Двома неприємними подіями запам’ятався минулий тиждень українцям: штрафними санкціями FIFA і варварським нищенням пам’ятної дошки Юрію Шевельову в Харкові. Обидві події викликають природне несприйняття, навіть обурення. Хоча, за ретельнішого розгляду, в обох подіях можна зауважити й чималу користь. Як мінімум, у ніцшеанському сенсі: що нас не вбиває,те робить сильнішими.
Почнімо з FIFA, від котрої вже кілька тижнів не лише затяті вболівальники, але, як з’ясувалося з обговорення у соціальних мережах, ледь чи не всі активні громадяни України, очікували (хто зі страхом, хто з натхненням) якихось неймовірних прикрощів. Коли вердикт було оприлюднено, то з’ясувалося, що футбольні функціонери є людьми значно жорстокішими, ніж ми собі до того уявляли.
Не буду повторювати пунктів покарання, всі, кому це важливо, вже вивчили їх напам'ять, а хто ні, то тому, певне, й не важливо. Скажу лише коротко власну думку: покарання – несправедливе, неадекватне, занадто жорстоке, але, як я вже встиг зазначити, корисне.
Чому я так вважаю? Почну з того, що я – футбольний вболівальник з майже 40-літнім стажем. Пам’ятаю ще фанатські трибуни й марші вболівальників зі стадіону «Дружба» у Львові по закінченні гри «Карпат» у 70-х і 80-х роках минулого століття. Звісно, за яскравістю їх не зрівняєш з нинішніми. Але чим вони були схожими, то це сконцентрованою агресивністю. Саме на духові агресії й тоді, й нині формувався фанатський рух. Радянським Львовом йшла колона вболівальників, скандуючи футбольні гасла, котрі час від часу перетворювалися на помірковано антирадянські. «Раз-два-три, всі лягаві – казли!», – кричала колона, щойно побачивши людей в кашкетах, а ті з жахом на обличчях відходили щонайдалі від ходи.
Тоді це був, фактично, єдиний легальний (напівлегальний) спосіб висловити свої емоції, своє ставлення до радянської системи. Нині цих способів є безліч, але одна біда – радянської системи вже немає. Тому вихлюпування футбольної агресії поступово трансформується у форми ультраправих чи ультралівих рухів. І в цьому немає нічого специфічно пострадянського чи українського. Футбольний фанатський рух у всьому світі взорується передовсім у зовнішніх формальних аспектах на рухи фашистські чи антифашистські: фа чи антифа.
Мені особисто гидкими є обидва «крила натхнення» уболівальницького руху – що фашисти, що антифашисти в їхньому специфічному пострадянському кшталтуванні. Й одні, і другі затрималися у своїй креативності в минулому столітті. Проте фашистський є значно небезпечнішим, оскільки його адепти, вбравши на себе відповідний однострій, волею-неволею змушені грати належну їм роль фашистів.
Ніхто мені ніколи не доведе, що Степан Бандера чи Роман Шухевич були виразними фашистами. Навіть більше, припускаю, що якби історичний сценарій повернувся неймовірним чином, і їхня боротьба завершилася успіхом, то в Українській державі вони б підвели риску під своєю попередньою ідеологічно парадигмою. Бандера після кожної бурхливої дискусії з Йосипом Кардиналом Сліпим роздавався б текстом про засади демократичної політики, створення інституцій західного типу й захист меншин у вільному суспільстві. Шухевич на засіданнях міністрів оборони країн-членів НАТО обговорював би зі своїми колегами шляхи захисту демократії в усьому світі… Але, на жаль, такого не сталося, історія не знає умовного способу. Тому й тексти Бандери не рушили далі, ніж «З москалями нема спільної мови», рівно ж як зі всіма іншими народами-сусідами.
Тим не менше, на початку 1990-х років твори фундаторів ОУН лягли в основу формування ідеології та програм більшості партій, котрі мали Галичину за базовий електоральний регіон. Тобто всі політичні сили формували «сучасну» українську політику з головою повернутою назад – у ХІХ століття, у ті часи, коли в Європі на тлі романтизму формувалися сучасні західні нації.
Така ситуація залишається незмінною й нині. Тому дуже смішно звучить запитання-здивування: ну чого ж за 22 роки незалежності ми завжди програємо битву за Україну неукраїнським силам? Та саме тому й програємо, бо хоч як би ти справно бігав обличчям до заду, коли хтось змагається з тобою звичним чином, ти завжди програватимеш. Бо третій шлях завжди вестиме до третього світу.
