У Львові відкрили перший в Україні продовольчий банк «Тарілка». Ідея полягає у тому, що супермаркети чи кафе віддаватимуть сюди продукти, в яких завершується термін придатності, а волонтери вже роздаватимуть їжу бідним. Сьогодні у нашій студії Ростислав Косюра, який не лише запропонував, але й втілив цей проект. Вітаю вас.
Доброго дня.
Отже, Ростиславе, як взагалі з’явилася така ідея? Я так розумію, що ця ідея запозичена із Заходу, так?
Власне, так. Вона запозичена з Німеччини, тому що я там виріс. Коротко для глядачів: я народився у Львові, але з шести років перебував у Німеччині – батько захворів, ми його поїхали лікувати. І власне через те, що я там виріс, я знав, що є рішення для такої проблеми, яка існує в Україні – це є дуже сильне невживання продуктів, які ще є придатні, тобто викидання на смітник таких продуктів. І одночасно дуже багато голодуючих людей.
А справді в нас є така проблема? Бо Україна вважається ощадливою країною. Сказати, що викидають їжу…
Тоді, коли я почав цікавитися тою ситуацією і планувати цей проект – це був 2018–2019 рік, я побачив статистику від World Health Organization: вони опублікували рейтинг країн, які найбільше викидають органічні продукти, відходи. Ми – на дев’ятому місці в світі.
Органічні відходи – це ж може бути просто якийсь перегній, не їжа.
Звичайно, але також дуже багато викидається в процесі, тобто сам процес перевезення цих продуктів дуже поганий. Але також, як я побачив, у закладах харчування і в магазинах дуже багато ще придатних продуктів викидається власне через термін зберігання. Те, що термін зберігання завершився, не означає, що не можна вживати цю продукцію, – воно просто по закону так має бути. І якщо добігає термін придатності, люди вже не дуже охоче купляють таку продукцію. Вони подумають: «Краще куплю те, що ще два тижні може полежати в мене в холодильнику, а не день, два, три». І тому багато викидається. Наприклад, країна де я виріс – Німеччина, опинилася на 15 місці навіть з огляду на те, що в них у два рази більше населення: 82 мільйони, в нас 45 мільйонів по-моєму, плюс-мінус. І все одно ми набагато більше продуктів викидаємо, ніж у Німеччині.
Бо в Україні поширено (особливо в супермаркетах недорогої цінової категорії), коли просто переклеюють терміни придатності – були такі випадки. А щоби вони викидали просто чи роздавали те, термін придатності чого ще не закінчився, але добігає кінця, день-два, так?
Власне, так. Чим це відрізняється, наприклад, у Німеччині? В Німеччині дуже часто дають продукцію, яка ще має термін придатності два тижні, навіть деколи місяць. У нас, зазвичай, максимум три дні, два дні або останній день. Але це вже добре, що так є. Тому що те, що ви кажете, – це теж правда, так і було колись. Зараз воно вже набагато менше. Те, що продуктам просто переклеюють цей термін зберігання і продають далі, навіть якщо це не дуже добра продукція. Це вже майже нема такого. Тобто в наших партнерів точно такого немає – і ми перевіряємо це. Завжди, коли ми отримуємо продукцію, дивимося, самі перевіряємо. Навіть є один хлопець, який у нас все куштує, пробує, чи воно ще їстівне.
Все пробує, так?
Все – ні, але ми точно все переглядаємо. Ми нічого не віддамо, що виглядає неякісним і так далі. Тобто ми знаємо, що це наша відповідальність.
Бо харчова безпека… Людям ви видаєте їжу – вони будуть брати, їсти. Не дай, Боже, щось.
Так, звичайно, не дай Боже – ми це розуміємо.
Наприклад, у Німеччині левова частина роботи продовольчого банку – це те саме сортування продуктів. Вони зранку завжди в сьомій виїжджають. Наприклад, у місті Ульмі, де я виріс, де я ходив як волонтер і вчився, як працюють продовольчі банки, – о сьомій вони виїжджають. Вони зазвичай в 9–10 приїжджають зі всіма продуктами, і тоді три-чотири години сім, до десять волонтерів сортують всю продукцію, ретельно переглядають – і аж тоді виставляють її на продаж. Там деколи продають, деколи це безкоштовно. В нас це так само: тобто ми теж зробили в кімнаті сортувальну лінію, де волонтери стоять, все переглядають ретельно – і тоді пакують ті пакунки, які ми потім передаємо вже споживачам.
Зрозуміло. Втілення цього проекту тривало майже два роки. В чому основна трудність була? Ніби поговорили з тими, поговорили з тими – давайте робити.
