Багато політиків та експертів покладали великі надії на розмову президента Сполучених Штатів Джо Байдена з російським колегою Владіміром Путіним. Бо, наприклад, американсько-російський саміт, який відбувся в Женеві у червні цього року, миттєво зняв зайву напругу. Передовсім російські війська були відведені від українських кордонів, відбулася деескалація, Путін пообіцяв не порушувати територіальної цілісності України.
Утім груднева розмова американського і російського лідерів не привела до чарівних змін. Ескалація на російсько-українському кордоні лише наростає. А головне – риторика Путіна стала ще більш войовничою. Він навіть не намагається заперечити своїх намірів напасти на Україну. Навпаки, у розмові з журналістами, у своїх заявах і виступах радше натякає, що готовий до такого кроку.
Особливим кроком Кремля стало оприлюднення пакету документів з вимогами гарантій безпеки, адресованих Сполученим Штатам та іншим країнам-членам НАТО. У документі міститься, зокрема, заклик до обмеження розширення Північноатлантичного Альянсу в Східній Європі, передовсім ненадання членства Україні та іншим країнам колишнього СРСР. Окрім того, російські вимоги містять заборону на розміщення натовських військових кораблів і літаків у зонах, що дозволяють завдати удару по території Росії. Йдеться також про вивезення ядерної зброї США з Європи та виведення багатонаціональних батальйонів НАТО з Польщі та з балтійських держав Естонії, Латвії і Литви.
Чи варто це сприймати як ультиматум? Сам Путін, відповідаючи на це запитання, запевнив: «Це ультиматум чи ні? Звісно, ні!». Та й дійсно, чи варто сприймати як ультиматум пропозицію людини, яка замахується на тебе ножем чи цілиться з пістолета. Як повчав свого часу Аль Капоне: «Добрим словом і пістолетом можна добитися набагато більшого, ніж просто пістолетом».
«Це ультиматум, що спирається на реальну загрозу використання військової сили», – так оцінив крок Кремля представник Центру військово-морського аналізу США Майкл Кофман у коментарі для радіо ВВС. «Коли країни всерйоз хочуть обговорити документи, вони не публікують їх. Сам факт публікації фактично робить їх вимогою, а не запрошенням до перемовин», – зазначив досвідчений американський дипломат Єн Келлі.
Що це все означає? Фактично Росія демонструє свою рішучість ревізувати всю систему безпеки, яка склалася за десятиліття після завершення Другої світової війни. Передовсім підважити Гельсінські угоди, тобто Заключний акт Наради з безпеки і співпраці в Європі (Final Act of the Conference on Security and Cooperation in Europe), який підписали 1 серпня 1975 року в Гельсінкі лідери 35 ключових світових держав. У міжнародно-правовій сфері цей документ закріплював насамперед принципи «непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, невтручання у внутрішні справи іноземних держав».
Може, дійсно варто внести певні корективи в Гельсінські угоди. Адже за 46 років з часу їх підписання світ нівроку змінився: впав Берлінський мур, зник СРСР, роздробилася Югославія, зник Варшавський блок і соціалістичний табір країн. Однак новий документ має стати Гельсінкі 2.0 й аж ніяк не Ялта 2.0 з поділом на нові сфери впливу, як би цього прагнув Кремль.
Уже три десятиліття російські політики-імперці криком кричать про необхідність реваншу. Мовляв, Захід собі думав, що переміг у «холодній війні» й нібито змусив Росію платити якусь хитру контрибуцію. А насправді це ж Москва з благими намірами пішла на певні поступки, щоб досягти міжнародного компромісу, уникнути зайвого напруження. Її ж нібито нахабно здурили західні шулери. 30 років Росія це терпіла, бо була ще слабкою, але зараз набрала достатньо сили, щоб вимагати справедливості (у її, звісно, розумінні).
Насправді ж, якщо хтось і платив щось схоже на контрибуцію, то радше західні держави Росії. Дешеві кредити, позики, ґранти, гуманітарна допомога – мільярди доларів було витрачено на країни колишнього СРСР, а передовсім Росії, щоб не допустити повного зубожіння народу, врятувати сяку-таку промисловість, допомогти науці, не дати розвалитися соціальній сфері. Важко собі й уявити, що сталось би з Росією без цих західних вливань. Але хто б то в Кремлі це згадував.
