УРСР була прямою спадкоємицею незалежної України 1918-1920 рр. Радянську Україну за своїм характером і офіційним статусом можна вважати однією з форм української державності між українською незалежною державою початку ХХ ст. і сучасною Україною.
Саме існування і збереження УРСР як української державності в межах СРСР, дозволяє стверджувати, що українці на боці Радянського Союзу боролися за Україну. Боротьба за Україну в роки ІІ Світової війни проти агресора об'єднує українців на боці СРСР з антирадянсько налаштованою частиною українського суспільства, яка також боролася за Україну і прагнула зробити Україну повністю вільною від будь-якого зовнішнього режиму.
Тема свята 9 травня незмінно сприяє актуалізації питання про ставлення українців до радянської «спадщини» і її сприйняття в сучасній Україні. Це стосується практично всіх її аспектів: історії, символіки, ідеології, свят, відчуття причетності і експлуатації політиками. Неабиякою мірою цьому сприяє суперечлива державна політика України. За останні 20 років українська влада намагається одночасно використовувати дві несумісні концепції. За однією з них, відбувається глорифікация боротьби за українську незалежність, і радянський режим розглядається як антиукраїнський. А за іншою, возвеличується участь українців у перемогах і звершеннях під керівництвом того ж режиму, який бузувірським чином знищив мільйони українців і, мабуть, був найжорстокішим і найкривавішим довготривалим противником української незалежності за всю її історію. Складається враження, що після 1991 р. українська радянська еліта й інтелектуальні кола постаралися скласти державну ідеологію з найпоширеніших шаблонів. Тому нині офіційна історія України ХХ ст. досить часто більше схожа на мозаїку з погано підігнаних шматків старої радяноцентричної і антирадянської історичних концепцій, які протистоять одна одній.
нині офіційна історія України ХХ ст. досить часто більше схожа на мозаїку з погано підігнаних шматків старої радяноцентричної і антирадянської історичних концепцій, які протистоять одна одній
Загальною для них є концепція заперечення Української радянської соціалістичної республіки (УРСР) як реальної української держави, хоча в радянській традиції до 1991 р. формально цей статус за нею визнавали. При цьому варто враховувати, що в СРСР теза про державність УРСР завжди перебувала в явному підпорядкуванні твердженню про територіальну цілісність Радянського Союзу, і після 1991 р. про реальну українську радянську державність під час СРСР вже практично ніде не згадується. Заперечення УРСР як української держави виходить з максималістських уявлень, що держава може бути визнана як така тільки тоді, коли вона повністю незалежна і суверенна. Водночас, держава як інститут може бути найрізноманітніших типів: від повністю самостійної і суверенної до такої, що перебуває у федеративному або конфедеративному союзі, а також держави з обмеженим суверенітетом, в статусі напівколонії або навіть маріонеткової. Тому Радянську Україну за своїм характером і офіційним статусом у принципі можна вважати однією з форм української державності між українською незалежною державою 1918-1920 рр. і сучасною Україною. Ця національна держава в межах федеративного союзу мала свої кордони, гімн, державну національну мову, прапор, задеклароване, але майже нездійсненне право на самовизначення, підконтрольну Москві особливу внутрішню і зовнішню політику, інтегровані до союзної структури власні культурні, економічні, фінансові, соціальні інститути, свою владну вертикаль здебільшого з національних або місцевих кадрів тощо. Навіть сама назва УРСР фактично передбачала, що це назва держави, оскільки терміни «республіка», «країна», «держава» це фактично одне і те ж.
УРСР була прямою спадкоємицею незалежної України 1918-1920 рр.
