Українсько-російське газове протистояння у цьому році вийшло на новий рівень. Сьогодні сюжетна ліня газового серіалу набула виразних позаенергетичних рис. Основний зміст переговорів двох сторін зводиться не до встановлення рівноправних відносин у газовій сфері, а до того, чим ще може поступитись Україна в обмін на дешеві енергоносії.
Написаний в Кремлі сценарій вирішення з допомогою «Газпрому» стратегічних політичних та економічних питань радо підтримала українська влада, яка виявилась абсолютно неспроможною вести дискусію з офіційною Москвою на одному рівні.
Пролог
Питання ціни на енергоносії в епоху незалежності ніколи не втрачало актуальності для України. Енергозатратна промисловість нашої держави просто неспроможна працювати без постачання значної кількості голубого палива з-за кордону. Однак у 1990-ті та в першій половині 2000-х років серйозних газових війн з Росією не було. Вартість енергоносіїв у світі в ті часи була значно меншою. А припущення про те, що вже через кілька років нафта коштуватиме більше 100 доларів за барель, належали до категорії фантастичних. Однак із середини 2000-х ситуація різко змінюється.
Так сталося, що епоха зростання вартості нафти та газу збіглася з відомими в Україні подіями, які отримали назву Помаранчевої революції. Прихід до влади кандидата в президенти, який викликав серйозне роздратування у Кремлі, лише активізував намагання «Газпрому» почати процес підвищення цін для України. У 2000–2005 рр. вартість російського газу становила в середньому 50 доларів за тисячу кубометрів. Але вже з другої половини 2005 року відносини між Росією та Україною у газовій сфері різко погіршуються. Відбувається перше серйозне газове протистояння, яке завершується для України зростанням вартості газу майже удвічі – до 95 доларів – і то лише завдяки суміші дорогого російського і дешевого туркменського газу.
У наступні роки тенденція подорожчання природного газу тривала. Так, 2007 року російський газ коштував вже 130 дол., 2008 року – 179,5 дол. Нова газова війна 2009 року і домовленості Тимошенко-Путіна підвищили вартість енергоносія для України до 360 доларів у першому кварталі 2009 року (з базовою ціною 450 доларів). Також відбулось прив’язання ціни газу до ціни нафти з часовим відтермінуванням у 9 місяців. За договором 2009 року, Україна була змушена обов’язково щорічно купувати у «Газпрому» великі обсяги газу (не менше 40 млрд. кубометрів).
Оскільки вартість нафти на світових ринках тоді демонструвала тенденцію до серйозного падіння, то ціна блакитного палива для України також тимчасово впала. Однак період відносно дешевого газу тривав недовго: якщо у четвертому кварталі 2009 році газ коштував 208 дол., то вже в першому кварталі 2010 року – 305 дол.
Перспективи подальшого росту ціни на основний енергоносій серйозно занепокоїли українських олігархів, промислові підприємства яких і є основними споживачами російського газу. Це стало однією з причин укладення Харківських угод 2010 року. Тоді Янукович, замість спробувати денонсувати явно невигідну для України газову угоду 2009 року, підписав на її основі нові домовленості зі знижкою в 100 доларів. Крім того, українська сторона вийшла далеко за межі газових питань, і результат таких безглуздих маневрів відомий: Чорноморський флот РФ залишається до 2042 року, а вартість російського газу для України у четвертому кварталі цього року разом зі знижкою досягла 400 доларів.
Українська позиція
В української сторони є основний мінус: у нашої влади, як і раніше, відсутня чітка послідовна позиція у новому газовому протистоянні. Партія регіонів та її команда у діалозі з «Газпромом» нагадують нерівноправних суб’єктів, які безнадійно шукають різні способи впливу на Росію та лише збуджують апетити опонента, пропонуючи ті чи інші поступки в різноманітних сферах задля здешевлення російських енергоносіїв.
