Тих, хто забирав життєву силу, українці називали упирями. Їм після смерті в груди вбивали осиковий кілок. Не усіх відьом вважали поганими, а русалок ніколи не уявляли з хвостами. У які чотири типи домовиків вірили в Україні? Хто такі «непрості» та «градобурники» і що вони вміли?
У новому випуску «Без брому» поговоримо із кандидатом філологічних наук, етнологом, автором книжок про українську міфологію, демонологію та календарну обрядовість Володимиром Галайчуком.
Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.
Пане Володимире, доброго дня! Дякую, що не знехтували нашим запрошенням. В українській міфології центральне місце посідає культ предків. Маємо образ ходячих мерців. Хто вони, звідки взялися і чи треба було їх боятися?
Треба, і їх таки боялися. Термін «ходячий мрець» мені не дуже подобається стилістично, хоча важко сказати по-іншому. В сучасній літературі використовують слово «ревенант». Подобається мені термін «безпірний покійник», хоча це не зовсім те ж, що й ходячий мрець. Але з культом предків я би цього не пов’язував, бо це є два різних погляди.
Почну з культу предків. Я рідко вживаю цей термін. Культ передбачає поклоніння, людей, які ним опікуються. Я волію казати «пошанування предків», воно у нас справді на кожному кроці. Вся обрядовість ним проникнута, до 90% обрядів пов'язані з уявленнями про посмертне існування душі. Предки, чи, як кажуть на Поліссі, – діди, їх треба шанувати.
А покійники, які ходять, – небезпечні. Як правило, цими покійниками ставали люди, які вмерли наглою смертю, раптово. Вони чогось у цьому житті не встигли зробити, тому приходять, щоб завершити свої справи.
Упирі, відьмаки – ті, хто займався нечистими справами, – теж по смерті будуть ходити. Самогубців, тих, хто за життя грішив багато, котрі чинили непотребні речі, – Господь не приймає. Люди, які, скажімо, втопилися, навіть не навмисно. Казали, Господь Бог їм ще дає можливість ходити по цій землі стільки часу, скільки вони начебто могли б прожити. Таких категорій є багато. І таких мерців боялися. Ця боязнь дуже часто звучить у відповідях респондентів. Я загалом не надто вірю в ці речі, але деякі респонденти настільки переконливо розповідають, що важко не повірити.
У Любашівському районі одна жінка розповідала, що у них був «колдун», помер – і потім приходив. Все село бачило. Приходив, каже, до своєї хати. Стане на куті, зіпреться, якусь папіросу скрутить, півдня стоїть – і потім зникає. Кажу: все село бачило і ніхто не підійшов, не поцікавився? Вона відповідає: а хто би підійшов? Всі боялися.
В інших моментах – щодо календарної обрядовості, побутових речей – ця жінка дуже чітко, притомно розповідала, і цікаві речі. Тобто людина при добрій пам’яті. Часами складно не повірити, хоча я розумію, що тут може йтися про колективне навіювання. Справа в психології людини, яка схильна певні речі сприймати крізь призму того, що вона знає, що таке в принципі може бути.
А якщо говорити про упирів (чи опирів) – що це за істота, який її зовнішній образ, чи можемо сказати, що упирі – наші українські вампіри?
Коли я вперше їхав у Карпати, це був Старосамбірський район, я обережно до цієї справи підходив, перед тим із книжок знав про упирів і т. д. Виявляється, все не так страшно – упирі серед нас, так само як і відьми. В людей насправді немає такого – от відьми чи упирі – наче це щось страшне. За життя це були їхні сусіди. З упирями треба було бути обережно. Бо він міг щось зробити, причому недобре. Треба було до нього поважно звертатися. Якщо просиш, то обов'язково «будь ласка» сказати. Тому що упирі, як вважали, дуже легко ображаються. Зайвий раз намагалися з ними не спілкуватися. Упирів часто сприймали як тих, що вміють щось наворожити, майбутнє передбачити. Тут залежить від того, про яку місцевість ідеться. Десь упиря сприймали як знахаря. Він шкодив начебто, але до нього зверталися, наприклад, коли хтось пошкодив тобі щось. Ідеш до упиря – і він поможе. Правда, за якусь плату.