Центральне радянське керівництво практично не мало іншого шляху для встановлення свого контролю над Україною на довгий термін, окрім як збереження української держави в жорсткому федеративному союзі з Росією й іншими радянськими республіками. В 1917-1920 рр. українська національна держава безумовно довела свою життєздатність і перевагу над місцевими більшовицькими і проімперськими білими силами, які розгромила українська армія. Зокрема, у січні 1918-го року українськими військовиками та ополченцями було придушено більшовицьке повстання в Києві, а в листопаді того ж року військами Директорії були вщент розбиті частини з місцевих білогвардійців – тимчасових спільників гетьмана Павла Скоропадського. Тривалий період українські війська успішно протистояли інтервенції Червоної армії з РРФСР, Білої армії з Півдня Росії і польської армії на західному кордоні. У разі потреби українська влада успішно укладала військові союзи, в 1918 г з кайзерською Німеччиною і в 1920 р. з Польщею. Підкорити Україну більшовицьке керівництво в Москві змогло тільки шляхом прямого зовнішнього вторгнення, і то після тривалих бойових дій, які проходили із змінним успіхом.
Заради досягнення перемоги в Україні більшовики здійснювали спроби самим стати на чолі незалежної України і лише після невдачі створили «правильний» альтернативний уряд України в Харкові. Від антимосковських національних сил радянська Україна перейняла сам факт виникнення, існування і продовження української держави, її національний характер, кордони, територіальні домагання, державну мову, форми культурної політики, національні гасла, елементи державної організації тощо, заретушувавши це соціалістичною пропагандою. Були успішно використані й інтегровані навіть такі звичні елементи держави як грошова система і грошові знаки. В 1919 р. українська радвлада продовжувала друкувати карбованці з тризубом і всі випуски українських карбованців і гривень обмінювали на радзнаки за номіналом один до одного. Тож сучасні українські гроші, які через обмін прийшли на зміну радянським, до певної міри є прямими спадкоємцями валюти української держави 1918-1920 рр.
В 1919 р. українська радвлада продовжувала друкувати карбованці з тризубом і всі випуски українських карбованців і гривень обмінювали на радзнаки за номіналом один до одного
В 1920-ті рр. центральна радвлада сама стала однією з рушійних сил українського державного будівництва. Вона узяла на своє озброєння енергію українського національного руху, якому було надано можливість розвивати й укріплювати свою державність у межах федеративного союзу. Такий підхід в управлінському й історичному плані був дуже ефективний і неодноразово випробуваний. Достатньо пригадати успішний союз Габсбургів з угорцями і поляками в Австро-Угорщині, які, отримавши доступ до управління «своїми» територіями в межах імперії, стали її найміцнішою опорою, зокрема військовою. З існуючих досі прикладів такої політики, можна назвати Великобританію з її Уельсом і Шотландією і чинну Британську співдружність, що довела свою ефективність в ході двох світових воєн. Відносини між радянським керівництвом і українським рухом в цей час розвивалися за схожим сценарієм.
У 1920-ті рр. на УРСР і СРСР орієнтувалася переважна більшість українських політичних сил в Польщі, Чехословаччині й Румунії. В УРСР повернулася не тільки значна частина рядових українських військових і цивільних емігрантів, але і частина лідерів української незалежної держави. Таких, як глава Центральної ради Михайло Грушевській і тимчасово один з лідерів української Директорії 1918-1919 рр. Володимир Винниченко. Прорадянські настрої були сильними і в Українській військовій організації (УВО) - майбутній ОУН, яка в роки ІІ Світової війни очолила антирадянську Українську повстанську армію (УПА). В УРСР, щоб мирно працювати на Україну в союзі з радвладою приїхали тисячі членів УВО і безліч інших представників західноукраїнської інтелігенції і молоді. Лідери УВО, що були серйозною загрозою для безпеки Польщі, приїжджали до Харкова на переговори про співпрацю.
