Цьогорічна «Лекція свободи» від журналіста Сергія Рахманіна, прочитана на вечорі пам’яті ім. Олександра Кривенка в Українському Католицькому Університеті, вийшла короткою – і напрочуд проникливою.
В ній є і інтригуючі анекдоти, на кшталт історії про таємну зустріч між Ющенком, Тимошенко та Морозом на початку 2000-х років, і цікаві біографічні деталі, але найголовніше – це та глибина і щирість погляду на свободу, які можуть бути притаманними лише людині, яка знає про свободу не за чутками, а з власного добре усвідомленого досвіду.
Такі виступи, позбавлені нальоту політичної доцільності і піарного лицемірства, з наближенням виборів стають справжнім дефіцитом, а відтак – і цінністю, яку не варто пропускати і якою варто ділитися. Тож пропонуємо запис виступу Сергія Рахманіна вашій увазі.
***
Вперше я замислився над тим, що таке свобода і що вона означає для мене, коли мені було 20 років. Це було, напевне, в той самий час, коли вперше починаєш серйозно замислюватися, що ти є і ким ти будеш в майбутньому житті. Я був солдатом Збройних Сил СРСР. Це був той дивний вже на сьогодні час, коли багато з того, що було невідомим, тільки починало відкриватися. В той час в газеті надрукували роман Павла Загребельного «Я, Богдан (Сповідь у славі)» - ще, на жаль, російською мовою, - і я, маючи змогу, з великим захопленням прочитав цей роман до того, як його оголосили націоналістичним і почали забирати з бібліотек.
Багато років по тому, коли ми у відрядженні вперше зустрілися і познайомилися з Сашком Кривенком, я сидів і перечитував цей роман, вже українською мовою. Кривенко почав реготати – з’ясувалося, що багато з тих тез, тих фраз, які я підкреслював, були дуже близькі йому. Цей твір він шанував і цінував так само, як я, але наші висновки з тих чи інших речей були абсолютно різними – хоча багато речей, які я підкреслював, відповідали його настроям і відчуттям.
Зокрема, тоді, коли мені було 20 років і я вперше читав цей роман, мене чомусь дуже приваблювала фраза, якою Хмельницький описував настрої своїх козаків – що вони попри всі негаразди, попри усі проблеми регочуть, як діти, глузують одне з одного, співають, бо вони вільні. Раби не співають – вони або мовчать, або плачуть. Якщо співає або сміється – значить, вільний.
Тоді я вперше для себе з’ясував, що свобода насправді, крім усього іншого – це вміння піднятися над власним смутком. Коли ця фраза потім натрапила на очі нам з Кривенком, я сказав, що я тоді зрозумів: свобода – це вміння побачити веселку за сірим обрієм. Він сказав: «Ні. Свобода – це не просто побачити цю веселку. Свобода – це розфарбувати її в ті кольори, в які до тебе ніхто не розфарбовував».
Була ще одна фраза, яка мене тоді зачепила і наблизила мене до відчуття і розуміння свободи як такої, глибшого розуміння. Коли Хмельницький, розмірковуючи над своєю місією, над завданням, яке він поставив перед собою, він говорив про те, що бути вільною людиною серед невільників набагато важче, ніж боротися за загальну свободу. Я зачепився за цю фразу, коли був невільником у квадраті: перебував в закритій радянській збройній системі в закритій радянській країні.
Я дуже вдячний Кривенку, бо він був тією людиною, яка підтвердила тезу, що ознака свободи – це вміння піднятися над власним смутком, вміння сприймати оточуючий світ не суто як кавалок муки, як писав Стус – це вміння побачити проблему під іншим кутом зору. Коли я почав оцінювати людей, я з’ясував для себе, що не завжди весела людина є волелюбною, але я знаю небагато волелюбних людей, які не були веселими, які не вміли посміхатися над проблемами.
