Мене зараз часто запитають мою думку з приводу того, що присягу нових депутатів, згідно до Конституції, буде зачитувати Юхим Звягільський.
А що тут думати? З молодих років у мене залишилося доволі скептичне ставлення до всякого роду умовностей і ритуалів. Мене завжди цікавив більше зміст, а не форма.
Простий приклад. Мене важко назвати віруючою людиною. Швидше я агностик (не плутати з атеїстом). Але, заходячи до церкви, я хрещуся. Роблю це майже машинально, не вкладаючи в це ніякого сакрального змісту. Хоча глибоко поважаю почуття тих, для кого це важливо.
Інший приклад. Виконання гімну. Для мене, це більше ніж ритуал. Зі шкільних років, коли у нас це ще було заборонено, я вже вивчив текст «Ще не вмерла» на пам'ять, це було таке долучення до кола втаємничених. А після всіх пережитих Майданів, виконання гімну для мене практично неможливе без клубка, що підкочується під горло. І мені плювати, що під час виконання гімну підводили свої дупи з пісними пиками тисячі покидьків, з Януковичем включно.
Які емоції у мене викличе присяга народного депутата я ще не знаю. Але допускаю, що враховуючи драматичність ситуації в країні і усвідомлюючи рівень власної відповідальності, для мене це не буде набір порожніх, але обов’язкових, слів. Тому я просто закрию очі і зосереджуся на цих словах.
І мені буде глибоко все одно, де в цей момент буде знаходитися Звягільський – на трибуні чи на своєму місці. Присягу ж складаю я. І точно не Звягільскому.