У сучасній історичній свідомості поляків найтрагічнішим пунктом польсько-української ворожнечі є «волинська трагедія». Ці трагічні події відбувалися у 1942-43 роках на території практично усього українського Полісся. Поляки називають їх «різнею на Волині» передусім тому, що жертвами так званої «анти-польської акції» стали у переважній більшості прості беззахисні селяни: жінки та літні люди.
Насправді ж «анти-польська акція», яка за польськими джерелами охопила понад 4600 населених пунктів, набрала форм масової розправи над цивільним населенням з ознаками особливої жорстокості. Від окремих подробиць насильства, що їх представляють особи вцілілі під час цих погромів, кров холоне в жилах. Як сказав один з сучасних польських публіцистів: «Я можу зрозуміти, для чого вони це робили, але не можу збагнути, чому так жорстоко».
В Польщі – і в комуністичній, і у відновленій незалежній – кілька разів намагалися ініціювати розслідування по цій справі, але нікого з винних так і не було віднайдено та покарано. Інша річ – відповідальність моральна, якої з нас ніхто не знімав. Поляки – вцілілі у тій різні, а також родичі жертв – так ніколи не почули від українців перепросин. Президент Кучма з президентом Кваснєвським виконали якісь ритуальні танці над братською могилою у селі Павлівка під час відзначень 60-ї річниці трагедії, але слова «пробачте» так і не було сказано. Тоді ж український і польський парламенти намагалися ухвалити спільну угоду з цього приводу, але вийшов, як завжди, дешевий політичний спектакль, який нікого не міг задовільнити. Ієрархи Римо-католицької і Греко-католицької церков теж звернулися з відозвою до віруючих про примирення. Після 2004-го свої ритуальні танці над могилами виконували теж президенти Ющенко і Качинський, але теж – безрезультатно.
Наближення 70-ї річниці, яку будуть відзначати через рік, вже зараз показує, що чимало людей у Польщі ще й досі болісно відчувають кривду, завдану українцями у ті роки. Це почуття несправедливості – коли є жертви, але немає винних - не залишається непоміченим польськими політиками і громадськими діячами, а відтак через ЗМІ не пройде й повз увагу всього польського суспільства.
Днями Міська рада Кракова прийняла резолюцію, у якій звернулася до Президента Польщі і Сейму з пропозицією встановити 11 липня День Пам`яті про мучеництво кресов`ян, щоб віддати шану «всім жертвам, жорстоко вбитим українськими націоналістами з-під знаку ОУН-УПА». Це тільки перша вісточка того, що у липні 2013 р. в українсько-польських стосунках знову може бути «гаряче».
Як нам змінити цю неприємну ситуацію, яка повторюється з року в рік, а особливого звучання набирає під час ювілеїв? Адже поляки – це, без перебільшення, наш єдиний справжній приятель і партнер за західним кордоном. Країна і народ, від яких ми очікуємо допомоги, не можу мати до нас жалю за історичні кривди. Тож мусимо цю проблему якось вирішити.
Але що мали б зробити ми, мешканці України, щоб вирішити цю проблему у цивілізований спосіб? Що мали б зробити представники офіційної України, як і її рядові громадяни, щоб вразливі на тему «волинської різні» поляки відчули сатисфакцію? За яких обставин проблемну тему трагедії на Волині ми зможемо відібрати в політиків і передати її історикам? Саме про це і поспілкуємося на наступному засіданні Галицького дискусійного клубу «Митуса», 23 липня.
Володимир Павлів, модератор