«Ті, хто відмовляється від свободи заради тимчасової безпеки, не заслуговують ані свободи, ані безпеки». Авторство цієї фрази приписують 32-му президенту США Франкліну Делано Рузвельту.
Протягом всієї виборчої кампанії ми чули гасла «Виберіть, бо Росія нападе», «Виберіть, бо втратимо територію», «Виберіть, бо буде третій Майдан», «Ми робили це для безпеки», «Так ми захищали Україну». У штабах більшості кандидатів говорили про ті чи інші ризики від виборів і вибору українців. Всі вони зводились до банального бажання налякати людей та спонукати до «правильного» вибору. Найбільше про безпеку говорили в штабі ще чинного президента. З одного боку – це правильно, бо в цьому напрямку Петро Олексійович багато зробив і це безпосередні обов’язки президента. З іншого – зведення всього до безпекових загроз зіграло з ним поганий жарт. Люди безпосередньо не відчували небезпеки, не розуміли, чому про це так багато говорять і де вона взагалі та загроза?
Одним з яскравих прикладів є виборчий постулат «Віра». Створення Православної Церкви України було, є і буде важливим політичним, релігійним та історичним рішенням. Проте для більшості необхідність прийняття такого історичного рішення як захист від Росії не працювало. Не працювало, тому що його подавали через розповіді про священиків з автоматом чи бойовиків у монастирях. Не заперечую факту, однак потрібно або наочно показати цих бойовиків у рясах, або ухвалу суду про їх підривну діяльність, або ж не говорити про це взагалі. Хоча віра і церква є однозначно елементом когнітивної війни, яку веде Росія проти України, ініціатори проголошення незалежності українського православ’я чітко артикулювати загрозу не змогли. Когнітивна війна передбачає дискусії, інформаційні кампанії і роз’яснення, а не короткі та незрозумілі для більшості заяви та тури країною. Тому реакція багатьох на цю подію була протилежною від очікування.
Україна – це демократична країна, про що зараз можна твердо заявити. Проте навіть тут не було одностайної згоди у всіх виборчих командах. Якщо поглянути на країни західної демократії, то в багатьох з них можна зауважити елементи кризи ідентичності, конфлікт між національним та інтегрованим проектами, а також майже повну відсутність спільного бачення проблем. Про спільний «світогляд» можемо говорити в таких країнах, як Росія, Китай, Білорусь, які не вирізняються особливими свободою та демократією. Щодо України, то тут свою роль у відмові від архаїчних ідей відіграли: Інтернет, соціальні мережі, різноманітні гаджети, а також численні подорожі світом, разом із заробітчанством, а отже і набуття нового досвіду. Ризик від стрясання суспільством навколо мовного питання зрозуміли і в команді чинного президента, а тому перенесли голосування закону про мову на час після виборів.
У нових демократія, а Україна є саме такою, завжди відчувається негативне ставлення до влади, а тому дивуватися результатам виборів не варто. Але важливо зрозуміти, чому саме так сталось, де проходить межа між негативним ставленням до влади як такої і де починається незадоволення конкретною роботою державних органів. В українському варіанті, незалежно від моделі управління, влада – це завжди президент. А тому жоден з них не втішався підтримкою громадян уже після першої владної каденції. Леонід Кучма у 1999 році став винятком не через ефективну роботу або любов мас, а через страх повернення комуністів. Люди голосували не за нього, а проти його суперника, Петра Симоненка. Такий само сценарій намагалися розіграти і на останніх виборах. Але тепер помітним став ще один чинник, це – безпека. Справді, країна перебуває в стані війни і це не можна легковажити.
Один з принципів демократії: одна людина – один голос. Він дуже добре працює в Західній Європі, Канаді чи США, де люди знають політиків, розуміють, за що і кого вони голосують і як їхній вибір вплине на країну чи регіон. Хоча, варто зазначити, в останні роки з цим і в них є проблеми. Через це популістські настрої стали наростати. Аби принцип «одна людина – один голос» працював далі ефективно, потрібний певний рівень освіченості громадян, і тут ідеться не тільки про рівень знань у сфері своєї зайнятості. Людина має розуміти, на що вона впливає. Останні вибори показали, що українці ще менше стали розуміти сфери відповідальності Президента України, Прем’єр-міністра, Верховної Ради чи депутатів. Це дозволяє легко ними маніпулювати. І тут небезпека зовнішньої агресії поступається комунальним тарифам, субсидіям та ціні проїзду в громадському транспорті.
