Так називали площу у ґетті, де євреїв завантажували на поїзди, що прямували до таборів смерті. У Варшаві це була доволі велика площа перед відгалуженням залізничної колії (поміж теперішніми вулицями Ставки і Дикою).
Нещодавно у Центрі міської історії відбулася велика міжнародна конференція, присвячена міській єврейській спадщині Центрально-Східної Європи. Про рівень конференції може говорити хоча б те, що в її роботі взяли участь такі визнані експерти у цій царині, як письменниця Рут Елен Ґрубер (остання публікація - «Віртуальна єврейськість: Нове відкриття єврейської культури в Європі» / Virtually Jewish: Reinventing Jewish Culture in Europe, California 2002) та Омер Бартов, чия книга «Стерто з пам'яті. Зникнення слідів єврейської Галичини у сучасній Україні» (Erased. Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine, Princeton 2007) зараз активно дискутується серед українських істориків (і не лише істориків).
Не буде перебільшенням сказати, що конференція ця несла зі собою також виразні публічні «месиджі», оскільки в багатьох доповідях та виступах порушувалося питання інтеґрації єврейської спадщини у сучасний український громадський простір.
Зрештою, матеріяли конференції буде видано, отож спеціялісти й усі зацікавлені матимуть нагоду з них користати.
Однак потреба широкої публічної дискусії щодо цих проблем (дискусії, яка виходила б за рамки суто «конференційного» формату) спонукає мене заризикувати і спробувати викласти свої міркування на матеріялі більше мені знаному. Ітиметься про те, що, скажімо, в Польщі до змін у ставленні до єврейської спадщини значною мірою спричинилася література, а найвагоміші голоси у дискусії про проблеми польсько-єврейських стосунків у другій половині 1980-х рр. вийшли саме від істориків літератури - Яна Блонського та Ярослава Марека Римкевича. Тому що саме література могла знайти якнайбільш особистий тон для «омовлення» зазначених тем.
Отож стаття Яна Блонського «Бідні поляки дивляться на ґетто», що з'явилася на початку 1987 року у тижневику «Tygodnik Powszechny», дуже чітко сформулювала тези, які стали переломними для дискусії про польсько-єврейські взаємини. Насамперед, назва статті Блонського безпосередньо нав'язувала до тексту Чеслава Мілоша «Бідний християнин дивиться на ґетто», написаного іще 1943 року. Блонський аналізує й інший твір Мілоша, написаний у тому ж році, а саме «Campo di Fiori». Ці два тексти Чеслава Мілоша фактично стали першою реакцією польської літератури на повстання у Варшавському ґетті та на Голокост.
Обидва тексти Мілоша спрямовані супроти байдужості польської громади до того, що відбувалося у той час за стінами ґетта. Усе це діялося немовби у «паралельних» світах. Найяскравішим образом стає карусель, яка стояла у Варшаві під стінами ґетта в той час, коли там почалося повстання. І в уяві поета постає Campo di Fiori - площа, на якій було спалено Джордано Бруно:
А я тоді думав
Про самотність тих, котрі гинуть.
Про те, що коли Джордано
Сходив на риштування,
То не знайшов в людській мові
Жодного слова,
Щоб попрощатися з людством,
Тим людством, яке залишається.
Далі описується байдужість натовпу. Люди «поспішали перехилити вина... несли коші маслин і цитрин у веселому гаморі» і т.д.
Такою самою байдужістю було оточено те, що відбувалося за стінами Варшавського ґетта у квітні-травні 1943 року.
Про відповідальність за цю байдужість якраз і пише у своїй статті Ян Блонський: «Думаю, що у нашому ставленні до єврейсько-польського минулого ми повинні (...) перестати захищатися, виправдовуватися, наголошувати, чого не могли зробити під час окупації чи раніше, торгуватися, перекладати вину на політичні, суспільні та економічні умови. Повинні насамперед сказати: так, ми винні».
Стаття Блонського, як і тексти Чеслава Мілоша, що лягли в її основу, викликали (і досі викликають) гарячі дискусії. Зокрема, як згадує у розмові про «Campo di Fiori» Ян Блонський (розмова та, присвячена 50-літтю повстання у Варшавському ґетті, була записана у редакції видавництва «Znak» 1993 року, проте опубліковано її щойно у травні 2005 року: https://www.dialog.org/dialog_pl/campo-di-fiori.html), зміст вірша Мілоша часто піддавався сумніву: скажімо, дехто запевняв, що тої каруселі ніколи не було. Однак Блонський потверджує, що добре її пам'ятає, бо ходив попри неї пішки зі Старого Міста на Жолібож: «Я чудово пам'ятаю карусель, яка стояла під мурами ґетта; коло неї грала катеринка, а з-за муру було чути постріли».