«Ми повинні використати період відносно низьких цін на газ для того, щоб здійснити модернізацію економіки, знизити її енерговитратність. Цей період не може бути один рік, це мінімум сім-вісім років. Нам потрібна була передишка на значний термін, і ми її отримали», - радісно заявив Азаров у квітні 2010 року після підписання Харківських угод. Але ситуація розвивалась за іншим сценарієм. Російської знижки не вистачило навіть на один рік. І вже з 2011 року починаються гарячкові, але сумбурні і безсистемні спроби української сторони змінити чинні домовленості з Росією.
На жаль, українській стороні, на відміну від інших країн Європи, ніколи не вдавалось відстояти свою позицію та звести переговори з Росією у суто економічну газову площину. Якщо б нинішня влада була послідовна і справді дбала про національні інтереси, то замість того, щоб тепер шалено критикувати договір Тимошенко 2009 року, вона не підписувала б на основі цього «злочинного документу» Харківських угод 2010 року. Але у квітні минулого року Янукович своїм підписом підтвердив чинність січневої угоди екс-прем’єра. Та ще й додумався віддати за безцінь і не спитавши думки народу військову базу в Севастополі. Тим самим він лише серйозно посилив позиції Москви і слухняно пішов у фарватері російської стратегії, яка передбачає використання газу як засобу для вирішення негазових питань.
Звісно, Україна намагалась знайти контраргументи і опосередковано натиснути на «Газпром». Це, наприклад, заходи підготовки видобутку газу на чорноморському шельфі, залучення західних компаній до розвідки і видобутку сланцевого газу на території країни. Такі своєрідні сигнали мали б демонструвати українську енергетичну незалежність від «Газпрому». Але поки що вони виявились блефом і ніяк не покращили стартових позицій України на переговорах. Відсутність диверсифікації енергетичних потоків робить нашу державу залежною від російського монополіста і не залишає простору для маневру.
Марно намагаючись переконати Росію знизити ціну до економічно обґрунтованого рівня, нинішня влада намагалася вести переговори щодо створення спільного підприємства «Газпрому» і «Нафтогазу», передачу ГТС у консорціум. Однак великі апетити «братнього» «Газпрому» не припали до душі навіть деяким затятим проросійським політикам з Партії регіонів. Як зазначив Віктор Янукович 25 лютого 2011 року, у річницю своєї інавгурації, «ціна на газ б’є не в серце, але близько».
Але такі сентименти не справили враження на Росію, яка чудово розуміла, що Україна перебуває на гачку, на який потрапила завдяки діяльності своїх же можновладців. І роковини Харківських угод Україна зустріла вже у стані розгортання холодної газової війни.
Тоді нинішня влада вирішила піти іншим шляхом і спробувати застосувати до Москви елементи логічно-економічного аналізу. Микола Азаров провів атаку на формулу розрахунку вартості російського газу, яка, на його думку, є несправедливою. А влітку цього року українські вчені представили уряду методику розрахунків, за якою вартість транспортування тисячі кубометрів газу на 100 км українською ГТС має становити 5,85 дол., а його ціна на східному кордоні України (тобто для українських споживачів) – 270,75 дол. за тисячу кубометрів. Така позиція базується на вартості російського газу для Німеччини, яка становить 319 доларів за тисячу кубометрів. Це й стало додатковим аргументом української сторони, яка невтомно, але безрезультатно подавала «Газпрому» ці та інші докази несправедливого ціноутворення. Як виявилось, на Путіна і Медведєва такі докази не впливають.
Теоретично Україна могла б спробувати в односторонньому порядку розірвати договір 2009 року. Але тоді потрібно було б скасовувати підписані на його основі Харківські домовленості. На це в Януковича і правлячої більшості просто немає політичної волі. Це визнав свого часу і Микола Азаров, сказавши таке: «Так юридично виписано цю угоду, Україна має право її скасувати тільки в тому випадку, якщо Росія з цим погодиться. Виникає питання: ну а, в принципі, чи можемо ми її розірвати? Можемо, звичайно, як і будь-яку міжнародну угоду. А чи можемо ми так діяти?.. Ні. Ми будемо її виконувати доти, доки не домовимося про перегляд цього кабального договору».
