Улюблене вікно улюбленої бібліотеки

Дорога до бібліотеки деколи може бути довшою, ніж очікуєш. Саме так вийшло і цього разу, тільки зберуся, то одна зустріч, то інша, то поїздка, то ще щось… Хоча, якщо вдатися до спогадів, то бібліотека, як місце сили увійшла в моє життя не одразу. Це відбувалося поступово. І так само поступово, крок за кроком, наближався до неї і цього тижня, і проносив увесь цей час у наплічнику вже прочитаних Неборака й Сняданко, його «автобіографічний текстиль «Колишній, інший…» і її «Перше слідство імператриці», сподіваюся, їм там не було тісно )) поки нарешті добрався до знайомої будівлі на бульварі Шевченка. І вже не вперше промайнула грішна думка, може, й добре, що нове приміщення так і залишилося найдовшим нашим довгобудом? Бо в новому навряд чи було б так затишно, хоча хтозна…

Втім у дитинстві, скажу чесно, футбол та риболовля, а ще збирання грибів, суниць, лісових горіхів, а чи диких черешень, і загалом усе те, що можна назвати лісовим життям, бо ж ліс був за нашим городом, та й сам город також був і досі залишається, цікавим світом – приваблювало мене набагато більше, ніж книжки. Ліс мене заворожував з першого кроку, і перша моя мрія про те, ким стати – була лісником. Звісно, я тоді ще не знав, що лісники ліс більше рубають, ніж садять. І перша книжка, яку я купив, називалася «Звірі нашої країни». Випросив у мами гроші й після школи, грудневого перевечір’я, здолавши вдруге за день два кілометри до крамниці, таки приніс її за пазухою додому. Побачив таку у двоюрідного брата, з малюнками звірів і короткими замальовками про них й дуже вона мені сподобалася, і кілька наступних вечорів досхочу розглядав тих звірів і читав про них. Може, й досі лежить десь на горищі у Борщівці серед інших наших старих книжок?.. Звісно, у нас вдома також була якась бібліотека – ціла етажерка видань, упереміж із сімейними альбомами – все ж мама вчителька, і дві тітки, мамині сестри – Мотря і Уляна також. У тітки Мотрі була схожа етажерка і також з книжками, саме там я вперше у житті побачив «Кобзаря». Масивне таке видання, ілюстроване малюнками самого Шевченка.

Та найактивнішою читачкою, здається, була моя четверта тітка Федося, яка не була вчителькою, але часто приходила до нас по книжки, а ще дід Лаврін, мамин тато, який пройшов дві війни і ще й тюрму у сталінські часи. Він, здається, кілька разів перечитав усі ті наші книжки, переважно любовні романи, та ще й із бібліотеки мама йому приносила. Я ж забіг до нашої сільської бібліотеки випадково, десь після уроків, дорогою на футбол разом з однокласником Іваном, якому я досі за це вдячний, і саме тоді мені в очі вона й потрапила – та книжка, яка стала першою, яку я прочитав від початку й до кінця. Був я тоді у класі шостому, чи сьомому, і це була «Земля Солоних Скель» Сат Ока.

Може, й трохи запізно, але краще вже пізно, ніж ніколи! Бо я не просто прочитав, а прожив цю книжку, начеб сам став її персонажем, одним із індіанських хлопчаків-слідопитів. І це був гарний старт, потім я уже читав все поспіль, від Франка, Нейчуй-Левицького й Лесі Українки до Старицького і Стельмаха з Гончарем та Іваном Ле, від Діккенса й Стівенсона до Золя з Флобером та Хемінгуея з Фіцжеральдом, зацікавився сучасною поезію й сам почав писати, спершу вірші, а потім і якісь прозові спроби. Ну і корову пас, звісно, з книжкою. А корова наша була вже немолода, спокійна, у людські городи не лізла і мені майже не заважала. У десятому класі Марія Іванівна, бібліотекарка, мама іншої моєї однокласниці, вже давала мені додому літературні журнали: «Вітчизну», «Жовтень», «Дніпро». Якось непомітно бібліотека для мене і справді стала тим місцем, яке не оминеш… Відтак, коли поступив в університет – це продовжилося у Львові.

