Тривала блокада українсько-польського кордону та влаштовані польськими протестувальниками демонстративні акції з розсипання українського зерна викликають цілий спектр негативних емоцій. Але розчаровують не тільки польські фермери й перевізники, які умудрилися боротьбу за власні економічні преференції перетворити на боротьбу проти всього українського бізнесу. І навіть порушити алгоритм постачання товарів військового і гуманітарного призначення. Дивує позиція майже тотального мовчання та громадянської пасивності українців у Польщі.
Польща вже давно є одним із центрів трудової міграції українців. Після повномасштабного російського вторгнення країна також перетворилася на місце проживання щонайменше мільйона українських біженців. Ніхто точно не знає скільки етнічних українців зараз мешкає в Польщі. Але ця цифра доволі значна і може разом з біженцями сягати двох мільйонів осіб. Українці працюють у різних секторах економіки, зокрема й на польських фермерів. Економічна могутність Польщі ґрунтується, зокрема, й на українській робочій силі. Але, незважаючи на фактичний статус найбільшої етнічної меншини в державі, реальний громадсько-політичний вплив українців мізерний.
Коли українці, які мешкають в Україні, побачили на дорогах розсипане українське зерно і почули українофобські заяви від окремих протестувальників, вони почали ставити кілька незручних питань до своїх співвітчизників по той бік кордону. Основна претензія до українців, які зараз перебувають у Польщі, зводиться до такого: чому велика українська громада не може організувати хоча б один публічний захід і донести свою позицію щодо недопустимості антиукраїнських дій? Блокада кордону триває не один місяць. За цей час кілька українських водіїв померло в черзі. Значних збитків зазнали українські підприємці. А окремі військові частини не отримали вчасно призначені для них вантажі. Якщо на початку блокадних акцій мовчання українців у Польщі можна було зрозуміти, то зараз, здається, воно зайшло надто далеко. І свідчить про існування серйозної проблеми солідарності та комунікації українців, які мешкають по різні сторони кордону.
Можна знайти вагомі причини, чому українці в Польщі мовчать. Це і страх бути звільненими з роботи, позбутися виплат і пільг. Страх втратити статус біженця й зазнати інших методів тиску. Але Польща – це не Росія. І не авторитарна диктатура. А Україна зараз перебуває у смертельній небезпеці і б’ється за свою свободу. Якщо українці навіть у європейській державі бояться вийти на акцію солідарності зі своїми співвітчизниками та висловити свою принципову позицію щодо недопустимості спроб зіпсувати українсько-польські відносини, то це виглядає як прояв слабкості і боягузтва.
Ніхто ж не говорить, що українські біженці чи українські робітники мають їхати на кордон і власними силами його розблокувати. Чи йти стінка на стінку проти польських фермерів-провокаторів. Але багатотисячні українські акції з вимогами не руйнувати українсько-польську стратегічну співпрацю, а зміцнювати її на фундаменті взаємної поваги і розуміння, могли б бути. Так само можна було б порушити питання небезпеки російського впливу і ще раз нагадати, чому підтримка України так важлива. Акцентувати на тому, що в нас спільний ворог. Невже не можна було організувати щось подібне? Адже це точно не викликали б осуду в адекватної частини польського суспільства. Мало того, такі заходи могли б підтримати самі поляки.
Однак ніяких спроб висловити свою позицію щодо недопустимості деяких дій польських фермерів і важливості збереження стратегічної співпраці між двома націями з боку українців не було. На майданчиках, де здійснюється комунікація наших громадян у Польщі, тема блокади українського кордону і її негативних наслідків взагалі не є топовою. Про неї майже не згадують. Тим більше немає там якихось ідей щодо того, як організувати і висловити прояв солідарності з іншою частиною своєї нації, яка залишилася в Україні. І це сумно.
З боку влади ми часто чуємо занепокоєння з приводу повернення українців додому. Але є інший аспект, який змушує турбуватися. Щоб українці повернулися, потрібно зацікавити їх не тільки матеріально чи створити кращі умови для життя. Потрібно також подбати, щоб вони не втратили своєї ідентичності. Не розчинилися серед інших націй. На жаль, у цьому напрямку робиться дуже мало. У нас навіть немає повноцінного міністерства, яке б опікувалося питаннями закордонних українців та налагоджувало б активну роботу з діаспорою.
Українська діаспора в минулому столітті була важливим чинником впливу і прикладом самоорганізації. Українські емігранти могли ефективно доносити свою позицію до іноземних західних урядів та нагадувати про існування української нації в період її фактичної бездержавності. Але, схоже, часи змінилися. Зараз за кордоном перебуває значно більше українців, ніж будь-коли: понад 15 млн осіб. Та їхній громадсько-політичний вплив відверто не відповідає їхній кількості. Так, 24 лютого в багатьох містах світу відбулися заходи солідарності на підтримку України. Проте чи можна назвати такі заходи успішними, якщо максимальна кількість їхніх учасників рідко перевищувала тисячу осіб?
Впливовість Ізраїлю у світі пояснюється саме збереженням горизонтальних зв'язків та самоідентифікації євреїв, які мешкають у різних куточках планети. Коли після нападу ХАМАСу на Ізраїль почалася нова війна на Близькому Сході, у багатьох країнах світу відбулися численні акції. Участь у них брали як єврейські, так і арабські спільноти. І, що прикметно, араби на цих заходах у Європі поводилися настільки зухвало, наче всі вони перебувають тут легально, а ХАМАС – не терористична організація, а ангели добра. Така поведінка різко контрастує з іноді надмірною обережністю й пасивністю українців.
Власна діаспора за кордоном – це не тільки люди, яких об’єднує спільне етнічне походження. Це також вагомий політичний капітал і можливість донести свою позицію світу. Можливість бути фактором впливу на політичні процеси в різних державах. Хтозна, чи вдавалося б Ізраїлю ефективно протидіяти спробам його знищення, якби не впливовість єврейських земляцтв у різних куточках планети? Якщо українці за кордоном залишатимуться інертними і не проявлятимуть належної громадської активності, а українська влада не дбатиме про активну комунікацію з мігрантами, погані наслідки будуть для всіх. Дуже скоро загальна кількість українців, які себе такими усвідомлюють, у світі скоротиться ще на кілька мільйонів. Не через природні чинники, а через асиміляцію, втрату своєї унікальності та ідентичності.
У Росії на зламі XX–XXI століть, за деякими даними, проживало до 4 млн українців. За переписом 2010 року українців нарахували близько 2 млн. Формально це третя за кількістю етнічна група населення в Російській Федерації після росіян і татар. Але де вона зараз? Чи чути щось про українців у Росії після початку російсько-української війни? Якщо українці там ще існують, то вони переважно повністю асимільовані. Так, Росія – авторитарна диктатура. І там просто так не вийдеш навіть на одиничний протест. Але, відверто кажучи, українці мають схильність до асиміляції й відмови від власної національної належності й за межами РФ. Це наше справді слабке місце.
Тому коли наші можновладці розмірковують над тим, яка ж кількість українців повернеться до України після завершення бойових дій, вони мали б поставити питання трохи інакше. Якщо українці за кордоном швидко втратять національну ідентичність, це буде не менш негативним наслідком, ніж їх масове неповернення додому.