Десь упирів сприймали радше в демонологічному ключі, казали, що це людина, яка від народження має два серця: одне – від Бога, друге – від дідька. Трапляються варіанти, коли упирів вважали гермафродитами: один місяць хлопом ходить, один місяць – баба. Тобто є різні варіанти, і тут треба говорити про якусь локальну традицію. Упир – це не так страшно.
Тобто упир – це жива людина?
Так. А от коли упир помирає, тоді вже, якщо почав ходити, добра від нього чекати не варто, тоді при зустрічі він людину потинає. Після смерті упиря люблять взятися моровиці, посухи, різноманітні пандемії і т. д. Тобто мертвий упир набагато небезпечніший. У такому випадку часами зголошувався живий упир, щоб знешкодити діяння мертвого. При цьому розкопував могилу сам, виконував ритуал знешкодження, а він доволі розлогий був, і казав: я вмру – зі мною теж зробите так.
З приводу того, чи то є наш український вампір, ну, знову ж таки, стереотипно вампір сприймається як такий, що п’є кров, зрідка трапляється таке і в нас. Але дуже не часто. Насправді люди кажуть, що упир потинає. Навіть є конкретна назва – потинач.
Тобто він убиває?
Він забирає силу. Я думаю, людина просто спадає на силі і навіть до місяця може зійти на той світ. Гадаю, тут йдеться про захворювання, про які колись не знали. Бо начебто бачиш, що людина ходить здорова і повнокровна, а за місяць часу її нема. А що сталося? Мабуть, якийсь упир потяв. Але ще раз кажу: упир тут часами – навіть досить непоганий чоловік.
Середній персонаж між злом і добром.
Ще додам, що уявлення про упирів більше характерні для заходу України. А люди, які ходять після смерті, – це загальноукраїнське уявлення, зрідка трапляється назва «упир» на історико-етнографічній Волині чи Поліссі.
Якось на Поліссі я питав бабцю, чи чула вона слово «упир». Вона відповіла, що так. Питаю: і що вони робили? А бабця каже: вночі в комору залізе і сало ссе. Так старі люди пояснювали, що таке упир. Це рідкісна інформація, не буду узагальнювати, але траплялися такі трактування.
Тут спадає на гадку славнозвісне спалення упирів у Франкових Нагуєвичах на початку 1830-х років. Чи можемо сказати, що ця народна міфологія, народна демонологія сильно домінувала над християнською складовою? ХІХ століття, скоро залізниця піде, світ уже модернізується, а тут селяни спалюють людей.
Порівняно недавно вийшла добра книжка Катерини Диси «Суди над відьмами» на основі реальних справ. І тут я би звів воєдино. Бо там, де кажуть «упир», не кажуть «відьма», а кажуть «упириця». Там, де кажуть «відьма», то скажуть «відьмак». Відьми і упирі – це одного кодла персонажі. І спалення упирів теж треба сприймати крізь призму судів над відьмами.
Так-от суди, тобто офіційні структури, цими справами займалися дуже обережно. Як правило, якщо хтось позивався через відьомство, судді були дуже помірковані у вироках, так, щоб не був незадоволений той, хто скаржився. Могли присудити спалення, навіть у цій книжці є конкретна справа, де засудили до спалення, але потім замінили на кару мечем. І річ була не у відьомстві, а у дітозгубництві, яке відбулося паралельно. Тож на наших теренах це явище, порівняно із заходом Європи, не було масовим, принаймні на офіційному рівні.
Те, що відбулось у 1831 році, про що пише Іван Якович, очевидно, не було першим випадком, оскільки селяни вже добре знали, що робити. Але цей факт відносно задокументований – є свідчення, публікації. Не думаю, що це було аж надто поширено. Справа в тому, що епідемія холери була дуже великим лихом. Прості темні селяни намагалися знайти вихід з цієї ситуації – і вчепилися за ту соломинку, яку їм випадково дитя піднесло, сказавши, що воно знає причину і як це вирішити. Тут, можливо, потрактували це як голос правди, були ж у відчаї, адже люди мерли сотнями, тож просто використали останній шанс. Після того мені вже не траплялося інформації, що таке було. Переважно поширені дії вже з ексгумацією, відтинали голову упирям, пробивали грудну клітину осиковим кілком. А далі вже почали і цього боятися, бо ж розкопати могилу, викопати когось… А в нього і родичі є, вони можуть заяву написати, могли й посадити когось на певний термін.