Колись з Кривенком ми разом читали лекцію в університеті, і один із студентів поставив нам запитання, чому перш за все має навчитися політичний журналіст. Я сказав: вмінню сміятися. Кривенко був людиною, яка зробила принципово іншу якість політичної журналістики. Вона була дотепною. Всі його проекти, починаючи з «Поступу» і закінчуючи громадським радіо – це було намагання з веселощами, з гумором подивитися на складні проблеми. Тому для мене свобода і за Кривенком, і за життєвим досвідом – це вміння піднятися над власним смутком.
Крім того, згадуючи фразу Загребельного, я казав, що важко бути вільним серед невільників. Бути вільним – це також означає боротися проти несвободи. Ми живемо в світі, який побудований з цілої низки комплексів, рефлексів і умовностей, і велика кількість людей – талановитих, здібних, яскравих – є насправді заручниками цих комплексів. Вміння піднятися над цими комплексами є ще однією ознакою цієї свободи.
В цьому сенсі Кривенко був дуже яскравою постаттю. Він був людиною, яка ніколи не боялася помилятися. Це ще одна риса, якої бракує багатьом нашим сучасникам, особливо – журналістам. Коли я думаю над тим, чому, коли суттєво розширилася свобода слова, є достатньо свободи, але мало слова – я бачу людей, які страшенно бояться робити помилки. Чому журналісти, особливо – молоді, які буцімто не несуть в собі огріхи і тягарі попередніх поколінь, страшенно бояться помилок? Вони нагадують саперів, для яких перша помилка має стати останньою. Насправді ж кожен журналіст має право на помилку – він не має права лише на свідому брехню.
В цьому сенсі для мене свобода – це вміння не боятися помилок, вміння не боятися рефлексів та умовностей. Знову ж таки, для ілюстрації наведу ще один приклад з нашої з Кривенком історії стосунків. Був дуже химерний, своєрідний і цікавий час – 2001 рік, акція «Повстань, Україно!». Тоді дуже багато політиків, громадських діячів, журналістів і небайдужих людей страшенно хотіли, щоб протест набув якихось усталених, серйозних форм. Для цього було потрібно, аби три провідники найбільш потужних опозиційних сил – Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко та Олександр Мороз – зустрілися і просто обговорили, узгодили свої дії.
На превеликий жаль, цьому заважала одна-єдина річ: місце проведення. Ці політики були готові зустрітися і принаймні узгодити власні дії, але виникало питання, де це зробити. Це виглядає смішно, кумедно, навіть трішки по-дитячому, але вони не мали змоги десь зустрітися, бо кожен не хотів іти на площину, периметр іншої людини. Тимошенко категорично відмовлялася зустрічатися на території Ющенка, Ющенко категорично відмовлявся зустрічатися на території Мороза… В ресторані вони зустрічатися не могли, тому що боялися, що одразу про це повідомлять відповідні структури, і таємниця перестане бути таємницею.
Тоді Кривенку спала на думку абсолютно геніальна ідея – як місце для перемовин він запропонував власний офіс. Вони усі погодилися. Вони сиділи, розмовляли між собою, а ми страшенно з того тішилися. Ми там мало кров’ю не розписалися, що ніколи в житті не розповімо про цю зустріч, бо вона має такий таємничий і конфіденційний характер; ми тішилися просто з того факту, що абсолютно легко подолали умовність, яка заважала цим людям, від яких, за великим рахунком, залежала доля держави, зустрітися і поговорити. Ми посміхалися, дивлячись на них, як вони дивилися в різні боки, боялися подивитися одне на одного… Тоді Кривенко сказав таку річ: «Уявляєш собі, що вони зробили б разом, якби над ними не тяжіли ці умовності, цей просто дитячий рефлекс?».