Я анонсував цей проект у вересні 2019 року, через три місяці ми вже від міської ради отримали це приміщення, де зараз знаходиться продовольчий банк, саме цей соціальний магазин. І коли почалася пандемія коронавірусу, тобто десь у квітні, в травні 2020 року, ми почали вже діяльність як продовольчий банк в такому виді, як ми це називаємо «берлінський формат» – тому що в Берліні саме так продовольчий банк працює. Вони не мають приміщення, вони беруть машини, їздять по маршруту, заїжджають у філію, забирають продукт. І кінцева точка – це якась громадська організація, яка, наприклад, годує малозабезпечених осіб, інші організації. Так ми вже працюємо з травня 2020 року.
І з ким ви так працювали, з якою організацією?
Наприклад, з «Емаус-оселя».
Тобто ви привозили – а туди приходять безпритульні чи незаможні люди, так?
Пенсіонери, безпритульні, багатодітні сім’ї, так. Там ми мали сім партнерів, кожен день – інший партнер, і вони вже допомагали своїй аудиторії. Соціальний захист Львівської міської ради також передавав продукти. Це вже працювало півтори роки. І в цей час мерія намагалася ремонтувати приміщення, яке нам виділили, воно було в дуже поганому стані. Але ми були дуже вдячні, тому що ми отримали його на пільгових умовах – за одну гривню квадратного метра в рік оренда. І це тривало, поки ми отримали якісь кошти, залучили кошти з Німеччини... Загалом 10 000 євро пішло на машину і на ремонт, і тому воно так тягнулося. Плюс карантин – не можна було, ми всі вдома сиділи.
Але мене здивувало – ви так швидко отримали від мерії приміщення. Як ви їх переконали? Бо свідчить довід: від міста отримати приміщення – це дуже довго.
А я робив це так, як я думав це треба робити, як би я це в Європі робив. Тобто я звернувся до пана Андрія Садового, поставив йому цей проект. Він зразу…
А як ви звернулися? Отак просто до мера звернулися – це як? Прийшли в Ратушу?
Ні, взяв і подзвонив.
Знайшли телефон і подзвонили. І що, відповів зразу?
Таке, так. Дивіться, я коли почав цей проект у вересні, я думав, до кого звертатися, хто мені зможе з тим допомогти, щось підказати. І там був, наприклад, пан Марк Зархін, який знає всіх.
Ресторатор львівський.
Ресторатор відомий львівський, чудова людина – без нього цей проект би не існував. Він порадив мені, наприклад, Богдана Козака від «Рукавички», Олександра Бережанського від супермаркетів мережі «Близенько», які наші партнери. Так само до Андрія Садового він порадив звернутися. Тобто через нього я вже всі контакти отримав – і ходив, представляв презентацію, всім показував, що я хочу зробити. І так я потрапив до пана Андрія Садового, він зразу на наступний день запросив мене до себе презентувати. Я його переконав, йому сподобалося – і так воно все пішло.
Хочу сказати, як ми так швидко отримали? Тому що я переконав мера, потім на виконком він мене запросив, переконав виконком. І потім я ходив до кожної партії в міській раді окремо і презентував цей проект. Тому що вони ж голосують – чи виділити приміщення, чи ні. Презентував їм, розказував про себе, хто я такий. Вони зрозуміли, що я не є ніякий конкурент, я є громадянином Німеччини, не можу в політику йти, я це роблю чесно, добросовісно – і тому воно так швидко вийшло.
Всі підтримали фракції?
Всі.
Бо в нас часто така політична боротьба…
Я знаю. Мене, можливо, це трохи здивувало позитивно.
Але це дуже позитивний приклад, коли люди об’єднуються навколо хорошої ініціативи.
Звичайно. Вони всі побачили, що це не політичний проект, це є реально громадський проект, я це чесно роблю, моя команда, ми це чесно робимо. І тому всі підтримали, без виключення.
Скажіть, ви цим full-time займаєтеся, постійно?
Займався – так, займався. І скажу чесно, я тоді повністю тим займався, тоді в мене моя дружина Олеся Яремчук завагітніла, я майже не працював, жили з моїх залишок. І в один момент це все стало дуже важко. Тому майже півтора року тому я передав цей проект повністю свому заступникові Івану Павлішу, який вже півтора року повністю керує цим продовольчим банком, цим проектом.
Але це громадська робота, це неоплачувана.
Звичайно.
Чи частину пожертв ви все-таки використовуєте?
Ні.
Ну, а яким чином? Люди не можуть постійно працювати безкоштовно.
Всі волонтери, які в нас працюють, – вони реально всі на волонтерських засадах працювали і працюють. Всі гроші, які ми отримали, всі йшли виключно на ремонт, на машину, на заправку машини. Тобто ніхто ніколи нічого собі не брав. Тому що всі мають роботу біля цієї громадської діяльності, і це робиться тоді, коли немає часу. Всі дуже багато працювали кожен день – ввечері, зранку, хто як мав час. У нас багато студентів працювали і працюють. Тому так – всі безкоштовно.