Сьогодні, це вже я кажу за теперішній час, забивають по центру могили осиковий кілок або в чотирьох кутах осикові кілочки вбивають.
Тобто практика триває і до сьогодні?
Є таке.
Коли траплялися епідемії і різні пошесті, винуватців вбачали у нечистій силі, упирях чи в комусь іншому? Наскільки впливало нераціональне мислення?
Тут навіть упир не стільки вчинив сам, як одне явище намагалися пов'язати з іншим. Він наче не свідомо це робив, та по смерті він має забрати з собою скількись людей, після нього люди мруть. Це вже постфактум.
Раніше пересічні люди не знали про інфекції, принаймні у селах, бо в містах у ХІХ столітті з цим вже було трохи легше. Пояснювали для себе це як могли. Якщо сталася якась біда – нечиста сила. Упир чи відьма пов'язані з нечистою силою? Так. Отже, вони винні. Коли відьма помирала, могли те саме робити – кілочки на могилі били і таке інше.
Чи часто практика боротьби з пошестями мала міфічний характер? Знаю, що волами оборювали село. До яких ритуалів ще вдавалися?
Досить добре це описано у працях Дмитра Зеленіна. Способів було чимало – і під час епідемії, і коли посуха траплялася. Тобто практика надзвичайно давня. Оборювали село – робили магічне коло, аби не заходила якась хвороба. На Поліссі (відомості десь приблизно з середини ХХ ст.) казали, що треба гасити весь вогонь у селі, аби ніде ні жаринки не було, тоді запалити так званий «живий вогонь», чиркаючи дерево до дерева, в архаїчний спосіб, взяти від цього вогню до кожної печі – і тоді хвороба минеться. Таке очисне значення цієї «живої ватри». Тож не лише на Гуцульщині цю «живу ватру» знали.
На Поліссі в певних районах була поширена практика «обиденого полотна» – полотна, витканого за один день. Часом усі жінки села, часом брали лише вдів, вони збиралися до однієї хати, до одного верстата – і за день мали виткати величенький шмат полотна. Паралельно чоловіки йшли до лісу і мали виготовити хрест. Потім його встановили, полотно зачепили – і хвороби нібито мали минути. До речі, так само під час Другої світової намагалися відвернути війну.
Повертаючись до боротьби з хворобами, в Кременці ходила така «червонка». Люди не знали, як боротися. Хтось сказав поколядувати, а це якраз Петрівка була, тобто літній піст. А як колядувати у Петрівку? Хвороби хочете позбутися – то колядуйте! І всі зібралися на хресну ходу, ідуть колядують. А назустріч жінка, каже: а що ж ви колядуєте, хіба так може бути, щоб влітку колядувати? А їй відповідають: хіба так може бути, щоб так люди мерли?! І, за переказами, з того часу хвороба минула. Очевидно, та жінка і була хворобою. Колядка як очисний текст.
Це, до речі, стереотип, що колядують лише взимку. В різних регіонах України практикували колядування у жнива. На Спаса навіть кутю варили, а на жнива – на першому чи на останньому снопі, чи як гречку товкли. Є досить багато варіантів. І з кутею теж – на Стрітення, на Спаса.
Але тут дуже цікаво, як Церква давала собі раду з народними уявленнями. От хресний хід, колядування – вони ж вимагали принаймні інформування священика чи навіть залучення до обрядодій.
Тут я не можу бути експертом, тому що бажано було б питати у священика. Але, наскільки я чув від людей, їх готують до таких ситуацій. Бо коли ціла громада потребує помочі, то хто тоді найліпше може допомогти, як не душпастир?! Я думаю, їх вчать про таке, бо ж є спеціальні молитви від граду, від посухи. Загалом тут розраховують на Боже слово, і священик, думаю, сам був зацікавлений в тому, аби допомогти, якщо ця поміч була потрібна. Тут навіть не треба було специфічних молитов, достатньо тих, які він знав, хоча в певних ситуаціях були спеціальні молитви. На посуху, наприклад, кажуть, є окрема.
Тема священиків і народної демонології в принципі цікава. Мені траплялося спілкуватися з панотцями, і, виявляється, не так часто, але вони прекрасно знали, що якщо їх хтось тягне під час служби Божої за епітрахіль, то це не просто так. Кажуть, що якщо хтось такий до церкви заходить, то їх ніби вітром пориває.