Демократія – це передусім свобода. Свобода пересування, свобода вибору, свобода слова, свобода віросповідань. Останні вибори, напевно, були найдемократичнішими за час незалежності України. Люди мали повну свободу і відсутність тиску щодо свого вибору. Але водночас дуже мало з них розуміли, що свобода вибору – це відповідальність. Що голосуєш не тільки за себе, а й за сусіда, випадкового супутника в поїзді чи студента з іншої області. Для прикладу, в читацькому клубі ти вибрав книгу, яку всі мають прочитати за тиждень. Якщо вона нецікава, то інші можуть відмовитися від її читання, і від цього нічого не зміниться. Вони спокійно прочитають іншу книгу. Але якщо ти вибрав президента, то наступні п’ять років уже не можна відмовитись від нього.
На кожних виборах українці стояли перед вибором: Захід чи Росія. Але на цих все було по-іншому. Дискусії велись навколо того, як має розвиватись (намагається розвиватися) країна, а не тільки про вектор руху. Бажання президента звести все до протистояння з Росією не спрацювало, бо люди не бачили такої загрози в Зеленському. Загроза точно є з боку Бойка-Рабіновича-Медведчука, а в інших, принаймні видимої, загрози немає, тому українці вперше отримали вибір не або-або, а той, цей чи інший. Свобода вибору важлива для кожної людини, але не всі вміють нею користуватись. Говорячи зараз про виборців Зеленського, треба пам’ятати насамперед про інформаційне поле, в якому ті перебували, про їх рівень обізнаності та розуміння політичних процесів. Люди отримали свободу вибору і скористались нею.
Ті, що називають себе «25%», теж не хочуть усвідомити, що ні 1999 року, ні 2005-го, ані 2010-го чи 2014-го прихильники кандидата, що програв, не мали такої свободи слова, можливостей висловитися чи відкрито підтримувати свого лідера. Вони також отримали більше свободи, і з цим треба змиритись. Демократія – це свобода. А хочеться, щоб ще й відповідальність.
За останні п’ять років ми отримали реальну свободу. Від свободи слова до свободи брехні, від свободи вибору до свободи виїзду. Це стало однією з основних цінностей громадян України. Можливо, не всі це усвідомлюють. Хтось так ніколи і не зрозуміє, але це факт. Два кандидати уособлювали в людей протилежні цінності – свободу і безпеку. Тільки різні виборці вкладали в ці поняття різне наповнення. Для одних безпека – це зупинити агресію Росії, відсутність терактів та повернення окупованих земель. Для інших – блокування російських соцмереж, утвердження української мови, мовні квоти та помісна церква. Але чотири останні твердження обернулись для ще чинної влади баченням великою частиною суспільства обмеження їхніх свобод – чому мені забороняють користуватись ВКонтакті? Чому мене змушують слухати українське? Чому я маю ходити до української церкви? І для людей ці поняття виходили далеко за межі безпеки чи їхньої ідентифікації з проєвропейським чи проросійським курсом держави. Зеленський для них не панацея, а можливість отримати свободу там, де, на їхню думку, є утиски. Його вибір став не тільки вирішенням проблем, а й можливістю проголосувати як я хочу. Але негативним є факт «анонімності» виборців Зеленського. Більшість з них не говорять, кого підтримували, а ті, що кажуть, роблять це дуже невпевнено або просто натякають. Така анонімність породжує безвідповідальність. Безвідповідальність теж є наслідком свободи.
В останні роки ми отримали мільйони громадян, що відчули смак свободи. Але ніхто не працював над рівнем освіти цих людей і не цікавився їхніми мотиваціями. Формулювання «це потрібно для безпеки держави» не працює, бо ми вже бачили війну, зараз не 1999 рік, і більшість звикла до неї. Люди не бачать зв’язку між забороною Однокласників і війною на Донбасі. Вони мають свободу пересування і в разі небезпеки вивезуть сім’ю в безпечніше місце. Тому робити акцент на армії, мові і вірі було неефективним. Такі цінності перестають бути актуальними в сучасних суспільствах.
Люди, які воювали чи воюють на Донбасі, пішли туди не через мову (є ті, хто не знає іншої крім російської) чи віру (є протестанти, атеїсти, прихожани російської церкви), вони воюють за країну і свободу. Свободу вибору і можливість сказати владі те, що думають.
Зараз не потрібно боятись вибору більшості. Як сказав Рузвельт, «єдине, чого нам слід боятися – це самого страху». У разі небезпеки ті 73% теж воюватимуть за свою свободу, бо вони її нарешті відчули повною мірою. Не потрібно засуджувати вибір інших, бо свобода не завжди красива, забезпечена чи співуча, вона така, як вона є. Свобода, бідність і щастя мають набагато більше спільного, ніж багатство, безпека і стабільність.