Над всіма нами тяжіють умовності, які не дають нам змінитися. І для мене свобода – це не просто волелюбність чи незалежність. Це вміння піднятися над цими умовностями і рефлексами, над речами, які заважають рухатися вперед. Це – так легко, коли поставити відповідну мету…
І, крім всього іншого, свобода для мене – це ще й вміння не боятися смерті. Я не маю на увазі відоме гасло «Здобудеш – або загинеш в боротьбі за неї». Йдеться не тільки про боротьбу. Здатність до боротьби – то інше; треба бути непересічною людиною, аби мати в собі сили боротися. А просто не боятися смерті, замислюватися над нею і думати, що ти залишиш у спадок тим, хто прийде після тебе.
Ми не були з Кривенком дуже близькими друзями, хоча певний час в нас дуже щільні були стосунки. В нас не було спільних фотографій. В нас з ним була одна-єдина спільна фотографія: це було під час ефіру на «Радіо Свобода», коли ми втрьох – я, Сергій Набока і Сашко Кривенко – входили до журі сатиричного конкурсу «Золота ратиця». Тоді, розпочавши розмову з політичної сатири – жанру, якого дуже сильно бракувало ще в радянські часи - ми перейшли на тему смерті. Я спіймав себе тоді на думці, що тільки дуже волелюбна людина може собі дозволити так легко жартувати на тему смерті, і може так чітко, усвідомлено, артикульовано говорити про те, що ти залишиш після себе по смерті. Я не мав такого твердого уявлення, що я хочу залишити по собі, якщо піду з життя – або просто зараз, або за 30 років. Набока і Кривенко – розумніші, мудріші і досвідченіші за мене – дуже чітко говорили про те, що залишиться після них, якщо, не дай Бог, вони з життя підуть.
Ця фотографія дивним чином не збереглася. Вона зникла в мене і з комп’ютера, і зі стіни, і я подумав, що, можливо, так треба, тому що я ще, так як вони, говорити про те, що залишу після себе в житті, не можу. Але вміння про це говорити – це теж вияв свободи духу, внутрішньої свободи людини.
Врешті, свобода, на мій розсуд і на моє бачення – це ще й вміння підійматися над обставинами. Це – вміння боронитися, вміння долати ті речі, які заважають тобі бути вільним. Люди талановиті, як правило – люди складної долі. Кривенко був людиною волелюбною саме тому, що він вмів підніматися над обставинами.
Я пам’ятаю, як один дуже розумний, дуже яскравий, дуже перспективний політик, який так і не став великим політиком, нам з Сашком пояснював, чому він не може зробити те і те: так його не зрозуміють виборці, так склалися обставини, так склалося те чи інше…
Тоді я згадав історію, яку розповів мені один знайомий лікар про дівчинку, яка отримала страшні опіки – більше 50% поверхні тіла. Вона дуже важко проходила процес реабілітації, дуже важко поверталася до звичайного життя. Поза очі лікарі говорили, що навряд чи вона знову навчиться ходити – надто сильними були опіки, надто слабкими були м’язи. Лікар розповів мені, що дівчинці цього не казали, бо бентежила впевненість, з якою вона говорила, що буде ходити.
Більше того, ця дівчинка ніколи не вміла малювати, але коли вона була прикута до ліжка, вона попросила олівці і папір і почала малювати. В неї до цього виявився неабиякий хист, і вона малювала просто фантастично. Вона малювала крила та янголів, і така сила була в тих малюнках… Вона, дівчинка, яка кілька місяців була прикута до ліжка, вона казала: «Спочатку я навчусь ходити, а потім – літати».
Вона навчилася ходити за тиждень. Я думаю, що якби вона поставила собі це за мету, то вона навчилася б і літати.
Коли я навів цей приклад тому політикові, я в його очах побачив, що він мене не зрозуміє, бо він вільним, на превеликий жаль, не був. Подальші події це підтвердили – він не став великим політиком, хоча мав на те всі можливості. Він так і не навчився літати.
Вміння підніматися над обставинами, вміння літати навіть тоді, коли ти не можеш ходити – це те, в чому є внутрішня свобода. Це – те, без чого людина не може почуватися вільною серед невільників. Це – те, без чого неможлива наша з вами свобода.