А скільки загалом волонтерів долучилося?
Дуже багато.
Чи вони міняються?
Так, приходять і відходять. Але завжди є таке ядро людей, які з початку є. Тобто з початку я запросив Івана Павліша (теперішній керівник), Настю Слюсаренко з «Пласту» – і тоді вже ми зробили команду. Півтори року тому я пішов, я залишив Івану 38 людей. Згодом воно трошки зменшилося, але як Іван мені позавчора казав, що це на краще, тому що тепер компактніше, всі знають, що робити, воно краще функціонує, ефективніше.
Можете назвати, які торгові мережі (чи скільки хоча б їх) чи мережі ресторанні великі долучилися до цього проекту, хто дає оці продукти?
Дуже багато долучилися. Зараз є більш ніж 20 партнерів – не тільки таких ресторанних мереж чи магазинів, а також ІТ-компанії, які допомагають.
А вони чим помагають?
Розробляють додаток для кращої комунікації між магазинами і нашим продовольчим банком, наприклад, або волонтерами. Це вони таку платформу-додаток роблять, це робить SoftServe, ELEKS – інша ІТ-компанія, допомога фінансова. Повернуся до вашого питання: з самого початку «Рукавичка» і «Близенько» долучилися – це найосновніші мережі. Ми вже маємо 107 філій з «Рукавички» і «Близенько», які ми об’їжджаємо на маршруті.
Щодня 107?
Щодня. Тільки проблема в тому, що не завжди всі 107 мають продукцію, яку вони можуть віддати щодня. Тому, наприклад, у Німеччині вони це роблять два рази на тиждень – середа і субота. А ми робимо це щодня. Просто, як я казав, там дають…
Більший термін.
Так. А в нас – майже останній день. Тому ми майже кожен день їздимо. Тому виходить. що в середньому ми 30 магазинів щодня об’їжджаємо, які мають продукти – і це вистачає.
Чи траплялися вже випадки, коли дають непотріб?
Звичайно, звичайно. Це у всіх продовольчих банках в світі, у всіх. Тобто це так є. Тому ми багато виділяємо часу, щоби саме сортувати продукцію.
Я звернув увагу, що в одному зі своїх інтерв’ю ви стверджували, що цей проект дуже органічно поєднує екологічну і соціальну складові. Із соціальною зрозуміло – у чому екологічність?
Ми рятуємо дуже багато продуктів від викидання.
Але для екології… Це ж органічні продукти, вони ж розкладаються.
Ні, не завжди. По-перше, воно ж викидається разом з упаковкою, в нас немає заводу, який це переробляє. Тобто це не то, що магазин собі бере, сортує, викидає, чистить: пластик туди, органічні відходи туди. Вони все викидають, як і всі в Україні, тому що нема заводів. І це величезна проблема – воно все одно створює для екології неприпустиму ситуацію.
Я пам’ятаю, рік тому, коли ми запустили цей проект, після одного місяця ми мали сім магазинів – ми рятували щотижня тонну продуктів. Тонну, вдумайтеся. Це зараз ми вже маємо в п’ять разів більше магазинів – виходить плюс-мінус п’ять тонн на тиждень. І це один продовольчий банк, кілька волонтерів… Це тільки початок.
Скажіть, ці люди, які потребують безкоштовної їжі чи дуже дешевої? Ви ще й продаєте чи тільки роздаєте?
Ні, ми тільки безкоштовно.
От скільки їх вже є і скільки, за вашими оцінками (певно, є прогностичні цифри), людей можуть потребувати такої допомоги?
Це було зразу на початку¸ коли я почав планувати цей проєкт, я дивився і пробував орієнтуватися в цьому. Наприклад, у Німеччині в місті Ульм, де я виріс, де я вчився, як це робити в продовольчому банку, виходить два рази на тиждень 150–250 людей.
А мешканців скільки в місті?
150 тисяч, а нас – майже мільйон, плюс-мінус.
У п’ять разів нас більше.
Плюс у Німеччині немає тої складової, що пенсіонери бідні. В Німеччині зазвичай пенсіонери не бідні. А тут у нас навпаки – тут 80% (напевно, й більше) відвідувачів нашого банку будуть пенсіонерами. Тому важко сказати, який потенціал – думаю, дуже багато потребуючих, охочих. І тому ми зрозуміли – один продовольчий банк на Львів не вистачить, має бути в кожному районі одна філія.
Ну так, бо, наскільки я розумію, особливо якщо це старші люди, то їм важко добиратися. Бо ви видаєте зараз тільки на Кульпарківській, так?