Із Камінь-Каширщини випадок. Питаю про використання осики – і бабця мені каже: треба було з осики пліт зробити, обгородитися, і тоді нечиста сила не пройде, осика дуже помічна. Я питаю: а від кого чули таке? А вона: мені священик сказав. Йому дрова привезли, а добрих дров не було, привезли осику. Він каже: та нічого, я собі пліт поставлю. А я питаю: батюшка, а для чого вам той пліт? А то ж від нечистої сили. Тобто священики – теж люди, з іншого боку, і теж ставляться до цього по-різному. Назагал Церква з проявами демонології бореться. Але, в будь-якому разі, вона залучена до життя громади, тож ігнорувати цього не може.
Якщо повернутися до образів української демонології. Відьма – одне з найуживаніших у нас понять. І маємо Захід: тривалу практику боротьби з відьмами – інквізиція, спалення і тому подібне. А звідки взялася українська відьма, чи можемо простежити початки цих вірувань?
Початки простежити, мабуть, не вдасться. Це дуже глибока давнина. Так звана магія не є чимось конкретним. Також одне і те ж явище можуть сприймати в різних місцевостях абсолютно по-різному. Перед тим як про відьом поговоримо, розповім один випадок.
Східне Полісся. Розповідає жінка про похорон: Боже, певно, моя сусідка відьма, бо я бачила, коли ховали чоловіка, вона іншій сусідці сипала землю за комір. Водночас в інших регіонах побутує уявлення, аби не тужити надто за покійним, аби він потім не з'являвся, аби людина не боялася того, треба сипнути трошки землі, і це сприймали позитивно.
Або людина побачила, що коли жінка сіяла насіння гарбуза, то сідала на землю. Це сприйняли за відьомство, але колись так кожна господиня робила – щоб гарбузи виросли такі великі, як те, чим вона на землю сіла.
Загалом, сама назва «відьма» – це від «відати», «знати». Тому негативної семантики в назві немає. Але якщо говорити загальним стереотипом, що дуже суттєво, бо цієї думки дотримуються всі, то відьма – це тільки та, що робить погано. Та ж, що робить добре, – це знахарка, наприклад, хоча теж не завжди. А відьма робить тільки на зле, вона має лихе робити, бо як вона так не вчинить, це її мучить зсередини і дідько її забере.
Інша річ, згідно з уявленнями, відьми бувають вроджені і набуті. Та, що народилася відьмою, – не винна в тому. І вона може робити менше зло, скажімо, не на людину, а на якусь дрібну животину, на овечку чи на коника. А ті, що вчені, набуті відьми, – вони для того і стали відьмами, щоб робити лихе. Від них добра не сподівайся.
У багатьох випадках відьма – це жіночий корелят упиря. Вона теж могла начебто і допомогти, але кажуть, що відьма, коли помагає, то, як правило, не нейтралізує лихого, а передає далі. Тобто добра від відьом чекати годі. Але, загалом, уявлення про відьом донині одні з найпоширеніших в українців. Відьма з хвостиком, відьма по смерті ходить і т. д.
Ще донедавна якщо запитали, хто така відьма, то відповіли б, що це жінка, яка відбирає у корів молоко, і, мабуть, усе. Це була основна шкода. Далі, коли почнеш питати, згадують, що відьма могла закрутку зробити на пшеницю або на жито, аби неврожай був, або щоб той, хто вижав, помер чи покрутило його. На сьогодні вже немає відомостей, як у ХІХ столітті, ніби відьма може зірки вкрасти з неба чи хмару перетворити на жабу, сховати в глечика – і посуха буде. В моїх записах тільки один такий факт є.
А чи були чоловічі кореляти до відьми, так звані відьмаки? Чи відьми – суто жіночий феномен?
Відьма – жіночий. Відьмака переважно сприймали трохи інакше. На Поліссі радше скажуть знахар. Знахарів чи відьмаків вважали сильнішими, вони нібито мали ширший спектр дії. Бабця розповідала: мій дід був знахарем, таким, що зачепися за землю – він її переверне, знав усе, що і де на світі робиться. Дуже сильний був, сьогодні таких немає.