Створена в 1920-х рр. українська радянська держава незмінно сприяла виникненню і розвитку українського радянського патріотизму або навіть українського радянського націоналізму, позитивно налаштованого до центральних влад Москви і перебування в межах федеративного союзу. Відповідно, і власті СРСР мали повне право вимагати виконання українцями громадянських обов'язків. Але радянська політика 1930-х рр. в корені перекреслила паростки тенденції класичної цивільної лояльності українців. Знищення бузувірським способом мільйонів українських селян, більшої частини української національної інтелігенції і українців з-за кордону СРСР, котрі приїхали в країну, кривава політика вбивства опонентів влади, масові репресії у всіх, навіть лояльних до властей, шарах українського радянського суспільства зумовили прагнення частини українців за будь-яких обставин битися проти СРСР в роки ІІ Світової війни. І використовувати для цього будь-яку можливість аж до співпраці в деяких випадках з нацистською Німеччиною.
Дві українські лояльності
Проте для значної частини українського радянського суспільства, як і раніше, залишалася актуальною лояльність до радянського режиму, а для переважної більшості повне пасивне підкорення будь-яким властям заради простого фізичного виживання. При цьому інститут української радянської держави в СРСР не був знищений, а тільки повністю поставлений на службу тоталітарному режиму. Управлінські структури УРСР виконували всі рішення центрального радянського керівництва аж до знищення частини свого населення. Саме на 1930-ті рр. доводиться пік кількісного розвитку україномовної радянської преси, яка стала справжнім рупором пропаганди режиму серед українців і була повністю на службі вакханалії державних репресій. В 1939-1945 рр. керівництво СРСР ефективно використало територіальні інтереси української радянської держави і українського руху для отримання територіального виходу до Центральної Європи і плацдарму для встановлення контролю над майбутніми країнами Варшавського договору.
Створена в 1920-х рр. українська радянська держава незмінно сприяла виникненню і розвитку українського радянського патріотизму або навіть українського радянського націоналізму, позитивно налаштованого до центральних влад Москви і перебування в межах федеративного союзу
Державний статус УРСР був використаний радянською владою і на міжнародному рівні – Радянська Україна разом з Білоруською Радянською Соціалістичною Республікою стала однією з країн-засновників ООН в 1945-му році. Участь УРСР та БРСР в ООН давало Радянському Союзу два додаткових голоси в Генеральній Асамблеї організації. При цьому варто враховувати, що засновниками ООН за статусом могли бути лише міжнародно визнані держави. Якщо говорити про національний характер УРСР зразка 1930-х рр., то у вересні 1939 р. на Західну Україну разом із загальносоюзними Червоною армією і спецслужбами прийшла цивільна адміністрація жорстокого тоталітарного режиму не російської, а саме української радянської держави. Саме влада української радянської держави, спираючись на інтереси місцевого українського руху, в найкоротші терміни деполонізувала окуповані землі і провела українізацію місцевих громадських і державних структур.
У ситуації, що склалася в 1940-ті рр., коли Україна опинилася в епіцентрі протистояння двох кривавих тоталітарних режимів, саме існування і збереження УРСР як української державності в межах СРСР дозволяє стверджувати, що українці на боці Радянського Союзу билися за Україну. Інакше це була б просто участь українців в Другій Світовій війні на боці одного кривавого тоталітарного режиму проти іншого. Саме завдяки існуванню УРСР можна стверджувати, що українці в Радянській армії воювали зокрема і за Україну й брали участь в перемозі над таким же кривавим для них режимом, який в 1941-1944 рр. заперечував саму можливість існування української нації й української державності. Боротьба проти агресора, за Україну в роки ІІ Світової війни об'єднує українців на боці СРСР з антирадянсько налаштованою частиною українського суспільства, яка також билася за Батьківщину й прагнула зробити Україну повністю вільною від будь-якого зовнішнього режиму, використовуючи для цього будь-яку можливість аж до тимчасового союзу з однією з протиборчих сторін.
Автор – кандидат історичних наук, випускник Історичного факультету МДУ та історичного факультету Центральноєвропейського університету (Будапешт). Галузь наукових зацікавлень – сучасна історія Центрально-Східної Європи.