Звичайно, так – їм дуже важко. Вчора ми також стояли, то всі приходили, питалися «а як добратися на Привокзальний?», «а як туди?», «а як на Левандівку заїхати?». Тобто вони реально з цілого міста приїжджають туди.
А от якимось чином ви відстежуєте? Бо бідність породжує хитрість. Якісь от такі речі, щоби люди не приходили, брали у вас продукти і потім не перепродували їх десь. Відстежуєте такі випадки?
Так, звичайно. І, звичайно, таке буде. Звичайно, в нас були такі випадки, що приїжджали на машинах чи переодягалися. Тобто таке всюди – в кожному продовольчому банку, в кожній країні світу.
Але ви на це не зважаєте?
Звичайно, що зважаємо – ми стараємося це побачити. Часто це видно – як людина поводиться, як вона говорить, як вона вдягнута. У нас відкритий простір – також видно, звідки людина приходить. Звичайно, ми робимо зауваження, ми не видаємо, якщо таке зауважуємо. З часом ми з тим справимося. Тому що з часом ти будеш знати, хто приходить, що це за люди.
Ви маєте на увазі, що це постійні клієнти?
Так, звичайно. Ми беремо посвідку пенсіонера, посвідчення і так далі, дані. Тобто з часом ми з тим справимося.
Ага, тобто ви все-таки фіксуєте цих людей?
Так, вони мають зареєструватися.
А якщо це люди безпритульні, без документів?
Поки що на Кульпарківській ми не обслуговуємо безпритульних – ми допомагаємо організаціям, які обслуговують безпритульних. Але ми, звичайно, зробимо філію тільки, наприклад, для безпритульних – там, де це буде добре.
Зрозуміло. Одне важливе питання мене цікавить. Ви згадали, що ви більше 20 років прожили в Німеччині – і раптом повернулися в Україну робити такий волонтерський харитативний проект тут. Чому, яка мотивація?
Я 20 роки прожив у Європі, в Німеччині, і рік-півтора в Франції. І власне у Франції тоді це був час Майдану – це був якраз той період, це був 2013–2014 рік. Я зрозумів у цей час, що я – не німець. Бо були такі думки, звичайно, – коли ти живеш ціле життя, розмовляєш німецькою, і всі друзі німці, тобі ближча Німеччина, ніж Україна. Але тоді я зрозумів, що я – українець і почав вчити мову. Ви чуєте, що я в школі не був українській і вже в такому свідомому віці почав вчити, читати книжки і так далі.
Але ви ж з батьками були?
Знаєте, як це – підлітки з батьками не дуже хочуть спілкуватися. І тільки батьки розмовляли українською. Всі решта українці в Німеччині зразу російськомовні.
Ага.
Тому я не мав де практикувати – я в певний період майже не розмовляв українською.
Я розумію, що це наслідок Майдану і порив патріотизму?
Так. Він у мене завжди був. Я завжди батькам згадував, коли був малий: «Чому ви мене вивезли з України? Чому? Я не хотів, я хочу назад». Мене ціле життя тягнуло назад. І тоді я, власне, почав думати над тим. А коли батько помер у 2018 році, я так вже вирішив для себе, що повернуся в Україну, аби присвятити своє життя розвитку України. І тому я тут.
Зрозуміло, дякую вам – час наш добіг кінця. Бажаю вам успіху в вашому проекті і сподіваюся, що це не останній. Ви все-таки будете продовжувати ним займатися? Кажете: «Я його передав своєму колезі».
Я його повністю передав Івану Павлішу – він тим займається краще, ніж я би міг. І я буду інші проекти робити – я вже…
Теж такого, схожого…?
Інші повністю. Це було так задумано. Тому що я розумію: в Україні стільки проблем нагальних – мене не вистачить на все, і треба пробувати делегувати свої проекти в якийсь певний момент, коли це можливо. І так воно сталося з «Тарілкою». Наступні проекти так само будуть.
Можете анонсувати, які проекти, чи це ще трохи…?
Освітній проект я хочу. Зараз над освітнім проектом працюю для школярів і для студентів – я про це згодом розкажу. Такі найважливіші проекти наступних років для мене буде – я хочу розвивати села. Тобто величезна кількість українців живе в селах, а там нема інфраструктури, нема там що робити, нема навчальних закладів. Я хочу це робити разом із ІТ-компанією, з бізнесменами – розвивати інфраструктуру. Різноманітні проєкти.
Зрозуміло, дякую.
Вам дякую.
Нагадаю, що сьогодні в нашій студії був Ростислав Косюра – львів’янин, громадянин Німеччини, який придумав і втілив ідею продовольчого банку «Тарілка». Мене звати Олег Онисько, дякую, що читаєте і дивитеся ZAXID.NET. Дякую вам за розмову.
Дякую вам.
Підтримати банк їжі «Тарілка» можна, здійснивши пожертву на сайті проекту.