В Україні й досі панує багато стереотипних уявлень про антифашистські рухи, які у наш час звикли ототожнювати з одіозними "колісніченками" чи мракобісними комуністами Петра Симоненка. Можливо, і антифашистський рух залишався б десь далеко на маргінесі, якби в Україні в останні роки не збільшувалась популярність праворадикалів.
У статті "Орвел би плакав" Максим Віхров запропонував власний аналіз "найбільш відомих та авторитетних" антифашистських рухів в Україні - Антифашистського форуму України (АФУ) та Антифашистського комітету України (АФКУ). Автор справедливо стверджує, що, прикриваючись антифашистською риторикою, провладні, "борці з фашизмом" на ділі пропагують ідеї "Русского міра", які сміливо можна прирівняти до антидемократичних і ксенофобських.
Відрадним залишається той факт, що на ділі штатні "антифашисти" не займаються активною громадською роботою, не проводять акцій, які мали б хоч якийсь вплив на соціум. Але діяльність рухів, котрі аналізує Максим Віхров, творить негативний образ для всіх, хто бачить загрози правого радикалізму, що набирає обертів в Україні. В Європейському Союзі, до якого Україна планує влитися, антифашистські акції є звичним явищем. Згадаймо хоча б Дрезден, де кожного року ліві й правозахисні активісти блокують марші Націонал-демокртатичної партії Німеччини (НДП), яка вважається в цій країні ультраправою організацією.
Для ліпшого розуміння антифашизму як явища вважаю корисним проаналізувати досвід наших західних сусідів – польських антифашистів й борців за права людини, які п'ять років поспіль намагаються протидіяти проведенню в столиці 11 листопада "Маршу Незалежності". Саме організатори "Маршу Незалежності", а не тільки рядові учасники, неодноразово "відзначалися" ксенофобськими висловлюваннями і неприхованим декларуванням своїх антидемократичних поглядів. Зокрема, один із координаторів маршу Пшемислав Гольохер (Przemysław Holocher) відверто заявив: "Не вважаємо демократію, навіть національну, за добру систему управління’’.
У 2008 році Варшава стала епіцентром протистояння двох ворожих таборів: з одного боку – ультраправі й неонацисти, а з другого – коаліція правозахисних організацій, лібералів та лівих і ліворадикальних груп. До першого угруповання входять такі структури: Національно-радикальний табір (Obóz Narodowo-Radykalny, далі ONR), керівником якого є вже згадуваний Пшемислав Гольохер, та "Всепольська Молодь" (Młodzież Wszechpolska, далі MW), які протягом п’яти років намагаються пройти маршем центральними вулицями міста. Їм протидіє коаліція "Порозуміння 11 листопада".
Якщо коротко говорити про історію протистояння двох угруповань, то варто зазначити, що перша блокада правого маршу відбулася 2008 року, коли близько 300 активістів перекрили прохід праворадикалам через центральну вулицю Новий Світ (Nowy świat). У 2009 році вже близько 600 осіб змусили учасників "Маршу Незалежності" змінити маршрут. 2010 рік виявився надзвичайно успішним для учасників "Порозуміння 11 листопада". Активісти зуміли мобілізувати близько 4 тисяч людей і таким чином заблокувати правий марш ще на місці збору, а потім відтіснити його з центральних вулиць Варшави і провести власний похід. Цікавим є те, що в колоні правих радикалів 2010 року були також помітні синьо-жовті прапори. Особливо пікантно виглядав прапор України поруч із банерами "Lwów i Wilno pamiętamy" ("Львів і Вільнюс пам'ятаємо"). Натомість ліві маршували під гаслами: "Варшава вільна від фашизму", "Ніхто не є нелегалом", "Роман Дмовський – не є моїм героєм".
