Чи готовий Захід здати Україну за Сирію? Це питання гостро ставилося в багатьох політичних і довколаполітичних дискусіях напередодні 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. І, напевно, не раз виринатиме на чергових дебатах. Можливо, замість Сирії з’явиться Іран, Ірак, Афганістан, світовий тероризм, питання біженців чи будь-яка інша злободенна проблема.
Але зараз відповідь отримано. Тимчасову. Яку? Про це – далі.
Генасамблея ООН розпочалася 25 вересня й триватиме до першого жовтня. Проте головні події відбулися у понеділок, 28 вересня. Саме цього дня дискусія досягла свого піку, адже почергово виступили: президент України Петро Порошенко, президент Росії Владімір Путін і президент США Барак Обама. Які козирі кожен приховував у своїх рукавах?
Психічна атака Путіна
Найактивніше збором козирів напередодні Генасамблеї займався шеф Кремля. Адже свій виступ на головному дипломатичному майданчику світу – трибуні ООН – він розглядав не просто як агітаційно-пропагандистську промову, а як реальну спробу зовнішньополітичного реваншу Росії.
Тож, готуючись до нью-йоркської «циганочки з виходом», Путін постарався нівроку. Він добре намацав больовий нерв Заходу на Близькому Сході. Саме сирійський плацдарм мав би стати для російського лідера тим, чим 1797 року стала Північна Італія для Наполеона – трампліном до світової слави.
«Внаслідок агресивного втручання на Близькому Сході зруйновано інститути й уклад, замість торжества демократії ми бачимо злидні й соціальну катастрофу. Так і хочеться запитати тих, хто створив таку ситуацію: ви хоч розумієте, що ви натворили?!» – грізно запитував Путін, виступаючи з трибуни ООН, прозоро натякаючи, що це питання адресоване передовсім до США та його західних союзників, котрі воюють і проти ІДІЛ, і проти Башара Асада.
Ті, хто глибше розібрався у подіях в Сирії, в причинах спалаху антиасадівської революції, деталях громадянської війни, хто знає історію формування терористичної організації «Ісламська держава Іраку й Леванту», може усвідомити всю цинічність і нахабність слів російського лідера. Якщо вже хтось і «натворив» у Сирії та Іраку, то передовсім Кремль та його спецслужби.
«Значна кількість тих, хто на боці ІДІЛ – це колишні військові армії Саддама. Росія чудово їх знає. Вона добре знає їхній менталітет. Вона значною мірою їх тренувала. Класичний російський підхід — зробити так, щоб виникла криза, або й дві кризи. І щоб потім ці кризи можна було розрулювати лише з Росією», – розповів суть близькосхідної політики Росії міністр закордонних справ України Павло Клімкін у програмі «Лівий берег» на Телеканалі новин «24».
Чому збройний конфлікт у Сирії триває вже чотири роки й не видно йому кінця-краю? Передовсім завдяки Росії. Вона постачає армію і спецслужби президента башара Асада зброєю, амуніцією, коштами, та й загалом усім необхідним для ведення ефективних бойових дій. Кремль відряджає туди військових радників, інструкторів, а віднедавна – ще й боєздатні військові підрозділи (хоч уперто це заперечує).
Водночас через ГРУ Росія таким самим чином підтримує боєздатність ісламських радикалів з ІДІЛ. Адже кістяк армії – це бойові офіцери колишньої армії Саддама Хусейна. 2003 року вірні іракському диктаторові війська зненацька мов розчинилися у повітрі, дозволивши американцям відсвяткувати тріумфальну перемогу в Багдаді. Насправді ж декотрі з них пішли в підпілля у самому Іраку. Хтось подався до Сирії, хтось – до Йорданії. Всі вони чекали свого часу, і він настав. Кремль тепер, наче вправний лялькар, може смикати за ниточки то одних, то інших, провокуючи ескалацію воєнного напруження.
Палестинський прецедент
Зробимо короткий екскурс у недалеку історію Близького Сходу. Хто уважно стежив за подіями в Ізраїлі, той, напевно, зауважив одну дивну деталь: щойно у взаєминах між палестинцями та євреями доходила справа до мирного врегулювання, як ставався якийсь збройний інцидент.
Згадаймо 1994 рік, коли голова Організації визволення Палестини Ясир Арафат разом з тодішнім прем'єром Ізраїлю Іцхаком Рабином і міністром закордонних справ Шимоном Пересом отримують Нобелівську премію миру. Здавалося б – ось він, довгоочікуваний мир… Але ж ні, зненацька, як по команді, в Ізраїлі шахіди-смертники влаштовують низку терактів. Гинуть десятки мирних громадян. А 4 листопада 1995 єврейський екстреміст під час мітингу в Тель-Авіві вбиває ножем Іцхака Рабина. Мирний процес торпедовано.