А якщо говорити про ще один із центральних образів української демонології – чорта. Коли йдеться про Західну Європу, загалом Європу, то видається, що там чорт – абсолютно негативний персонаж. Водночас в українській міфології набуває різних конотацій – він і збитошник, і з ним можна дати собі раду. Чи є рація в цьому?
До певної міри, так. У нас теж є такі уявлення, коли чорт – це однозначно зло, антагоніст Бога. Залежить від того, чи це головний чорт, чи ні: чи Люцифер, чи диявол, чи сатана, чи просто чорт. Адже чорти є різні. Але, в будь-якому разі, з чортами краще не зв'язуватися, чорт важить на душу людини, людина буде помирати тяжко… Тобто у нас таке теж є. Але в багатьох випадках не настільки воно було і критично, бо ми, українці, – люди з гумором, тому є низка сюжетів, коли дідькові добряче дістається. Його дурять де тільки можна, б’ють, душі ніякої він не отримає, ще й битий піде з місця угоди.
Є різне ставлення до чорта як до персонажа: ближче до церковної традиції і народне. Загалом «чорт» – це народна назва. В церковних книгах переважно пишуть «біси», відповідно, вигнання цих бісів – це не те саме, що чортів.
У нас чорт як популярний персонаж може бути великим, грізним, може бути маленьким і смішним – як котик чи баранчик якийсь.
Не обов'язково людської подоби.
Так. А може бути з вогняним поглядом, у подобі панича досить часто трапляється. Як узагальнене поняття нечистої сили, він може замінювати багатьох персонажів. Ви питали про покійників, які ходять. То часто кажуть: то ж він не сам ходить, а з чортом. Мовляв, це чорт взявся в його шкіру і ходить, це нечисте. Як нечисте – то чорт сам винен або без нього не обійшлося. Кажуть, упир з чортом, відьма з чортом і т. д.
У російській міфології одним із ключових персонажів, якого часто зображають в культурі, навіть у кітчі, є «лєший». І в Україні маємо домовика-годованця. Чим український домовик відрізняється від російського аналога?
Стосовно «лєшого» – лісовик у нас теж є. Тут я би не ставив питання – чим відрізняється. Коли збираємо матеріали, то ми з підозрою ставимося до фактів, які не мають підтвердження деінде. Якщо це одиничний факт, то або ти щось не так записав, або щось не так зрозумів, або мало знаєш. Ми говоримо про діалектність народної культури. Уявлення про домовика – надзвичайно давні. Тут треба шукати, що є спільного. А спільне те, що образ домовика постав на шануванні предків. Це стосується всіх східних слов'ян щонайменше. Під іншими назвами схожі персонажі поширені у західних слов'ян і у південних. Тобто це загальнослов’янське уявлення.
Різниця є суттєва. Насамперед це записи іншою мовою та інший колорит. Якщо прочитати Віктора Зінов’єва «Мифологические рассказы русского населения восточной Сибири» за один раз, а тоді перечитати Володимира Шухевича «Гуцульщина» – то це абсолютно різні світи. У фрагментах багато що збігається. Але от нюанси – відрізняються. Такі нюанси часто на поверхні лежать, наприклад, що домовой мусить мати дуже довгі нігті або має бути заперезаний поясом. В нас мені такого не траплялося. Одна з назв домового в них звучить як «снохач», «дворовий снохач». Це тяжіє до сюжетів, коли домовик начебто може чіплятися до вдови.
Мати сексуальні стосунки.
З іншого боку, в Україні теж є такі сюжети, що той же покійник, який приходить по смерті, – це чоловік до жінки, і тоді вони начебто живуть статевим життям. Або мати померла й приходить годувати дитину. Можна проводити інші паралелі, коли домовика уявляють в образі померлого, але це буде інший персонаж.
Загалом в Україні є чотири типи домашніх духів: домовик, який генетично походить від душі померлого в цій хаті чоловіка, хоча деколи може бути й жінка. І той, хто перший в цій хаті помер, або перший старший господар, який в цій хаті помер. Є уявлення про домовика як про чорта, так званий «домашній чорт» – ближче до Карпат ці уявлення поширені. Є уявлення про домовика як про гада – переважно це вуж, але може бути і змія, гадюка, і якщо вбити такого ґрунтового змія, то, мовляв, уся господарка розпадеться. І є уявлення про ласку, яка тяжіє до образу домовика, бо функція стосовно худоби у неї майже така сама: якщо ласці сподобається якась худобинка, то буде гарно вестися, а якщо ні, то буде хиріти і з часом зведеться. Заплутування гриви коням – це її. Бити ласку досі, де би не запитав, кажуть, не можна, бо може корова здохнути або загалом трапиться в господарстві щось лихе.