Те саме повторює і Марек Едельман, один із керівників повстання, котрий бачив карусель з другого боку муру: «У перший день повстання у ґетті та карусель була, але вона не працювала. Лише на другий день запрацювала - і в тому було щось трагічне. Крізь вікна було видно, як вона крутиться, грає катеринка, дівчачі спідниці, червоні і сині в білий горошок, розвіваються на вітрі. Ми бачили це з вікон - і це було нашим прокляттям. Тут горить і вбивають, а там усі сміються і бавляться».
Ян Блонський констатує: «Тут постає проблема самотності, проблема якоїсь історичної віддаленості, історичного нерозуміння, розходження поміж спільнотою польською і єврейською».
Далі в розмові наголошується, що ті, котрі жили в ґетті, вважалися людьми другого сорту не тільки для німців - а для всіх. Чеслав Мілош згадує, що на мурах варшавського ґетта можна було прочитати застережні написи: «Євреї, воші, плямистий тиф». Німцям ішлося про те, щоб дегуманізувати свої жертви, і для цього мало служити поєднання цих слів в одному написі, стверджує письменник.
Учасники розмови укотре повертаються до тієї каруселі. «Карусель під мурами ґетта була дуже виразним виявом тої байдужості. Якби її [каруселі] не було - це зовсім не значить, що вдалося б урятувати набагато більше євреїв. Може, більше, але не надто. Бо яка була можливість порятунку... у східній Польщі, у малому штетлі, де було вісімдесят відсотків євреїв-хасидів, які часто не говорили по-польськи? Там можливості порятунку були близькі до нуля. Переважна більшість громади справді була безсила і безрадна. Але байдужість - не кажучи вже про крайні випадки (однак, вірю, нечисленні) людей, які були задоволені, що руками Гітлера єврейське питання у Польщі буде розв'язано, - та байдужість є якоюсь виною», - говорить Єжи Турович. І підсумовує: «Думаю, що вірш «Campo di Fiori» показав, який виклик для сумління - християнського і людського загалом - становить Голокост».
Упродовж 1986-1988 рр. у Польщі з'явилося відразу кілька важливих текстів, які стали початком «повернення пам'яті» про Голокост. Лише перечислю тут «Початок» Анджея Щипьорського (1986), «Кадиш» Генрика Ґринберґа (1987) і «Голокост» Пйотра Шевца (1987). Проте найбільші дискусії - поруч зі статтею Яна Блонського - викликав роман (бо саме так його кваліфікують критики) Ярослава Марека Римкевича «Umschlagplatz», який з'явився 1988 року відразу у двох місцях: у Ґедройцевому Літературному Інституті в Парижі та у напівлегальному тоді ґданському видавництві.
Спершу про назву. Так називали площу у ґетті, де євреїв завантажували на поїзди, що прямували до таборів смерті. У Варшаві це була доволі велика площа перед відгалуженням залізничної колії (поміж теперішніми вулицями Ставки і Дикою). Зараз там стоїть пам'ятник. Спочатку «сортувальний пляц» служив для перевантажування товарів, привезених з «арійського» боку, на візки у ґетті. Потім, після остаточної ліквідації Варшавського ґетта, ця назва (без перекладу) увійшла в польську мову як символ тої долі, яка спіткала польське (і не лише польське) єврейство.
По-друге, «Umschlagplatz» важливий тому, що це перший великий твір польського автора (поляка з походження і виховання), який став тим «кроком назустріч» до найстрашніших сторінок єврейської історії (після десятиліть замовчування у ПНР).
По-третє, Римкевич запрезентував цілком іншу мову, цілком інший спосіб говорити про те, що опису не піддається у принципі. Властиво, текст Римкевича - це найбільшою мірою пошук мови. Автор-наратор вирушає на пошуки місця, де під час війни був Umschlagplatz - тому що «я звідси, я повинен знати, що тут відбулося». На закиди співрозмовців, що «це була справа між німцями і євреями», наратор відповідає: «Німці за те, що зробили, будуть тепер покутувати до кінця світу, але це їхні, а не мої рахунки. Для мене це справа між поляками і євреями».
«Намацуючи ґрунт», автор пише: «Перед іншими істориками, котрі займаються чи будуть займатися Umschlagplatz'ом, маю, однак, певну перевагу, яка немовби призначила мене на цю роботу. За освітою я історик літератури й упродовж довгих років займався інтерпретацією літературних текстів - тобто видобуванням із них окремих слів і розгляданням зусібіч того, що видобув. І якраз у цьому випадку це може дуже стати у пригоді. Umschlagplatz'у не існує, залишилися тільки слова, які його описують. Майбутні покоління запитуватимуть, що вони означали. Буду щасливий, коли на щось придамся».