Щоправда, з українського боку лунали і більш рішучі заяви, в яких пропонувалось переглянути вартість газу або розпочати транспортувати середньоазійський газ як відповідь на непоступливість Москви. Той же Азаров через кілька місяців навіть погрожував Путіну: «Ви заганяєте нас у кут, з якого в нас лише один вихід – розрив контракту». Однак загалом можна стверджувати, що Янукович і Партія регіонів, які встановили напівавторитарну вертикаль влади всередині країни, виявились абсолютно неспроможними зайняти послідовну позицію відстоювання національних інтересів в черговому україно-російському протистоянні. Навпаки, дії влади свідчать про згоду здати ці інтереси.
Оскільки українська влада сама обрала для себе спосіб існування в реаліях кабальних договорів, в неї не залишилось іншого виходу, як іти на певні політичні та економічні поступки Росії. Але тут варто розуміти, що Кремль зацікавлять тільки серйозні, а не ритуальні вчинки, які для України означатимуть втрату частини економічного, а разом з тим і політичного суверенітету.
Російська позиція
На відміну від безхарактерної і непослідовної поведінки Кабміну Азарова та Президента Януковича, Росія здійснює продуману багатоходову стратегію. Її головна мета – використати ціну на газ як засіб для вирішення своїх геополітичних інтересів. Зокрема, «Газпром» абсолютно чітко наполягає на чинності січневих угод 2009 року. На таку позицію Кремля не вплинули ні вирок Тимошенко, яка підписувала ці угоди з Путіном, ні погрози України звернутись в міжнародний суд. Очевидно, в Москви є чим парирувати наведені контрудари української сторони.
У сучасному перманентному газовому протистоянні України і Росії все більш помітним є факт нерівності двох опонентів. Якщо у 2006 і 2009 роках Росія та Україна ще могли вести дійсно переважно газові переговори (інша річ, що не завжди вели), то сьогодні це вже практично неможливо. Влітку цього року «Газпром» дав зрозуміти, що готовий розглядати питання зниження вартості такого необхідного для промисловості енергоносія лише за умови вступу України в Митний союз або прийняття рішення про злиття «Газпрому» і «Нафтогазу».
На відміну від українського непослідовного метання в один чи інший бік, російська тактика є послідовною і практично незмінною. Так, ще у серпні 2010 року глава російського газового монополіста Олексій Міллер заявив, що об’єднання «Газпрому» і «Нафтогазу» дозволить Україні отримувати газ за російськими цінами. За його словами, створення спільного підприємства привабливе для обох сторін тим, що дозволило б «створити спільну російсько-українську ресурсно-видобувну базу». Така пропозиція означала фактичне злиття двох компаній під керівництвом «Газпрому». Натомість Україні було запропоновано купувати газ із знижкою в 40%.
Потім Росія поставила умовою зниження ціни створення спільного підприємства з управління українською ГТС. Це дозволило б їй контролювати не лише продаж, а й транспортування блакитного палива.
Мірою неухильного зростання ціни російського газу на ринку, позиції «Газпрому» лише посилювались. Сьогодні Кремль перебуває у виграшній позиції, оскільки він може собі дозволити чекати. Час працює на нього, як і обидва договори з Україною та ціни, що зростають. Москві не потрібна рівноправна дружба чи довгострокове спіробітництво, про яке так пафосно говорив у серпні цього року український прем’єр. Їй потрібне відновлення геополітичного панування на просторах колишнього СРСР. А газ – найбільш вдалий засіб для цього.