Спершу університетська на Драгоманова. Звісно, не зрівняти із нашою сільською у тоді ще старому клубі. І ці походи під вічною львівською мжичкою часто разом із моїм сусідом по гуртожитській кімнаті Ігорем Гуликом і досі із серії ностальгійних. Проте моментами це виглядало і як примусівка, тим паче з тим конспектуванням на першому курсі класиків марксизму-ленінізму. Щоправда це легко поєднувалося з читанням «Аеропорту» Артура Гейлі та переморгуванням зі знайомим дівчатами з філології за столами напроти. І «Синьоокий етюд» – той шкіцик, а чи «пастель» – придуманий мною тоді жанр (пастелі з постелі) саме звідти. До речі, з ним я прийшов в університетську літстудію «Франкова кузня», де зустрів собі подібних, з деким приятелюю й досі, але це вже інша історія.

А була ще й обласна бібліотека, здається, імені Галана, з вікнами на Галицький ринок. Там, іще з двома Василями – Габором і Терещуком, за порадою нашого старшого друга і гуру водночас Миколи Рябчука, тоді вже відомого літературного критика, ми читали «Мімезис» Еріха Ауербаха. До речі, і в пізніші роки під час чи не кожної зустрічі вже у Києві Микола не відпускав мене зі своєї квартири без книжки. А тоді, у Львові, вслухаючись у гамір ринку за вікнами читального залу, я вперше відкрив для себе і запоєм читав ще й латиноамериканців. І Борхеса з Кортасаром, і Маркеса, принаймні два його найвідоміші романи. Хоча деколи це читання могло і несподівано перерватися, коли працівниця бібліотеки приводила до залу, наприклад, відомого на той час «полум’яного публіциста», автора постійної рубрики «Пост імені Ярослава Галана» у обласній газеті, який з півгодини понуро втирав присутнім щось про найбільших ворогів українського народу, звісно, українських буржуазних націоналістів. Втім ще тоді ж хтось розповів мені про того публіциста, що не так з ним було все просто, що спершу він відбув заслання до Сибіру, поки не почав служити комунякам. Подейкують, ще й пив безпробудно… Вже за незалежності та бібліотека переїхала в інше приміщення, а той будинок на теперішній пл. Галицькій за фонтаном, присвяченим нашому командирові Герою України Дмитру «Да Вінчі» Коцюбайлу, стоїть пусткою... І була ще й міська бібліотека на площі Ринок, де я також брав книжки, там на їх видачі працювала сестра одного нашого колеги, дуже вже вродлива дівчина.

А ось бібліотека імені Стефаника у той період якось пройшла повз, хіба що раз чи два після пар ми пили сухе вино на лавках неподалік, там було таке затишне місце в кутику під схилом цитаделі. І відкрив її для себе вже коли писав дисертацію.

В одеський період для мене мала значення хіба що бібліотека одеського університету імені І. Мечникова та й то, як споруда, що сусідила із міським садом. За дивним збігом обставим, коли я деколи сидів на лавках у тому саду, бо мешкав в гуртожитку неподалік на тодішній Щепкіна, то ще не знав, що у тій бібліотеці за моєю спиною, перед одним із цих вікон сидить моя майбутня дружина. Вона тоді деякий час там працювала, хоча познайомилися ми трохи пізніше в університетському ботанічному саду, що на теперішньому Французькому бульварі, та це також окрема історія, вже не раз мною описана.

Зате після повернення до Тернополя бібліотека знову стала тим місцем, яке не оминути. І не тому, що мій шлях до редакції і з редакції щоразу проходив, як у нас кажуть, повз ню – нашу обласну тепер наукову бібліотеку, а тому, що там я міг завжди знайти затишне місце, ще непрочитані книжки і щось іще, невловиме, але присутнє в тих стінах із вікнами з видом на улюблену площу… головне, щоб у такі моменти під рукою був папір і ручка. А якось, мабуть, чи не цілий рік, ще в доінтернетівську епоху, я ходив туди читати «Всесвітню історію», щоб не тягнути додому ті томища, і перечитав їх усі десять, чи скільки там, заповнюючи таким чином деякі прогалини у власній освіті.