Тож якщо ви спитаєте мене про домовиків, ми не складемо загального українського уявлення, а треба уточнити, де саме.
А якщо ми говоримо про образ української русалки? Наскільки давнім він є, хто ставав русалкою і чи робили вони шкоду? Наскільки я розумію, це один із найпозитивніших образів?
От у вас своє ставлення.
Стереотип?
Стереотип, але не найгірший. А якби я далі запитав – як ви уявляєте собі русалку?
Традиційно – до пояса жінка, далі риба.
Наші русалки інакші. Дуже рідко трапляється образ із хвостом. Існує з десяток варіантів походження русалки. Це може бути дівчина, яка померла на русальному тижні, це тиждень переважно після Трійці, хоча може бути й до. Є варіант, що чесна дівчина, коли б вона не померла, незалежно від віку, нехай і баба, але чоловіка не знала, – то вона стане русалкою. На Волині досить поширений варіант, що то запита дівка. Коли її запили – домовилися про весілля, звінчали, до одруження вона померла – вона стане русалкою. Хоча є і хлопці. Там навіть назви специфічні – русал, чи русалін, чи навіть і русалка. Це перша відміна, там спільний рід може бути – «той русалка». Тож хлопці доволі часто фігурують.
Або якщо йдеться про будь-кого, хто вмирає в русальний тиждень, – то це і старі діди, і баби. Ті, хто бачили русалок, розповідали, що вони всі йшли гуртом – і виглядали так, якими їх поховали. Полотно біле – вони в білому вбрані. Було й уявлення про русалку як красиву дівчину, бо якщо дівчина помирала до заміжжя, то її ховали вбрану як до шлюбу. А в чому вона потім буде ходити? А де ж вона візьме щось інше?
Тож образ русалки стереотипний – що вона сидить на березі ріки, розчісує довге зелене волосся золотим гребінцем… Звідки вона візьме на тому світі гребінця золотого?
Але русалка не завше пов’язана з водою?
В Україні може бути й такий варіант, але він не настільки частий. У нас на Поліссі збереглися місця, де дуже добре пам'ятають про проводи русалок. Це не уявлення, а обряди, ритуал проводів. Куди проводили – або за межі села, або, як на Поліссі кажуть, не кладовище, а моглиці або могилки. Русалок треба було туди провести, вони ж померлі. Так от, Трійця, русалки йдуть з могилок, і деяка йде до ріки, бо каже – треба їй вмитися, щоб чистенька була. А потім у четвер на русальному тижні ще й сушилися. Або деяка йде до лісу гойдатися на гіллі, чи в житнє поле – там бачили, як вони по замішках ходили. Ліс, поле, ріка. Що лишається? Хіба село. Так-от в село вони теж заходили. Русалок бачили скрізь. Вони в русальний тиждень проходили, а потім їх треба було провести. Дівчата співали спеціальні пісні русальні і урочисто проводи відбувалися.
А що лихе русалки могли зробити?
Є уявлення про русалок як про трошки страшніших персонажів. На заході Полісся в одному й тому самому районі – наприклад, Камінь-Каширському – одні можуть казати, що русалочка – це ж ангел, воно «як птиця в чоловічому виді», має крила, і побачити це – на щастя, добро тобі буде. Лише щастя, якщо людина зможе русалку побачити. Водночас у сусідньому селі скажуть, що боронь Боже її побачити, вона по житу з залізним товкачем ходить. Оце хто в жито буде заходити – того вона затовче або загельгоче, залоскоче до смерті. Тож контакту з ними остерігалися, якщо хтось бачив русалку – не спішив підійти ближче.
У глибокого дослідника народної культури Корнелія Кутельмаха є велика публікація про русалок, і є така фраза «русалки як люди». Вони справді як люди, розповідей є десятки. Розкажу одну історію – з Березнівського району Рівненської області, село Богуші. Одна з найколоритніших розповідей про русалок.