Парадоксально, але засудження Юлії Тимошенко навіть зіграло на руку Москві, незважаючи на те, що вона разом з Путіном підписала дуже невигідну для України угоду, за яку тепер потрапила за ґрати. Дипломатично обурюючись, Кремль задоволено потирає руки. Адже вирок Тимошенко зіпсував і так непрості відносини Януковича з ЄС. Росія чудово розуміє, що у Януковича та Партії регіонів в такій ситуації немає особливих варіантів, крім чергових поступок перед всемогутнім «Газпромом».
Політичний контекст
Черговий газовий конфлікт двох країн яскраво демонструє свій вплив не лише на економічні питання та енергетичну безпеку, а й має серйозну політичну складову. Настільки помітну, що інколи вона виходить на перше місце і безпосередньо впливає на хід протистояння. Бо рівень, на якому перебувають україно-російські відносини, змушує думати, що суперечки з газовим присмаком – лише привід і засіб для вирішення більш глобальних стратегічних питань.
Цілком можливо, що якби між Україною та Росією відбувався звичайний переговорний процес з узгодження вартості природного газу, обсягів його постачання та ціни транзиту – обидві сторони давно б знайшли спільну мову. Але справа в тому, що ще ніколи ми не мали можливості спостерігати суто економічний діалог двох рівноправних суб’єктів. Навпаки, умови складались саме так, що на газове питання постійно впливали різнопланові чинники, які взагалі не мають жодного відношення до енергетики і процесу ціноутворення.
Україні ще жодного разу не вдавалось провести чітку межу між газом і сферою, яка виходить за його межі. Мало того, нерідко саме українська сторона підігрувала російському «Газпрому» та свідомо включала у переговори політичні питання. Мова йде і про незрозумілі таємні маневри Юлії Тимошенко та укладений нею договір 2009 року, і про Харківські угоди 2010 року Віктора Януковича та здачу військової бази у Севастополі за нібито дешевший газ.
Можливо, українським політикам наївно здавалось, що, використовуючи у газових іграх негазові питання, вони зможуть виторгувати для себе і України більш вигідні умови. Але, як показує практика, наші можновладці, граючи у таку гру, у кінцевому підсумку добились не тільки невигідної ціни голубого палива, але й бездарно програли те, на що ставили. І кожний програш української сторони обертався зміцненням позицій Росії. Це значить, що до нового раунду переговорів Україна підходить на значно гірших стартових умовах.
Сучасна (поки що холодна) газова війна зайвий раз підтверджує очевидність сказаного. Переговори з Росією, які веде Янукович, Азаров та інші представники нинішньої влади, - це переговори не так про газ, як про питання, які зовсім не пов’язані з голубим паливом, але дивним чином перебувають в епіцентрі дискусій і є предметом торгу. Янукович і його команда цілком свідомо провели паралелі між ціною на газ, перебуванням Чорноморського флоту РФ у Севастополі, вступом України до Митного союзу, вільної зони СНД і навіть зміною геополітичного вектору чи тим же мовним питанням. У такому різноманітті пропозицій газова сутність протистояння губиться серед політичного контексту. Складається враження, що переговори йдуть вже не так про газ, як про геополітичні питання. І це надзвичайно вигідно путінсько-медведєвській Росії. Кремль задоволено потирає руки від того, що завдяки одному газу має можливість із користю для себе вирішити дуже серйозні і далеко негазові питання.
Проводячи переговори з Москвою, офіційний Київ веде мову не так про ціну газу, скільки про те, що він готовий здати сусідній країні в якості бонусу. Сьогодні продовження оренди бази флоту у Севастополі до 2042 року вже виявилось замало. Тепер на карту поставлена українська газотранспортна система, доля «Нафтогазу» і в кінцевому підсумку – як останній аргумент – повноцінний економічний та політичний суверенітет України. А все тому, що наша політична «еліта» не втрималась від спокуси вирішити свої вузькі особисті чи кланово-олігархічні проблеми з газовим присмаком за рахунок торгів українськими національними інтересами.