) один зі своїх двох голосів обов’язково віддав за Вашингтона. І так було на обох виборах, і 1789, і 1792 років. А далі вже почалася та звичайна для США політична боротьба, яку бачимо досі.
Валерій Залужний цілком може стати таким «батьком-засновником» нової, європейської, євроатлантичної України. Але для цього потрібно, щоб усі політичні сили – принаймні дві основні, «Слуга народу» та «Євросолідарність» точно, – розділяли таку позицію. І всі спільно висунули Залужного, наголошуючи на необхідності його фактично безальтернативного (нехай навіть і формально з опонентами) обрання.
Наскільки реальним є такий варіант? Після того, як в Україні навіть війна не спричинилася до створення уряду національного порятунку, а влада продовжує ставити підніжки опозиційним депутатам – навряд чи можна всерйоз говорити про реальність всезагального висунення Залужного у президенти. І навіть перемога його у класичній передвиборчій боротьбі означатиме, що частина України буде налаштована різко проти учорашнього головкома. Й увесь об’єднавчий ефект від цього президентства просто зникне ще до інавгурації. Втратиться увесь сенс.
Звісно, противники такої ідеї завжди можуть залякати довірливий електорат байками про хунту, про військову диктатуру, яка прийде разом із президентом Залужним. Саме тому другим пунктом такої фактичної суспільної угоди має бути чітке розділення повноважень. Власне, у межах, визначених чинною Конституцією.
Тобто – президент відповідатиме за те, що йому довірене Основним законом: армію й дипломатичний корпус. Захистом держави від Росії і зовнішньополітичною боротьбою за євроатлантичну інтеграцію (до перших повоєнних виборів Україна навряд чи встигне вступити в НАТО і тим паче в ЄС). А всім іншим – економікою, культурою et cetera – мають зайнятися професійні політики, які сформують нову Раду після перших повоєнних парламентських виборів. І в цій Раді не повинно бути жодної «фракції Залужного», оскільки (а) його персона має бути предметом консенсусу, тож військово-дипломатичній діяльності президента перешкоджати просто не буде кому, (б) це підкреслить відсутність якихось політичних амбіцій, планів щодо захоплення влади тощо.
Суть проєкту «президент Залужний» у тому, що Валерій Федорович має стати об’єднавчою фігурою в надважкий повоєнний час, у тому, що він має зберегти країну і суспільство цілими, утримати їх від розколу. А після одного чи двох термінів (радше одного, як показав період 2014–2019, п’яти років цілком достатньо для того, щоб налагодити справи навіть у країні-фактичному банкруті) має спокійно і пафосно передати владу наступникові, представнику уже нової політичної генерації. І відправитися чи то на заслужену пенсію, чи то в натівські або європейські структури на якусь почесну посаду.
Але головним тут є політичний консенсус. Чого від нинішніх і влади, і опозиції навряд чи можна очікувати. Тому й розглядати проєкт «президент Залужний» всерйоз навряд чи варто. Так, не більше, ніж мрії про те, «чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом»…