Український «вуличний футбол» і його наслідки для дидактики та науки

Якщо думка людей з «вулиці» є важливішою за оцінки фахівців, то це діагноз суспільству

20 листопада

Критика і зауваження – це явища позитивні і потрібні. Але не тоді, коли критикують (придираються) заради самої тільки критики. Хоч саме в останньому українці, таке враження, – на вершині досконалості. Критикувати у нас прийнято без найменшого розуміння критикованого, а колеса критицизму змащувати апеляцією до загальноприйнятих «понятій» (вжити «норми» або «цінності» тут язик не повертається). У подібній ситуації критика має лиш деструктивний характер. Розпізнавши таку, у критиканта варто запитати хіба про право та підставу, на основі яких він наважився на свої дії. Якісну ж та конструктивну критику мали б визначати передусім статус, репутація і фах. Ще більше – здатність аргументувати позицію і відповідати за озвучене. Без зазначеного критика є пустим місцем та голим популізмом. Без зазначеного сама ідея критики нівелюється і втрачає будь-який сенс.

Вулиця, як і в’язниця, має свої внутрішні закони і живе за ними. Норми виживання у другій оспівані блатними шансонами, а буття першої – популярними останнім часом репами. На загал, вулиця та в’язниця є двома окремими світами, які хоч в чомусь і близькі та схожі між собою, але водночас ще й різняться. Вони не подібні і на будь-який «третій світ». Останній, як і два попередні, як і будь-який наступний н-ний світ, також живе за власними законами і не надто добре ставиться до чужого – сприймає його за вороже. Воно і є йому ворожим. За стилем життя, нормами, цінностями, риторикою учасників й особливостями відносин. Так було, є і буде. У цьому навіть є зміст і цим визначається наявний у світі порядок.

Натомість немає жодного змісту, коли закони вулиці намагаються видати за сутність і зміст законів якогось «третього світу». Або коли риторику учасника діалогу чи стиль (модель) його поведінки, прийнятні за одних умов, намагаються видати за норму у суттєво відмінних. Сьогодні, коли наявність правил, стандартів і законів негативізовано у сприйнятті широкої громадськості, доцільність якихось «санітарних кордонів» для певної сфери відстояти важко. Інколи й неможливо. Але це руйнівна практика. І наслідки її жахливі для загального благоустрою суспільства. Вдамося до прикладу, що походить зі сфери, на якій чудово «знається» кожен українець. Це не спорт і не політика. Це історія.

Отож, уявимо таку ситуацію. Вуличні хлопчаки, які живуть за тими ж вуличними «слабо» і «не слабо», беруться розказувати фаховим науковцям та університетським професорам про те, як потрібно писати історію, повчають їх. Точніше навіть не як потрібно писати чи розказувати історію, а як «правильно» – з якого погляду, критерію та методології. Бо ж ніби існує якийсь загальнолюдський (точніше загальнонаціональний) канон сприйняття минулого і саме вони, оті хлопчаки, є доблесними сторожами цього канону та знавцями його основ. Сам канон, звичайно ж, не може зазнавати змін і ніби саме ним повинні визначатись науковий та дидактичний дискурси.

Добре наука – вона мало кому у нас цікава і неспроможна (принаймні у нашій країні) спричинити бурю в масштабі цілого суспільства. Наука і причетні до неї «динозаври» є простором, який важко деформувати маніпуляціями і підміною понять, підтасуванням аргументів. Натомість дидактика – це інша справа. Вона, молода і беззахисна, чи не найбільше піддається боротьбі різних зацікавлених сторін за шалені серця і позбавлені життєвого досвіду голови, які не завжди відзначаються самостійною життєвою позицією. Відтак окреслений простір, за потреби, не важко інструменталізувати шляхом творення міфів. За цей простір тому і воюють, відстоюючи, на даному рівні, основи «правильного» писання історії.

За описаною вище ситуацією, яка може видаватися не такою вже й страшною, стоять дуже невтішні перспективи. Якщо непрофесіонали тиснуть на професіоналів, вимагаючи в них конкретних результатів роботи, ні до чого хорошого в підсумку це не приведе. Бо перше, що спровокують такі тенденції – це знецінення здобутого фаху. Про це вже говорять, але переважно в контексті факультетів-конвеєрів та вищого статусу отриманого диплома, аніж здобутих знань. Тобто йдеться про спосіб навчання. А якщо кожен другий з вулиці почне повчати дипломованого спеціаліста про очікувані результати його роботи, то доведеться говорити і про інші сторони процесу знецінення фаху. Зокрема, про доцільність навчання загалом.

В умовах, коли непрофесіонал бере на себе право вказувати професіоналу, як той повинен виконувати свою роботу, і вимагає від нього конкретного результату, постає питання про сенс професійної корпорації. Постає питання про сенс багаторічної роботи над собою, сенс знань, набутих навиків тощо. Нащо, до прикладу, історикові просиджувати роками в бібліотеках та архівах? Нащо їздити на конференції, спілкуватися з колегами? Нащо витрачати час на спеціалізовані семінари та написання наукових статей? Нащо це все, якщо можуть прийти ті, чий рівень обізнаності з історією не досягає стандарту шкільного підручника, і почати вказувати фахівцю, які акценти «правильні»? А такі ситуації в нашому суспільстві сприймаються за норму – вважається прийнятним, коли непрофесіонал щось вимагає у професіонала!

