Наближається свято Покрови. Цей день націоналістичні історики та середовища визначили днем виникнення Української Повстанської Армії, датувавши цю подію 1942-м роком. Відтак цьогоріч буде відзначено уже 65-ту річницю цієї історичної події. Низка політичних і партій та громадських організацій уже задекларували своє бажання провести 14 жовтня у столиці заходи, мета яких діаметрально розходиться – одні будуть згадувати УПА добрим словом, інші – заробляти політичні дивіденди на нищівній критиці цієї сторінки історії України, а то й відвертому мордобої, як це уже не раз траплялося упродовж останніх півтора десятка літ.
Те, що я називаю «проблемою УПА», - не новина в українському політичному та громадському житті. Конфлікт, який має за собою тривалу історію, тліє уже достатньо давно, аби в умовах свободи слова були висловлені усі основні аргументи «за» і «проти», устоялися позиції опонентів. Ба більше, я переконаний, що він увійшов у фазу тривалої нерозв'язності.
Річ у тому, що провідні гравці українського політикуму (віднесемо до таких основні парламентські партії) не мають виразного ідеологічного обличчя, орієнтуються переважно на стандартний набір популістських гасел. Отож, аби якось відрізнитися в очах масового виборця, вони змушені вдаватися до певних маркерів ідентичності, символічних семантичних структур, які апелюють до почуттів, до ірраціонального, мало не архетипового. Звісно, за таких обставин певні проблеми не можуть бути розв'язані за визначенням, бо тоді доведеться шукати нові маркери ідентичності, імплантувати їх у масову свідомість, а це не так уже й просто.
Між тим, «проблема УПА» уже давно могла би бути вирішена, принаймні після Помаранчевої революції - точно. І коли вона не вирішується, значить бракує елементарної політичної волі, або ж правильним є моє припущення про «символічну» природу цього надуманого конфлікту.
Властиво, конфлікту і не існує. Принаймні на рівні законодавства. Адже ще у 1993 році воякам УПА, які брали участь у партизанських боях із нацистськими окупантами, була надана змога отримати статус ветерана війни. Визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні є чисто символічним актом, який нічого не додасть реально існуючій, уже дуже нечисленній групі ветеранів повстанського руху (хіба що розширить «термін чинності» претендентів на статус ветерана не до 1944 року, коли тривали бої на терені України, а до травня 1945 року, коли формально закінчилася війна з нацистською Німеччиною), і ні в чому не переконає тих, хто вважає їх «посібниками фашистів». Суспільне примирення, досягнення взаємопорозуміння між різними ветеранськими організаціями, національний консенсус - усе це речі, які не постають в результаті прийняття законів. Тут діють зовсім інші механізми, пов'язані із справним функціонуванням громадянського суспільства. Та, щиро кажучи, не вірю я у «примирення ветеранів» - надто різний у них досвід, етична платформа, зрештою, вони дуже літні люди, які зазвичай поглядів уже не міняють, - інша річ, коли йдеться про їхніх нащадків, тут консенсус можливий і навіть необхідний для стабільного існування національного організму.
Між тим, «проблема УПА» таки існує, тільки в зовсім іншій площині, аніж та, яка перебуває у фокусі уваги ЗМІ, а відтак і всього соціуму. І це теж не новина, про це не раз писали й говорили ті, хто займається історичною пам'яттю українського народу. «Проблема УПА» є частиною ширшої проблеми, а саме оцінки тоталітарного минулого України та доль учасників драми більш ніж піввікової давності. Для мене (і для багатьох моїх однодумців) основний внесок УПА в історичний процес полягає у створенні прецеденту активного і твердого протистояння комуністичній тиранії. І саме це має бути зафіксовано на символічному рівні поруч із багатьма іншими супутніми моментами. Вищий законодавчий орган повинен дати сувору оцінку жахливим злочинам, вчиненим у минулому проти українського народу упродовж усього періоду совєцької влади, визначити коло винуватців, а водночас окреслити героїчний статус і видатне місце в історії України тих військових, політичних, громадських формувань, які мужньо відстоювали її незалежність - від Армії УНР до інакодумців і опозиціонерів новітньої доби. Принагідно, важливою частиною такого закону мала би стати заборона комуністичної пропаганди та експонування символів тоталітарної доби (за аналогією з кримінальним покаранням за «заперечення Голокосту», яке успішно застосовують у зразкових європейських демократіях).