Перед блокадою 2011 року свою підтримку і солідарність коаліції "Порозуміння 11 листопада" висловили у відеозверненні багато відомих польських громадських і культурних діячів. Серед них – метри польського театру й кіно Борис Шиц (Borys Szyc), Рома Гонсьоровска-Журавска (Roma Gąsiorowska-Żurawska), Войцех Зигмунт Пшоняк (Wojciech Zygmunt Pszoniak), Томаш Кароляк (Tomasz Karolak), Матеуш Дамєнцкі (Mateusz Damięcki), журналіст та співак Мацєй Шайковскі (Maciej Szajkowski) та багато інших. Але такого ж успіху, як 2010 року, попри значну роботу, спрямовану на протидію поширенню неонацистських, антисемітських та гомофобських поглядів, коаліція досягнути не змогла. Хоча все відбувалося досить креативно: в межах концертів, обговорення книжок, переглядів фільмів.
2011 року антифашисти заблокували вулицю Маршалковську (Marszałowska), на якій мала відбуватися хода правих. Такий розвиток подій не влаштовував організаторів "Маршу Незалежності". Відбулись сутички правих радикалів та неонацистів із відділами поліції. Місту завдали значних матеріальних збитків, постраждав імідж польської столиці як демократичного міста. Громадськість шокувало те, що тисячі людей у масках атакували журналістів, кидали каміння у поліцію, був вчинений акт вандалізму – спалення машини телекомпанії ТVP 24.
"Разом для Незалежності"
Досвід попередніх років змусив громадськість і владу нарешті задуматися над потребою давати відсіч схожим випадкам агресії. 11 листопада 2012 р. у столиці Польщі відбулось одразу чотири різні за змістом і політичним звучанням акції, присвячені Дню Незалежності.
Торік уже звичному протистоянню праворадикалів та неонацистів з правозахисниками, лівими активістами та антифашистами адміністрація президента Броніслава Коморовського запропонувала полякам долучитися до альтернативного патріотичного маршу під гаслом "Разом для Незалежності". На думку президента Польщі, проведення маршу, в якому взяли б участь люди з різними політичними поглядами, було б виявом солідарності всіх поляків і продемонструвало б єдність народу. Акція, що її організовував президент, виявилась найбільшою несподіванкою, оскільки існували побоювання, що, крім урядовців і близьких до президента людей, її ніхто не підтримає. Замість прогнозованих однієї-двох тисяч прийшло близько 15 тисяч. Це були здебільшого люди ліберально-консервативних поглядів, виборці "Європейської платформи" та ті небайдужі, що хоча і не підтримували "Порозуміння 11 листопада", все ж не могли залишити Варшаву на поталу праворадикалам, які з’їхалися не тільки з усієї Польщі, але й з інших європейських країн.
"Фашизм не пройде"
Вперше минулого року коаліція "Порозуміння 11 листопада" вирішила не блокувати "Маршу Незалежності". І на це були свої причини. Блокуючи марш правих, антифашисти відмежовували себе від вулиць, а значить – сторонніх людей. 2011 року з обох сторін блокаду оточувала поліція, тому, якщо хтось запізнився на акцію, то вже не мав змоги туди потрапити.
Місцем антифашистської акції 2012 р. організатори обрали Пам'ятник Героям Гетто (Pomnik Bohaterow Getta). На думку організаторів, це місце мало б символізувати те, до чого призводить правий радикалізм, коли приходить до влади. Близько двох тисяч людей, оточених поліцією, пройшли вулицями Варшави. Окрім біло-червоних державних прапорів і чорно-червоних анархістських, в руках активісти несли щити, які мали б гарантувати додаткову безпеку від можливих провокацій правих радикалів. У центрі маніфестації їхала машина, з якої голосно грала відпочинкова музика, а учасники весело запрошували перехожих долучатися до них. Дорогою марш кілька разів зупинявся, в таких моментах промовці звертали увагу учасників і перехожих на вияви ксенофобії і напади правих радикалів на мирних громадян. Зокрема нагадували про сутичку між польськими і російськими вболівальниками під час чемпіонату Євро-2012 як вияв ненависті й націоналізму. Маніфестація тривала 4 години і закінчилася біля Замкової площі.
Важливим залишається той факт, що активісти "Порозуміння 11 листопада" не вважають усіх учасників правого маршу фашистами. "Газета виборча" писала 7 листопада 2012 р.: ,"В Марші Незалежності ідуть також люди, які не є фашистами, а напевно, і такі, що не є навіть націоналістами. Але своєю присутністю і підтримкою легітимують неофашизм".
