Художник, фотограф, кінорежисер, письменник – це все про Валерія Пузіка, бійця 5-го окремого батальйону добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Сім місяців він воював на Донбасі. Служив артилеристом.
Валерій Пузік. Фото: Орест Дрималовський
Валерій Пузік народився на Хмельниччині, зараз мешкає в Одесі. За освітою – художник-дизайнер. До війни працював журналістом, писав вірші і прозу, знімав документальні короткометражні фільми, брав участь у багатьох виставках. Проте особливого сенсу його творчість набула після перебування у зоні бойових дій.
У львівській галереї «Дзиґа» Валерій представив свої роботи на персональній виставці під назвою «Примарна зона». В інтерв’ю ZАХІD.NET митець розповів про творчість як спосіб реабілітації, перший повнометражний фільм, а також пояснив, що змусило його взяти до рук зброю.
Валерію, як і за яких умов створювались роботи, що увійшли в експозицію «Примарна зона»?
Чесно кажучи, я взагалі не планував цієї виставки. Хотілося тільки зафіксувати те, що відбувалося навколо. Наш підрозділ перебував у районі Донецького аеропорту. Це околиці Авдіївки, Опитне, шахта «Бутовка», де обстріли майже не припинялися. Малював переважно під час відпочинку між бойовими завданнями. Одночасно вів щоденник. Записував те, що бачив, що пережив. Також фотографував, знімав відео.
Цикл «Примарна зона», який дав назву виставці, - це серія чорно-білих фотографій. Світлини розповідають про будні добровольців. Табличку з написом «Примарна зона» я помітив на дверях однієї з кімнат на базі «Правого сектора». І це стало визначальним: зона тотальної невизначеності. Не знаєш, що з тобою чи твоїми друзями станеться завтра...
Також до цієї експозиції увійшли роботи з циклу «Донбас» (графіка, живопис – О. Д.). Є дві картини, написані на покришках ящиків з-під мін. Багато таких подарував побратимам, які повертались додому. Малював здебільшого підручними засобами – фарба, фломастери, морилка, олівці, кава. Деякі роботи зараз починають псуватись через несумісність використовуваних фарб.
Усі картини вдалось вивезти із зони бойових дій?
Ні, взяв лише ті, які найбільше подобались. Багато робіт залишилося в селі Водяному, де була наша база. Не знаю, чи той будинок ще використовується військовими...
До війни ви навіть не служили у війську. Чи важко вам дався різкий перехід від мирного життя у «примарну» зону?
Це важко передусім психологічно. Легше стало після перших трьох днів, коли звик до обстрілів. Якось нам наказали змінювати позицію. І тут же по нас почав працювати ворожий танк. Ховались за будинком, а поруч, немов скошена трава, падали дерева. Ніколи не забуду того дня – страх, сплеск адреналіну... Можливо, через те я й почав малювати – аби хоч ненадовго відволіктись від думок про війну. Така собі арт-терапія.
Дивно, але лякала також і тиша, бо нічого доброго вона не віщувала. Цей простір очікування і непевності я теж заповнював творчістю.
А коли почалась ваша особиста війна?
У січні 2014-го. На вулиці Грушевського у Києві. Тоді отримав поранення – гумова куля влучила у підборіддя. Добре, що все обійшлось, медики відразу зашили рану.
Коли почалася війна, зателефонував друг з Хмельницького. Сказав, що поранений, лежить у госпіталі. Тоді я й вирішив, що потрібно їхати на фронт. Розповів брату. Той покрутив пальцем біля скроні. Батьки теж не сприйняли мого рішення.
Все ж пройшов вишкіл у січні 2015 року. Оскільки мав досвід в журналістиці, спершу працював у ДУК-інфо. Згодом перекваліфікувався на артилериста. Наша рота розташовувалась поблизу шахти «Бутовка». Завдання - знищувати вогневі точки противника. Перші ворожі позиції починались за 500 метрів від нас.
«Правий сектор» обрали з ідеологічних міркувань?
Я поділяю націоналістичні погляди. Не йдеться, звісно, про фанатизм чи інші пафосні речі. ДУК мені найбільше підійшов через хороший вишкіл і можливість швидко потрапити на передову. Не потрібно влазити у бюрократично-паперову тяганину. Крім того, у «Правому секторі» служив мій товариш, чув від нього добрі відгуки.
На Донбасі познайомився з багатьма чудовими людьми. Там були поети, музиканти, художники. З Юрком Вовкогоном зустрілись вже у Львові. Він служив у другій штурмовій роті, що дислокувалася поряд. Його вірші теж доповнюють мою виставку.
На Донбасі ви знімали документальний фільм «Шахта», події у якому розгортаються навколо «Бутовки»...
Так, це мій перший повнометражний фільм. Правда, наразі ще не приступив до монтажу, тому не знаю, коли картина буде цілісною. «Шахта» складається із трьох новел, розповідає про життя хлопців. Водій Арсен об'їжджає бойові позиції. Когось міняє, кудись привозить їжу, боєприпаси. Знімали втрьох: я і бійці з позивними «Гайда» і «Джордж». Якось на шахті відбувалася нарада, почувся свист мін. Я вимкнув камеру, бо злякався за своє життя. А тепер шкодую – цього кадру тепер бракує.
Мені пощастило значно більше, ніж іншим режисерам, які знімають війну. Я для військових був своїм, разом виконували бойові завдання. Тому фільмування відбувалося в атмосфері цілковитої взаємодовіри. Спершу камера дещо насторожувала, але дуже швидко хлопці звикли та поводились зовсім невимушено. Це дуже важливо для документального кіно – показати правдиву картину.
Окрім фрагментів з «Шахти», на виставці «Примарна зона» представлено також короткометражку «Перемир’я». У ній йдеться про перші дні так званого перемир’я у лютому минулого року. Тоді загинув боєць із позивним «Лом», четверо хлопців було поранено. З «Ломом» ми разом проходили вишкіл. Він загинув під час першої відправки у Піски. Перед виїздом поділився зі мною цигаркою...
Наскільки сильно сім місяців на Донбасі змінили вас як митця?
Мені здається, що я до війни і після повернення з фронту – це дві різні людини. Особливо відчувається у прозі. За яку б тему не взявся – усе зводиться до війни. Доводиться робити паузу. Після повернення додому майже ні з ким не спілкувався. Багато малював. Переважно – депресивну графіку. Так народився цикл «Донбас».
Частину робіт я привіз до Львова. Війна змушує переосмислити життя, змінити пріоритети. І залишає шрам, який ніколи не зникне.
Фото Мирослава Пархомика, ZAXID.NET