Частковим аспектом «проблеми УПА» є наративний дискурс у її представленні, простіше кажучи, як ми досліджуємо історію повстанського руху, як її уявляємо та представляємо. І тут у нас ще дуже далеко до задовільного стану.
Здавалося б, про УПА пишуть, публікують, говорять у паперових та електронних ЗМІ багато. В умовах плюралістичного суспільства ніхто не сподівається, що висловлюватимуться всуціль стереотипні формулювання. Проте недосит таки існує. Спробую окреслити його природу.
За останні півтора десятиліття були опубліковані кількадесят збірників документів, у тому числі й із раніше закритих архівів совєцьких спецслужб, в Україні доступні тепер закордонні документальні публікації, скажімо «Літопис УПА». Інститут історії України у Києві та Центр дослідження визвольних змагань у Львові продовжують копітку працю над оприлюдненням джерельної бази, спираючись на яку можна сформувати узагальнення образу минулого. Проте, сумлінний історик одразу ж зауважить суттєві «але». Документальна інформація, доступна суспільству щодо УПА, досі залишається дозованою і дуже неповною. Доступ в архіви СБУ для дослідників обмежений і ми змушені вірити на слово тим, хто таки той доступ отримав, що вони представили нам інформацію без спотворень і вилучень, які можуть суттєво вплинути на інтерпретацію. Подібного роду обмеження існують і коли йдеться про документи, вивезені за кордон самими упівцями. Практично недоступними залишаються архіви російського КҐБ. Українські дослідники через брак коштів і мовні бар'єри практично не працюють з німецькими, британськими, американськими, угорськими, чеськими архівами (виняток становлять архіви польського Інституту Національної Пам'яті, хоча й там не все доступно, адже це не лише дослідницька, а й прокурорська установа, де проводяться поточні розслідування конкретних злочинів, відтак і документація на час розслідування закрита).
Значною мірою така ситуація з документальною базою зумовлює частковий характер узагальнюючих досліджень, часто популярний їх характер. Не меншим лихом я вважаю і переважно дескриптивний (описовий) характер української історіографії з цього питання. Проблема ця значно ширша, і стосується не лише новітньої історії України. Українська історіографія перебуває у серйозній системній кризі, загалом базуючись на методологіях мало не позаминулого століття. Гуманітарна наука, яка все ще перебуває у становищі Попелюшки в рідній державі, «хворіє» на брак коштів для досліджень і їх публікацію (це ж скандал, що публікації серйозних істориків часто виходять накладом 300-500 примірників, і придбати їх можна тільки у кількох крамницях в Україні!).
Водночас серйозні аналітичні дослідження стримуються ще й внаслідок поважного «ідеологічного» тиску, який чинить зовнішній соціум. Адже політичні суперечки навколо «проблеми УПА» зв'язують руки дослідникам - не кожен із них має достатньо інтелектуальної мужності, аби цілком абстрагуватися від громадської думки і не піти на службу навіть найблагороднішій - але ідеології... То й маємо ситуацію, коли найбільш комплексне, виважене й засноване на сучасних методологіях дослідження на задекларовану тут тему з'явилося цього року не в Києві чи Львові, а у Варшаві - йдеться про солідну монографію Ґжеґожа Мотики «Партизанська війна УПА. 1942-1960», яку видав Інститут політичних досліджень Польської Академії Наук.
Було б дуже несправедливо з мого боку не згадати про праці І.Ілюшина, В.В'ятровича чи Я.Грицака, численні фотоальбоми й популярні «квести» про УПА, добротні документальні фільми для телебачення. Але повторюю, цього мало, щоб зрушити з місця загальнонаціональний дискурс. Отож, нашому поколінню вистачить роботи на неораному полі. І «проблема УПА» буде ще довго залишатися предметом суперечок - мабуть, доти, доки живі будуть учасники тої давньої війни та діти тих, хто залишив їх сиротами, наклавши головами за ту правду, яку вважав для себе святою.
Довідка ZAXID.NET
Андрій Павлишин - історик, журналіст, перекладач.