Зрозуміло, автору тут ідеться, насамперед, про збереження цього особистого тону, тим-то, щоб підкреслити обмеженість методів, які можуть запропонувати історики, він раз навіть назвав їх «спеціялістами від мартирології», яких цікавлять лише окремі моменти (переважно «героїчні»). Зрозуміло, інвектива автора адресована передовсім «традиційним» історикам, бо сам він віддає перевагу тому, що називають історією mentalité. Його найбільше цікавить, що діялося у головах людей, коли вони здійснювали той чи той вибір: «...я хотів би знати, що такий шмальцівник мав у голові, що він собі думав» (шмальцівниками під час окупації називали тих, котрі вимагали від євреїв викупу під загрозою їх виказати, - від застарілого німецького жаргонного Schmalz «гроші, готівка»).
Двоїстість людської природи передає епізод, який розповідає дружина наратора. Її, маленьку дівчинку, переховувала їхня колишня служниця-полька, котра приймала у себе німців. Під час цих візитів дівчинка ховалася під столом. «Пам'ятаю їхні черевики. Білий обрус і чорні черевики, які стирчали з-під обруса». Та ще - веселі попискування господині, коли гості до неї добиралися. «Котрийсь із коханців, невдоволений з її послуг, міг однак зазирнути під стіл, а потім перейтися зі мною і з нею на постерунок жандармерії», - розповідає жінка.
Ще одна сцена, лаконічно описана у романі. Територія малого ґетта на вул. Ґжибовській була огороджена не муром, а дротом. Попід тими дротами на «арійський» бік пробиралися єврейські діти - на жебри. Вони випрошували щось їсти на «арійському» боці і поверталися додому, до ґетта. Часто це був єдиний спосіб виживання для цілої родини. Поліцаї, коли бачили це «порушення режиму», стріляли в тих дітей. І ось співрозмовниця, яка тоді мешкала на Ґжибовській, оповідає те, що бачила сама. Перед тим, як почати розповідь, пояснює: «Мені було тоді дев'ятнадцять років, і те, що сталося - не думаю про ту жінку [про яку далі йтиме мова - Н.Р.] - думаю про все те, що сталося, тобто про все, що з ними зробили (...), через усе це я є така, яка є. Я на це дивилася і вже не могла бути інакшою, бо це було найважливіше у моєму житті: що я це бачила».
Далі йде сама розповідь: «Та жінка. Ішла по Ґжибовській, і я також ішла по Ґжибовській. Була за кільканадцять метрів від мене. І раптом почала кричати. Не пам'ятаю добре, як то було, тобто не пам'ятаю, чи я перша побачила ту дитину, яка прокрадалася попід дротом, чи вона. Напевно вона. Але не пам'ятаю тої дитини - пам'ятаю тільки її, як вона кричала: «Jude! Jude!» - кличучи німців (...), аби виконали свій обов'язок і застрелили ту єврейську дитину».
Оповідачка каже: «Присягаюся, то не був єдиний такий випадок. Ніхто не знає, скільки разів таке відбувалося».
Отож цій жінці («звичайна жінка, десь між тридцяткою і сороківкою» - описує її оповідачка) «не пощастило», бо на вулиці у той час не виявилося жодного поліцая. Мало того, якийсь чоловік, котрий також був свідком цієї сцени, підійшов до неї і добряче струсонув за плечі, а тоді силоміць завів за браму, аби втихомирити. Проте ця жінка, ця її поведінка стають ключем до багатьох речей: «Чому шмальцівники робили те, що вони робили, легко зрозуміти: їм ішлося про гроші. Чому німці робили те, що вони робили, також розумію: їм ішлося про винищення всіх євреїв. Але чому тій жінці залежало на тому, аби німці піймали і вбили ту єврейську дитину? Хотіла побачити, як вмирає таке мале? Про це їй ішлося?» - ставить питання оповідачка.
Власне: автора найбільше цікавить, що діється у голові людини, тому що уявлення, стереотипи, передсуди, які носимо у своїх головах, у критичні моменти штовхають нас на певні дії - навіть якщо цього зв'язку ми не усвідомлюємо чи його заперечуємо.
«У тому, що сталося тут із євреями - і що, у зв'язку з цим, сталося тут із християнами, - є у цьому щось таке, чого не було до кінця осмислено», - говорить далі автор.