Щось подібне ми спостерігали регулярно, і актуальний рік не став винятком. Спробуємо задатися питанням: кому з глобальних гравців вигідно, аби криваве протистояння між Палестиною й Ізраїлем тривало? Аж ніяк не Сполученим Штатам, котрі витрачають масу зусиль і коштів на умиротворення сторін. І не Європейські Унії, котра теж вклала чималі кошти в розвиток Палестини й відновлення добрих взаємин з Ізраїлем. А от Росію неодноразово ловили за руку при спробах доставити чергову партію зброї радикально налаштованим палестинським ісламістам.
Міграційна криза
Сирія ж виявилася для Росії ще благодатнішим ґрунтом для своїх брудних оборудок. Адже, окрім ескалації воєнного протистояння, не лише створила ще одну гарячу точку на карті світу, але й спровокувала небачену досі хвилю біженців. За інформацією Агентства ООН у справах біженців, від початку року до Європи потрапило близько 514 тисяч іммігрантів. Це уже вдвічі більше, ніж було минулого року. Причому більшість мігрантів прибуває до Європейської Унії з охопленої війною Сирії.
Ця хвиля біженців уже спричинила для ЄУ масу труднощів. Це і проблеми з логістикою розміщення іммігрантів, і проблема шалених коштів на їхнє утримання. А головне: міграційна криза вкотре розсварила Європу, адже тоді, як офіційний Берлін чи Париж виступає за те, щоб надати притулок усім постраждалим від війни в Сирії та Іраку, Будапешт, Братислава, Загреб чи Прага виступають рішуче проти прийняття біженців, які ще й можуть виявитися ісламістами.
Зрештою міграційна криза провокує суперечки і всередині французького чи німецького суспільств. Багато ліво- чи праворадикалів у Франції, Німеччині, Фінляндії, Швеції зустрічають автобуси з біженцями у кращому випадку нетолерантними плакатами й гаслами, а буває, що й камінням чи палицями.
Ці пертурбації провокують гострі дебати і в респектабельних політичних колах Західної Європи. Причому дискусії щодо міграційних проблем плавно переходять у дискусії щодо антиросійських санкцій. От, приміром, нещодавно під час ток-шоу на Першому каналі німецького телебачення донедавна шанований мною Едмунд Штойбер гаряче висловився за скасування штрафних санкцій, аби спільно з Росією, за його словами, вирішити сирійську проблему, а отже й проблему біженців.
Варто нагадати, хто такий пан Штойбер. Це колишній лідер Християнсько-соціального союзу (партії-партнерки очолюваного Анґелою Меркель Християнсько-демократичного союзу), колишній прем’єр-міністр Баварії. Що більше, 2002 року він кандидував від ХДС/ХСС на посаду бундесканцлера й фактично мав би її відібрати у соціал-демократа й друга Путіна Ґергарда Шрьодера, але буквально за місяць до виборів його рейтинг почав стрімко падати. Чому так сталося? Це питання – не релевантне для даної статті. Доречніше нагадати, що Штойбер у політичному протистоянні зі Шрьодером досить активно використовував факт занадто добрих взаємин останнього з Кремлем.
Чому ж 74-річний Штойбер після тривалих років спокійного пенсійного життя вирішив висловитися на зовнішньополітичну тему, та ще й став на російський бік? Журналісти часопису Süddeutsche Zeitung, який видається у Мюнхені, намагаючись відповісти на це запитання, пригадують нещодавній приїзд до Баварії прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана. Останній отримав можливість виступити з трибуни земельного парламенту й гостро розкритикувати міграційну політику Анґели Меркель. З’ясувалося, що саме Штойбер ініціював запрошення Орбана до Мюнхена. Ба більше, між ними сформувалися доволі довірливі стосунки, а їхні погляди на політику ЄУ щодо Росії дуже близькі.
І таких «колишніх», як Штойбер, доволі багато. Європейські політики, чий розквіт кар’єри припав на 80-90-ті роки минулого століття, дуже болісно реагують на погіршення стосунків з Росією. Адже деякі з них докладали неймовірних зусиль для умиротворення Кремля, на знаття «залізної завіси», на припинення «Холодної війни». Нині вони не намагаються вдаватися в деталі актуального конфлікту з Москвою, бо утвердилися в переконанні, що з російським керівництво можна домовитися, варто лишень докласти більших дипломатичних зусиль.
Це люди, котрі щиро вірять у примирення з Москвою. Хоча є й ціла армія таких, котрі перебувають на «газпромівському» годуванні. Хоча б уже згаданий Ґергард Шрьодер. Ті вже мусять ретранслювати всі пропагандистські заяви Кремля.
Тож і не дивно, що дуже багато німців, французів чи італійців, збиті з пантелику «газпромівськими» пропагандистами, щиро вірять у можливість діалогу з Путіним. Що більше, вони навіть проводять мітинги й демонстрації з вимогою скасувати антиросійські санкції.