"Битва за Польщу"
11 листопада 2012 року Варшава зустрічала учасників "Маршу Незалежності" не тільки з усіх воєводств Польщі, але й з інших європейських країн. На прес-конференції незадовго до початку Дня Незалежності один із організаторів маршу Вітольд Тумановіч (Witold Tumanowicz) розповів, що приїдуть угорці, а саме симпатики угорської націоналістичної право-радикальної партії "Jobbik", а також італійці, іспанці, серби, шведи, словаки, французи, норвежці, українці й польська еміграція з Великої Британії. Угорські націоналісти прибули у Варшаву 9 листопада і зупинились в одному з міських гостелів, де в ніч з п’ятниці на суботу влаштували "імпрезу", завдавши закладу незначних ушкоджень.
Ще на початку демонстрації голова "Всепольської молоді" написав у своєму профілі в Facebook: "Ми є на війні за Велику Польщу. Сьогодні, як бачимо, є нас ціла армія, і ми ту війну виграємо". А воювати таки довелося, польська поліція виявилась тим головним супротивником ультраправих "борців" за Польщу.
2012 року "Марш Незалежності", враховуючи негативний досвід попереднього року, а саме сутички з поліцією, складався з трьох груп. Одразу варто зазначити, що в ньому взяло участь близько 20 тисяч людей.
У першій групі, що стартувала на площі Дефіляд (Plac Defilad), йшли організатори дійства – ONR і MW. Слідом – учасники з клубів "Gazety Polskiej" і локальних організацій партії "Право і справедливість" ("Prawo i Sprawiedliwośc") – найбільшої опозиційної партії в Польщі, лідер якої Ярослав Качинський – брат-близнюк загиблого в авіакатастрофі під Смоленськом Леха Качинського – брав участь в святкуваннях Дня Незалежності у Кракові. Варто зазначити, що клуби "Gazety Polskiej" мали власну службу порядку і тримали дистанцію від ONR і MW. Це мало гарантувати безпеку й непричетність до можливих провокацій у бік поліції. Третя група, яка поступово пересувалася в голову колони, складалась із футбольних фанатів. Саме вони почали кидати камінням і петардами в поліцію. Боячись, що конфронтація з поліцією може призвести до припинення маршу, організатори закликали не атакувати поліцію. "Кожен, хто нападає на поліцію, – провокатор", – звучало із гучномовців. У такій атмосфері, скандуючи: "А на деревах замість листя будуть висіти комуністи", "Єдина Польща національна", "Роман Дмовський – рятівник Польщі", демонстрація дійшла до пам’ятника Романа Дмовського, де розділилась: націоналісти пішли до парку Агриколя (Agrykola), а клуби – до пам’ятника Юзефу Пілсудському.
"Капіталізм – канібалізм"
Найменшою була демонстрація польських соціалістів, що пройшла під гаслом "Незалежність і соціалізм". Близько 50 людей критикували політику теперішнього прем’єр-міністра Дональда Туска (Donalda Tuska), а також реформи Лєшка Бальцеровича (Leszka Balcerowicza), який, на їхню думку, своєю "шоковою терапію 1990 року завдав сильного удару колись міцній польській економіці".
І зовсім не політичною, але веселою і, головне, здоровою була акція "Біг Незалежності". Близько семи тисяч людей із біло-червоними футболками, що символізували прапор Польщі, пробігли вулицями Варшави, подалі від політичних демонстрацій.
Підсумок
Польща, на відміну від України, є демократичною і європейською. В цій країні можливо провести мирну демонстрацію, на якій кожен учасник відчуває себе у безпеці.
Польські консерватори і помірковані праві, які підтримують націоналістичні марші, демонструють громадянам, що правий радикалізм і ксенофобія для них не мають негативного змісту. Якщо ж хтось із політиків вважав, що творити альтернативу крайнім націоналістам неможливо, або це приведе до зменшення популярності, то приклад, який показав Броніслав Коморовський, засвідчує інше.
Дієвий польський антифашистський рух, як частина європейського, створює ще один місток для формування громадянського суспільства. А намагання правих радикалів ділити суспільство на правильних і неправильних патріотів зустрічає опір громадськості, що, звісно, може слугувати хорошим прикладом для України.