Русальний тиждень, іде молодь, музика при них, вийшли на вулицю, за село, йдуть лугом. І назустріч гурт русалок, і у них музика. Й засперечались, хто вміє ліпше на інструменті грати. А сперечалися на дівку. І вийшло так, що перемогли живі, забрали русалку, а ще й впізнали її, бо вона лише минулого року вмерла. Відвели ту дівку в будинок до батьків – і вона, мовляв, стала на покутті і цілий рік до наступної Трійці там стояла. Тільки як поминальниця – підійде, над парою схилиться, понюхає, поживиться і знову відійде. А наступного року в русальний тиждень вікно було відкрите, вона глянула й каже: ой, наші йдуть. В долоньки сплеснула – й у вікно пішла.
Історії про русалок особливо пов’язані з територію Полісся, хоча є і на Волині, і на Подніпров’ї. В тій чи іншій мірі, це заходить далі, через Поділля і до Карпат. Але візитка все-таки Полісся, там десятки сюжетів.
А якщо говорити про образ «непростих» – хто це? Вони мали б допомагати боротися з різними проявами шкоди і лиха?
Непрості, якщо в загальному, – люди, які щось знають. До непростих можна зарахувати тих же упирів чи відьмаків. Але оскільки ми для них маємо свою назву, то непростими називають людей, які не виявляють свого особливого знання. Але в певний момент ми дізнаємося, що у них воно було. Десь хтось зачепив такого чоловіка – і всі знають, що він непростий, бо тому, хто зачепив, потім щось сталося.
Деякі категорії людей належать до непростих апріорі – як правило, за професійною ознакою: ковалі, мельники, музиканти, особливо скрипалі. Найбільше, мабуть, майстер-будівельник. Якщо ти дуже хороший у своїй сфері, то ти точно щось знаєш, ти, певно, непростий. Сокиру в руках начебто кожен може тримати, але хтось так хату здатен поставити, що якщо навіть повінь надходить, то вона все одно не розвалиться, а хтось так поставить, що та хата завалиться за кілька літ. Той же щось знав, котрий добре поставив! Або скрипалі: той так грає, що самі ноги в плєс ідуть, а той ну так собі, нічого не чути. А скрипка ж така сама, руки ті самі. Мельникам сам Бог велів – чи водою млин керувався, чи вітром, все одно потрібно було трошки з тим мати контакти. Але майстер-будівельник тут веде перед, оскільки саме з майстром пов'язували те, як будуть жити люди в хаті.
І майстер ставив закладні жертви, коли будував? Принаймні така практика існувала.
Є прекрасна книжка Романа Сілецького «Традиційна будівельна обрядовість українців», це велика монографія з цікавими відомостями.
Серед непростих дуже важливу роль відігравали ті, які могли впливати на різні явища природи, зокрема градобурники. З чим це було пов’язано? Сільське господарство, вплив стихій на нього? І як, врешті, ними ставали?
Градобурники – це одна з назв в окресі Карпат. Там назви колоритні – хмарники, градобурники, гонихмарники... Всі пам'ятають фільм «Тіні забутих предків». Юра був мольфаром, наказував стихіям, теж був градобурником. На Поліссі вам цю людину ніяк не назвуть, кажуть, що може хмари розвести. Люди, які начебто були в цьому дуже сильні, виходили за межі села з освяченим ножем. Самі розумієте, вийти під час громовиці в поле з ножем і хмари хрестити…Я б, наприклад, не пішов. Вони ж це вміли. До речі, часто кажуть, якщо хтось хотів навчитися, то потім не в собі верталися, не могли витримати того страху, далеко не кожен міг бути градобурником.
Про інших дізнавалися ситуативно. Скажімо, пас собі чоловік худобу, в селі авторитету не мав, дорослий дядько, і діти коло нього. І тут хмара йде, він каже: діти, от хмара дуже сильна ніби, женіть худобу додому, а мені виріжте осикових прутиків. Вони так і зробили. І тільки до села добігли, хмара надійшла на те місце, де вони пасли корови. Люди прийшли дивитися – а він тими патичками позначив певний периметр і там льоду стільки було, що два місяці ходили дивитися – чудувалися. Так дізналися, що він таке вміє.