Тож це проблема не тільки згаданої історичної сфери. Це проблема цілого суспільства. Адже подібна ситуація можлива лишень в умовах відповідної реакції загалу, а також в умовах простору, який суспільство (не)відкриває для подібних дій. У нас, таке враження, дедалі очевиднішим стає те, що між фаховими спеціалістами і крикливими популістами вибір більшості щораз частіше падає на підтримку других. Їхні слова завжди в кольоровій обгортці, а гасла ближчі до наявних стереотипів (не має значення, що стереотипи далекі від реальності). Фахівець же, який думає і шукає (може, інколи і помиляється), озвучує непопулярні, так би мовити, колючі та незручні тези, на які не очікують і які не узгоджуються із «як вчили» або «як казали».

Абстрагуючись від наведених вище роздумів, варто зазначити, що ми, на жаль, надто зациклені на сприйнятті світу лише чорним/білим. Ми ще не навчилися вловлювати відмінність між речами, не звикли відчувати тонкі лінії, бачити інші контексти – не тільки нам подане. Зрештою, не виробили практики вимагати від людини професійного ставлення до своєї роботи і це брати за основу діалогу. Звичайно, описане – це важко. Так, воно інколи є практично неможливим і завжди потребує затрат часу, зусиль. Тим не менше, описане – це шлях, рух по якому веде вперед (інколи вбік), але не назад.

Навіть з позиції банальної логіки очевидно, що якість – це про продукт як результат кооперації, підсумок тривалих фахових дискусій. Натомість продукт як побічний наслідок вимог політиків, радикалів або популістів – це маніпуляція. Хіба можна уявити, аби результати фізичних та хімічних експериментів корегувалися бажанням людей з вулиці, які знають про світ усе? То чому кожен другий вважає, що без історичної освіти, а також без стосунку до цеху істориків, його голос є визначальним при формуванні історичної політики? Право на висловлення думки, дорадчий голос – так, будь ласка! Але не вимоги ультимативного характеру з нав’язуванням думки!

У Біблії є заклик віддавати кесареві кесареве, а Богові – Боже. На мову цієї статті це можна перефразувати так, що саме фахівці повинні займатися своєю справою. Історики – історією, політики – політикою, майстри – ремонтами, будівельники – будівництвом. Якщо хочемо хорошого результату, кожного зі згаданих (як і будь-якого іншого фахівця), варто контролювати, стежити за робочим процесом, обговорювати суперечливі питання тощо. Тим не менше, за жодним з перерахованих вище слів не стоять значення «цькувати», «тиснути» і вимагати «правильної» роботи, як це прийнято в нас. Часи «правильної» роботи, «правильної» оптики залишились у минулому. А тим паче, коли за «правильною» оптикою стоїть такий «глибокий» зміст.

Голос Петьки, який після пляшки пива бігає з друзями за м’ячем і точно знає в чому причина серії поразок київського «Динамо», не може бути авторитетнішим за думку експерта з багаторічним досвідом зацікавлення футболом, адже саме другий моніторить спортивні сайти і пише аналітичні огляди. Аналогічно і баба Пріська, яка вісімдесят років прожила, різне бачила і чудово знає, що всі політики погані і лиш про власні кишені думають, не може вимагати своєї присутності на політичних ток-шоу, аби всі почули її «експертну» оцінку політичних реалій.

Якщо в реальності все відбувається саме так, як описано вище, і думка людей з «вулиці» є важливішою за оцінки фахівців – це діагноз суспільству і пряма вказівка на перспективу його розвитку. За подібними тенденціями стоять депрофесіоналізація і маніпуляція. Коли хтось заявляє своє виключне право говорити про оцінку історичних явищ та подій, що ще гірше – як їх варто описувати у шкільних підручниках, говорити уже взагалі немає про що. Тим більше, коли той хтось має такий-собі стосунок до історії. Пора забути про аргумент священних літер та обрання Вищими силами як дієвий у дискусії.

Повертаючись до етики відносин та професіоналізму, розуміння реалій, у яких ми живемо, і тверезих меж дозволеного, варто констатувати, що кожен повинен знати сферу своєї відповідальності. Демократія – це не вседозволеність, як інколи думають. Вона теж має правила. Хочеться жити за «я так хочу» і думати «мені все можна», але за таким сприйняттям безодня. Розуміння останнього повинне починатись на рівні самих людей. Сторонній не може грати першу скрипку! У нас прийнято обливати брудом без розуміння реалій, але все має межі. Ситуативні обурення нефахових людей – це не кінець світу. У демократичній країні всі мають право на критику. Натомість тут межа дозволеного і закінчується. Нефахівці не можуть вимагати у професіоналів, аби позиція і голос перших були визначальними у сфері, до якої вони не мають стосунку. Це питання етики, професіоналізму і цінностей. Це варто в собі виховувати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Депутати облради затвердили бюджет Львівщини на 2019 рік
Вночі нардеп Володимир Парасюк вчинив ДТП на парковці McDrive у Львові
Запровадження воєнного стану в окремих областях підтримала лише третина українців
ПРОПОЗИЦІЇ ПАРТНЕРІВ