Київські бібліотеки також у цьому сенсі помічні, це я про осяяння і папір та ручку. Не раз переконався в цьому, знову ж таки, коли сів за дисертацію і доводилося просиджувати там тижнями… І якось у бібліотеці ім. Вернадського, коли через два столи напроти побачив бороду академіка Брюховецького, а на той момент після поїздки у Харків вже писалися «Дерева на дахах», то й у мого Якова також з’явилася борода, як у академіка )… Та й під Авдіївкою, взимку 2016/2017 у першій штурмовій у нас також була невелика бібліотека і я навіть дещо поповнив її, хоча, звісно, там не дуже було не до читання.

Впродовж останніх років бібліотеки, поряд із книгарнями – це ще й місця презентацій нових видань та творчих зустрічей з їхніми авторами. А також місця виставок і концертних виступів, кінопоказів, засідань різноманітних клубів, тренінгів та квестів для дітей та дорослих тощо. Із бібліотечних презентацій, у яких довелося брати участь найбільш пам’ятні – це та давня, ще з нульових, в обласній бібліотеці Одеси разом з іншими під патронатом Тараса Федюка й зовсім недавня у Івано-Франківську, за сприяння мого однокурсника Ігоря Бойчука, і яка більше нагадувала зустріч друзів. А з дитячими книжками, то майже всі дитячі і не тільки бібліотеки рідного міста, особливо бібліотека-музей на Франка, і бібліотека на Стуса, і на Лепкого, та, що «Коронації слова», і шкільні бібліотеки також.

А ще бібліотека – це зручна локація для зустрічей, деколи випадкових, і не лише з друзями, а й просто зі знайомими, давніми чи недавніми. І не лише в Україні, а й закордоном, як не раз під час піврічної Gaude Polonia було зі мною в бібліотеці Варшавського університету, тій самій із садом на даху й оповитими зеленими ліанами з дикого винограду та плющу стінами. А ще – помічне місце комунікації, коли у Шотландії в письменницькій резиденції замку Готорнден під Едінбургом, де мешкав без інтернету, і де починав «Інші двері», бо господарі створили всі умови лише для писання, то щодня ходив за два кілометри у найближче сільце Полтон. Бо там у місцевій бібліотеці був безкоштовний доступ до мережі. Або просто помічним місцем, де є просто комп, за яким можна працювати, коли у Вісбю на шведському Готланді у Балтійському центрі для письменників і перекладачів полетів мій лептоп і свою «норму», яку сам собі тоді призначив – 4 сторінки в день, цілий місяць виклацував на їхньому, бібліотечному.

Втім, бібліотеки – не просто культурно-освітні заклади, а й символи тяглості й безперервності цивілізаційного поступу. Новітні варвари, ті, що какцапи, на жаль, також це розуміють і серед іншого попадають і по них також…

Та до своєї улюбленої я врешті решт таки добрів і книжки нарешті здав. Хоча і Неборакового «автобіографічного текстилю» і Сняданчиного детективу, як і їхньої приємної ваги в наплічнику, мені ще якийсь час бракуватиме. Віктор у своїй історії дещо заінтригував не лише сквером на Зеленій біля гуртожитку львівської конси, про який, як з’ясувалося, у нас обох є щемливі рефлексії, а й філологинею О., нерозділене кохання до якої пронизує увесь текст його спогадів про той рік, який він провів, вчителюючи на Донбасі. Гм, дивно, але і той мій студентський «Синьоокий етюд» також був навіяний філологинею і також, здається, її ім’я починалося на О., і у неї також була старша заміжня сестра. Хтозна, може, це навіть була одна й та сама дівчина?.. А Наталчин детектив, крім того, що просто цікавий та ще й досконалий мовою, що не часто трапляється у наших детективістів. Дружина на матеріалі цього її роману навіть написала наукову статтю про мовні концепти.

Але й впорожні я з бібліотеки також не пішов. Тепер буду «У пошуках утраченого часу» разом із Марселем Прустом у перекладі Анатоля Перепаді, просто закортіло перечитати. Тим більше Тетяна Дігай знайшла якісь паралелі між цим його романом і моїми «Іншими дверима»… Схоже, саме з цією книгою й зустріну осінь.