Отже, нині Росія почувається вже не так, як в 90-ті роки. Вона відчула в собі силу, а водночас і потяг до експансії. Вона прагне реваншу. І йдеться не тільки про відновлення Радянського Союзу, розпад якого Путін назвав свого часу «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Йдеться про відновлення старих сфер впливу, про повернення статусу наддержави, яка може вирішувати долю світу.
Тож шеф Кремля вирішив ні багато ні мало поламати всю чинну архітектуру безпеки. Для цього він і вдався до шантажу. Путін чудово розуміє, що Захід, хоч в усіх аспектах і сильніший за Росію, просто неймовірно боїться бути втягнутим у військовий конфлікт, ще й у самій Європі, особливо в ситуації, коли по той бік фронту – ядерна держава.
Чи Путін блефує? Безумовно. Утім надзвичайно вправно, як досвідчений гравець у покер, який, окрім усього, здобув досьє на всіх суперників за столом, тож може за окремими жестами, мімікою, словами зрозуміти, які карти в них на руках. Суперники ж Путіна знають лише те, що він здатен на все, а за його незворушним обличчям не розбереш, чи блефує він, навіть коли йде ва-банк.
Хоча ще раз наголошу, продовжуючи покерну тему, карти в Заходу незрівнянно кращі, ніж у Росії. І якби західні лідери були бодай трішки відважнішими, то легко відправили б зухвальця додому без штанів. Проте відваги їм таки бракує, що наражає на зайві небезпеки і їх самих, і Україну.
Кремль і далі нагнітає пропагандистську істерію навколо України. От вже й міністр оборони Росії Сергій Шойгу робить якісь безглузді заяви про присутність бойовиків з американських приватних військових компаній на Донбасі, про намір України застосувати хімічну зброю тощо. І Київ, і Вашингтон уже встигли спростувати ці інформаційні фейки, але це ніяк не вплинуло на російську інформаційну кампанію.
Водночас ми з офіційних судових рішень у Росії дізнаємося (чи радше підтверджуємо свої знання), що на окупованій території Донбасу дислокується щонайменше 25 тисяч військовиків регулярних Збройних сил Росії. А ще понад 100 тисяч – поблизу російсько-українського кордону.
Ситуація дійсно складається доволі напружена. І тут треба віддати належне Заходу: і НАТО, і західні столиці відповіли рішучою відмовою на ультиматум Кремля. Щобільше, підтримали євроатлантичні устремління України й пригрозили Путіну серйозними наслідками, якщо він таки зважиться на агресію.
Тож усе виглядає на те, що Путін сам себе переграв, бо переоцінив свої сили. Нерішучий Захід, який спершу був шокований таким зухвальством Кремля, уже прийшов до тями і має намір поставити зухвальця на місце.
І ця самовпевненість Путіна у власній невразливості може зіграти з ним злий жарт. Цю думку поділяє професор політології із Зіґенського університету в Німеччині Ебергард Шнайдер, у коментарі для Deutsche Welle він зазначає: «Вимагаючи від США та НАТО припинити прийом до Альянсу нових членів з-поміж держав колишнього Радянського Союзу та відмовитися від військової співпраці з пострадянськими країнами, Владімір Путін сам загнав себе у пастку. Путін знає, що США та НАТО не можуть виконати цих умов. При цьому він не може кожні пів року перекидати війська туди-сюди, оскільки рано чи пізно ці заходи виглядатимуть неправдоподібно».
Росія змушена витрачати щоденно мільйони доларів на утримання солдатів і техніки біля кордонів з Україною. Це болісно б’є по російському державному бюджету, який і так зазнає збитків від західних санкцій. Ультиматум Путіна Захід не акцептує і як передумову для можливих розмов, зокрема й щодо гарантій безпеки, вимагає відведення російських військ з небезпечної близькості до України. Так російський керманич сам потрапив у цуґцванґ, у який хотів загнати західних супротивників.