Тому не втомлюся нагадати, наскільки безглуздою була свого часу акція «Danke, Frau Ribbentrop!», адресована Анґелі Меркель. І це тоді, коли німецька бундесканцлерка, відстоюючи антиросійські санкції, мусить боротися відразу на кілька фронтів. Вона вислуховує образливі слова, втрачає електоральний рейтинг, але вперто стоїть на своєму, заявляючи, що санкції не будуть скасовані до виконання Мінських домовленостей.
Обама став на захист України
Тепер повернімося до Нью-Йорка, на сесію Генасамблеї. Який потужний ґрунт для свого виступу з трибуни ООН створив собі Путін – ми вже знаємо. За сприяння у вирішенні сирійської проблеми він мав намір вимагати не лише скасування західних санкцій, але й свого повернення у вищу політичну лігу: відновлення Росії в G8, скасування ізоляції з російських політиків, реанімація всіх політичних проектів зі західними країнами тощо.
Російський лідер поводився як терорист-шантажист, котрий, скоюючи один теракт за іншим, вимагає грошей за те, щоби вгамуватися. Це його нахабство чітко проглядалося й у виступі на сесії Генеральної Асамблеї ООН. Путін звинувачував усіх довкола (пригадаймо фразу «що ви натворили?!») й не мав ні найменшого наміру брати відповідальність за свої дії. Проте шеф Кремля сам, напевне, не зауважив, як власною самовпевненістю загнав себе у глухий кут.
Прикро, що українська делегація не придумала нічого кращого, ніж вийти зі зали під час путінського виступу, змавпувавши демарш російської делегації під час виступу Порошенка. «Путін, звісно, заслуговує на більше, ніж просто вийти з залу під час його виступу. Але навіщо? Щоб через день провести з ним цілу ніч, працюючи над Мінськом-3 чи годинами виторговувати у нього знижку у 20 доларів на газ? Але хоч розім’яли ноги. Якщо голови не працюють», – резонно зауважив у Facebook’у голова «Майдану закордонних справ» Богдан Яремко. Значно конструктивніше відреагували молоді українські дипломати, розгорнувши на балконі сесійної зали ООН прострілений у боях на Донбасі український прапор.
Все ж головною інтригою того дня був виступ Барака Обами. І він сказав те головне, що ми прагнули почути: «Світова спільнота не може залишатися осторонь у той час, як Російська Федерація порушує суверенітет і територіальну цілісність України. Якщо анексія Криму не спричинить за собою жодних наслідків для Росії, то те ж саме може статися і з будь-якою іншою країною-членом ООН».
Після цих слів уже остаточно знялося з порядку денного питання, чи готовий Захід здати Україну за Сирію. А наступні перемовини між Обамою та Путіним, які замість 50 хвилин тривали аж півтори години, зайвий раз це довели.
Неприємним сюрпризом стало для Росії й те, з якою наполегливістю представники західних країн виступали на сесії Генасамблеї за те, щоб реформувати Раду Безпеки ООН. Передовсім це стосується можливості позбавляння права вето деяких постійних членів Радбезу, якщо питання стосується масової загибелі людей. Якщо цю справу буде доведено до кінця, то значно простіше стане, наприклад, запросити міжнародних миротворців на Донбас.
Таким чином сесія Генасамблеї чітко продемонструвала: мухи – окремо, котлети – окремо. Тобто проблема сирійського конфлікту вирішуватиметься цілком незалежно від проблеми війни в Україні. Це по-перше.
По-друге, Захід не акцептує кремлівської формули вирішення сирійського конфлікту, оскільки та передбачає підтримку Башара Асада. Тим часом і США, і ЄУ вважають його таким же терористом, як й ІДІЛ.
По-третє, Захід не забув про анексію Криму і про агресію Росії у Східній Україні. Тож антиросійські санкції не будуть скасовані, допоки політично-територіальна ситуація в Україні не повернеться до стану 2013 року. Причому і першу, і другу акцію Москви Захід розглядає як грубе порушення міжнародного права, яке в жодному разі не можна пробачати.
Питання залишаються
Чи можна вважати, що Україна (хай і не своїми руками) здобула дипломатичну перемогу? Так, але лише до певної міри. Не варто забувати, що у високих європейських та американських кабінетах досі розглядається так званий «План Мореля».
«Морель» – саме таке прізвище мав найпозитивніший персонаж роману «Граф Монте-Крісто» Александра Дюма. Але однойменний план не несе Україні жодного позитиву.
План, запропонований ветераном французької дипломатії, координатором політичної підгрупи тристоронньої контактної групи щодо мирного врегулювання на Донбасі П'єром Морелем, передбачає дуже «хитрий» компроміс. Якщо в двох словах, то він, зокрема, передбачає проведення виборів на окупованих територіях хай і за українським законодавством, але не під українським контролем. Чогось підступнішого для України складно собі й придумати.
Зрозуміло, що офіційний Київ відкинув план Мореля. Але чи довго зможе впиратися українське керівництво, якщо Захід візьме собі за мету таки проштовхнути цей план, якщо узалежнить від нього політичну підтримку і фінансову допомогу Україні? Так отож.