У цьому контексті повним безглуздям звучать заклики ігнорувати рішення FIFA, поводитись ще радикальніше. І що далі – відмовитися Україні від участі у міжнародних матчах? Ну, тоді нам – прямий шлях до об’єднаного чемпіонату з Росією, там фашисти на стадіоні цілком акцептуються.
Все ж, плекаю надію, що принаймні це рішення FIFA змусить проукраїнських ідеологів ревізувати свої погляди, пригадати, що прогресивні громадяни України бажають інтегруватися в Європу, тому й ідеологію слід вибудовувати, яка б допомагала цій інтеграції, а не віддаляла від неї.
Ніколи не був прихильником конспірологічних теорій, але припустимо, що й тут – змова. Росія, Газпром, поляки, комуняки тільки й пильнують за тим, щоб вколоти нас у незахищене місце, не дати нам пройти європейським шляхом. Ну, то поводьмося так, щоб у нас не виникало цих «незахищених місць». Від нас вимагають, щоб ми стали святішими за Папу Римського. А спробуймо стати, може, нам ще й сподобається.
FIFA намагається змінити той стан справ, коли ультраправі грають першу скрипку у фанатському русі. Так, це звучить трохи незвично, але невже нереально? Адже футбол має належати футболу, а не ставати ареною ідеологічної боротьби. А значить, треба вилучити з нього будь-які політичні й ідеологічні атрибути, наскільки звичними вони нам не здавалися б на трибунах стадіонів.
FIFA почала свою жорстку «антифашистку зачистку» з України? FIFA закриває очі на те, що чиниться на стадіонах у Польщі, Хорватії чи Москві? Прикро, з одного боку, однак корисно з іншого, бо дає саме нам шанс змінитися, європеїзуватися, деідеологізуватися.
А вилучення ксенофобського духу з українських стадіонів раніше чи пізніше вплине на загальну політичну ситуацію. Може, українські партії відтак більше орієнтуватимуться на європейські тренди, дивитимуться вперед, у майбутнє, вшановуючи минуле лише в музеях і на цвинтарях.
Тепер коротко – про харківську подію. Тут мені оцінювати значно простіше: для нормальної людини те, що сталося з пам’ятною дошкою Шевельова, – вандалізм, варварство, невігластво, безкультур’я. Цю тему вже встигли обсмоктати на різноманітних форумах зі всіх боків. Вона стала провідною на останній програмі «Шустер-live», де сумнозвісний мер Харкова Геннадій Кернес, обґрунтовуючи свою сумнівну позицію, обзивав Шевельова «нацистським прислужником», «зрадником» тощо. Думаю, не варто пояснювати, чому ці твердження - повна дурня. Але не можна заперечити рації в його словах про те, що не бажає більшість харків’ян бачити на вулицях міста дошки українському мовознавцю, оскільки вони теж вважають його «нацистським прислужником». Тому й не дивно, що 65 депутатів Харківської міськради проголосували за зняття дошки й лише п’ятеро – проти.
Мені не вдалося знайти професійно проведеної соціології щодо думки харків’ян про це рішення депутатів, але на більшості харківських сайтів, де проводилося інтернет-голосування з цього питання, кількість захисників Шевельова була вдвічі меншою за кількість противників.
Харківська війна з пам’ятною дошкою подає нам принаймні три уроки. Перший: те, що акцептує Львів чи навіть Київ, далеко не завжди акцептує Харків – про це не варто забувати. Другий полягає в тому, що не варто дражнити мешканців міста вшануванням пам’яті осіб, які для цих мешканців є контроверсійними. Третій – навчає нас не лінуватися проводити інформаційну, просвітну кампанію, якщо вже в нас є твердий намір цю контроверсійну особу вшанувати.
Чудово, що мер Львова Андрій Садовий твердо вирішив встановити пам’ятну дошку Юрію Шевельову у нашому місті. Зайве казати, що ми приймемо великого харків’янина з відкритим серцем. Погано лише те, що вшанують його львів’яни аж ніяк не тому, що читають його активніше за харків’ян. Вшанують вони його саме за те, за що мешканці Харкова його ж ганять.