Його особистий шлях осмислення пролягає через повернення у власне дитинство. Він немовби намагається «вписати» цей період свого життя у те, що знає тепер. Розглядаючи родинні фотографії, віднаходить на них себе і пробує пригадати, коли їх було зроблено. Пам'ять визначає «коридор» між 13 і 19 липня 1942 року. Фотографії, які автор розглядає, було зроблено в Отвоцьку, містечку поблизу Варшави, десь у тому проміжку часу. На фотографіях зображено доглянутого, добре вдягнутого хлопчика - у білих шкарпетках. Власне ці білі шкарпетки стають лейтмотивом цілого епізоду. Далі наратор згадує: велика ліквідація Варшавського ґетта почалася 22 липня 1942 року. Ґетто Отвоцьке, мабуть, у тому часі вже не існувало, а якщо існувало, то його ліквідація мала відбуватися раніше, ніж у Варшаві - цілком можливо, саме у ті дні, коли вони з сім'єю виїжджали до Отвоцька - на відпочинок.
Пам'ять підказує, що тоді, можливо, святкували його день народження, оскільки всі були з ним - «хлопчиком у білих шкарпетках» - особливо милі і привітні. І, ймовірно, саме тоді, на відстані не більше ніж чотири кілометри, «відбувалося те, що там відбувалося».
Символом втраченого єврейського світу стає вілла Сари Фліґельтауб в Отвоцьку. Наратор шукає бодай найменших знаків, які б дозволили потвердити її існування. Єдиним свідоцтвом про знищений пансіонат стають стовпчики, на яких колись трималася сітка, що огороджувала віллу. «Такі стовпчики надзвичайно стійкі до пожеж, руйнацій, евакуацій, екзекуцій, промов диктаторів та інших історичних насильств», - завважує автор. Властиво, для нього немає речей більш і менш важливих, бо немає чогось більш, а чогось менш гідного запам'ятання й увічнення.
Натомість Umschlagplatz є тим символічним простором, який належить прийняти у свою «топографію». Це також свідчення того, що тоталітаризми ХХ століття могли зробити з людиною. Автор, зокрема, описує випадок, коли німцеві, який кінно патрулював територію ґетта, забракло набоїв, аби розстріляти групу євреїв, яких він затримав. Наказав їм усім лягти на землю долілиць - і послав за набоями хлопчину, який там випадково опинився. Хлопець повернувся через півтори години - і ту групу було страчено. Розповідь завершується словами: «Тоталітарні режими: напевно можна було кинутися на того на коні, напевно можна було навіть його убити, проте з незрозумілих причин ліпше спокійно чекати на хлопця, посланого за набоями, - за що отримуєш нагороду, себто ще півтори години».
Омер Бартов якось висловився, що Голокост нічого не вчить, бо його неможливо збагнути людським розумом. Однак текст Римкевича може слугувати тут запереченням.
Властиво ця подорож крізь час і пам'ять авторові була потрібна для того, щоб сформулювати для себе: це мене, поляка, було окрадено з єврейської культури, з єврейського світу. І далі: «Кожен - я думаю про поляків - мусить дати собі з цим раду, а не вдавати, що цього взагалі не було».
Повертаючись до нашої ситуації. В Україні, можливо, така дискусія щойно виходить на ширший публічний рівень. Зрозуміло, відбуватиметься вона інакше, ніж це було у Польщі: у нас-бо не з'явилося такого корпусу літературних текстів, де настільки особисто було би «прописано» ці теми.
Гадаю, справжнім тестом на відкритість до єврейської історії і спадщини - зрештою, просто до іншої точки зору, - стане дискусія навколо книги Омера Бартова «Стерто з пам'яті. Зникнення слідів єврейської Галичини...» (її українське видання саме готується в Києві). Тому що цей текст є доброю нагодою прислухатися до тієї іншої точки зору і спробувати собі уявити, що відчуває людина, коли бачить такі «символи» «переписування» єврейської історії, якими є, наприклад, хрест на місці єврейського цвинтаря в Самборі або Краківський базар на місці старого кіркута у Львові. Це також нагода разом подумати про найперші заходи щодо ознакування міського простору, аби єврейський світ знову став частиною Львова.
Очевидно, розмова та буде непроста. Набагато легше себе самого вважати найбільше скривдженим історією - і на тій підставі не приймати жодної іншої історії, жодної іншої пам'яті. Проте відкритість на іншу позицію допоможе нам віднайти себе.
Бо, як це сформулював Римкевич, «кожен (...) мусить дати собі з цим раду, а не вдавати, що цього взагалі не було».
Фото за сайту www.thevisitor.pl