Переважно люди могли і не мати сакрального статусу. Були такі, які виходили з іконою перед хмари. Деколи били у призначений для цього дзвін. Могли мізинці схрещувати – і так хмару відвести. Були різні випадки, такі люди мали більший або менший ступінь демонізації – від мінімального до максимального. Але були райони, де, кажуть, в колгосп наймали людину, щоб розводила хмари. Це важко уявити, бо я розумію, що на таку людину ішло з колгоспної каси. Але, виявляється, і таке траплялося.
А якщо ми говоримо про карпатських мольфарів. Зараз це дуже популярно. Мольфар – це тільки в Карпатах? Чи то назва непростого?
Мольфар – це назва, притаманна для Гуцульщини. Наскільки я знаю, є кілька версій. Одні кажуть, що це пов'язано зі словом «мольфа» – як магічна річ, загалом мольфа як чари, мольфар – чарівник. Інші кажуть навпаки – що це не мольфар від мольфи, а в інший бік. Є паралелі на латинські відповідники. Однозначно саму назву потрактувати складно. Але от межа – Покуття і Гуцульщина. На Покутті для таких людей використовували означення упир. Сусідня Гуцульщина – мольфар.
Тобто упир – це мольфар, якщо дуже узагальнено?
Так. Бойки, наприклад, сказали б у деяких районах – бог, земляний бог, земний бог. Богувати – у значенні чарувати. Я не буду казати про Нечая, багато хто чув, мабуть. Межа Покуття і Гуцульщини – був такий дуже сильний Гой, це село Шешори, перше гуцульське село Косівського району. Ми говорили з його донькою. Вона розповіла надзвичайно багато цікавого з народної культури. Вона каже: я ж знаю, по селах ви чули, і про мого тата десь вам розповідали. Кажемо: ну та так. А що казали? – Та різне. – Я знаю, що кажуть, повірте, я при ньому жила. Тато вмів змовити рани, вмів до зубів, як болять, вмів, якщо корову збавили, допомогти, і міг гадюкам сказати. То все, що вмів, міг. А те, що до нього щось приходило й по горищу бігало, домашній дідько ніби йому помагав, то якби щось таке було, то я б знала, а я не знаю.
Коли говорили про Гоя – з боку Гуцульщини казали, що він мольфар, з боку Покуття казали, що упир. В нас сказали б часом – дід. На Львівщині зі старшого покоління, може, хтось пам'ятає, такий Гаврило був. Це околиці Комарного, село Бучали, там жив. Про Гаврила свого часу дуже багато говорили. Доводилось про нього записувати відомості. Кажуть по-різному. В Карпатах його б однозначно назвали мольфаром.
У мене виникає таке враження, що чимало демонологічних уявлень і образів важко датувати, але вони мають, певною мірою, язичницьке походження. Коли ми говоримо про язичництво, форми обрядодій, є дуже виразна схожість. Чи можемо говорити, що довгий час українське суспільство жило в умовах релігійного синкретизму, певного двовір’я, яке фактично між собою не суперечило?
Не те що жило – живе й досі. Починаючи з народного календаря навіть, чимало звичаїв, обрядів, які не прописані в канонах, хоча приурочені до найбільших християнських свят. Візьмімо початок зими – Введення в храм Пресвятої Богородиці і звичай полазника. Може бути слово «полазник», може не бути, але всі знають: якщо на Введення хтось до хати зайшов – то це мусить бути чоловік чи хлопчик. В будь-якому разі, аби здоровий, з доброї родини, багатий. Який до тебе гість прийшов – так тобі цілий рік буде вестися. Боронь Боже жінка зайде! А ще як баба, то, кажуть, ціла відьма, бо після жінки буде посуд битися цілий рік тощо. Що це має до свята Введення? Нічого. Але Введення тут, і він увійшов, або якщо тваринка полазник – то її ввели.
Те, як ми споживаємо кутю, як запрошуємо душі померлих її скуштувати. Як ми використовуємо часник, який на столі святвечірньому лежить. Зі Святвечором дуже багато пов'язано в демонології. На Великдень можна було відьму впізнати, низка способів для того існувала. Вважали, що відьми активні на Юрія, бо в той день перший вигін худоби, а вони хотіли зашкодити. Ну і Купала. А боролися з цим усім часто за допомогою церковних атрибутів.
Це добре, коли народний календар і церковний адаптовуються один до одного і творять якісь наші міфологічні уявлення про навколишній світ. Пане Володимире, дуже вам дякую!