У минулому Ольга Бартиш – журналістка, та за кілька років роботи зрозуміла – писати не її покликання. А ось малювати – саме те, чого прагне душа, і з відомої журналістки вона перекваліфікувалася в художницю. Ця професія дала змогу Ользі бути більше вдома і доглядати за сином Матвієм. Згодом з’явився Іван, і, власне, з появою другого малюка історія сім’ї Бартишів змінилася – вони вирішили удочерити маленьку дівчинку.
Бажання усиновити дитину з інтернату насправді не було спонтанним. Про це Костянтин і Ольга роздумували давно, але через життєві моменти все не наважувалися.
«Народився старший син, якому зараз 14 років. І як тільки я взяла його вперше на ручки, тоді зрозуміла, як це важливо – бути поруч. Саме тоді я почала роздумувати на ці теми: скільки людей в світі, які не мають мами і тата», – пригадує Ольга.
Від роздумів перейшли до дій. Пройшли усі бюрократичні перевірки, заповнили усі папірці – й отримали документи на право усиновлення. Оля і Костя хотіли дівчинку до 3-4 років, аби була здорова та без братиків і сестричок, адже готові були удочерити лише одну дитину.
Час минав, а дівчинки за запитом так і не знаходили, хоча самі Бартиші обдзвонили ледь не всі дитячі будинки країни. У той час Оля сказала собі: якщо дівчинку не знайдуть до кінця терміну дії документів (документи на усиновлення дійсні один рік) – повторити це не наважиться. На початку весни їй зателефонували.
«Подзвонили із Закарпаття і сказали, що є така дівчинка, але вона з ромів, циганського роду. І це було так, наче якийсь недолік, як вирок якийсь. А я кажу: "Ну добре, класно! Коли можна приїхати і познайомитися із дитиною?"», – пригадує Оля.
Саме тоді вона розпочала у соціальній мережі розповідати покроково увесь свій досвід усиновлення. Каже, що зважилася оприлюднити цю інформацію, аби уникнути зловживань і допомогти іншим парам, які не наважуються досі на те, аби прийняти у свою родину дитину із дитячого будинку.
Увесь процес знайомства тривав 4 місяці. Пара разом із дітьми час від часу їздила на Закарпаття. Дворічна Ума звикала до нової сім’ї, а Бартиші звикали до Уми.
«Коли ми вперше приїхали до неї, вона не дуже контактувала з нами, не розуміла, про що ми говоримо, бо Ума говорила ромською», – пригадує Оля, а Костя додає: «Нашому молодшому Іванові тоді було півтора року. Ума від нього на рік була старша, але виглядало, що вони однолітки. Вона відставала у розвитку, була дуже маленька і худорлява. Але це не завадило дітям подружитися. Коли ми поверталися першого разу, то старший Матвій взяв у руки пляшку зі словами: "О, Боже! Вона ж з неї пила!", – і я бачу, що у нього на очах сльози, він не міг пережити, що вона залишилася у дитбудинку, а ми їдемо додому без неї».
Забрали маленьку Уму лише навесні. До слова, ані Костянтин, ані Ольга не проходили жодних курсів із підготовки, не мали психологічних практик, пов’язаних із усиновленням, про що дуже шкодують, адже перші 4 місяці, пригадує подружжя, були дуже важкими.
«Коли ми її забирали, то поверталися назад додому потягом. І вона під час гри подряпала до крові малого Івасика. Він щось забрав у неї, а вона на це відреагувала, як дика кішка. Уся дорога від дитбудинку до нашої домівки була схожа на балаган – вона постійно билася, кричала, боялася і плакала. А потім вдома ми навіть налякалися, бо вона забилася у куточок, почала хитатися вперед-назад і щось, як шаман, говорила на своїй мові», – згадує Ольга.
Після відвертого зізнання у мережі про свої труднощі родині почали допомагати професійні психологи та подружжя, які проходили шлях усиновлення. Зараз Костя та Оля, цей період пригадують з жартами. Завдяки їхній стійкості Ума росте із сильним характером і норовом.
«Нам часто кажуть, що Ума схожа на нас. Можливо, бо моя мама каже, що я теж циганського роду, бо не тримаюся дому. Мене весь час кудись тягне в мандри й авантюри. Можливо, саме це і дало змогу так легко прийняти дитину ромської національності, адже вони – люди волі і свободи, і я щось схоже відчуваю. Хоча не буду приховувати: ми довго звикали до неї, але це не було пов’язано з національністю – просто це був важкий процес прийняття. Усиновлення – це нелегко, і ми цього не приховуємо, але воно того варте», – каже Оля.
Зараз Іван та Ума – нерозлийвода, усі бешкети та вигадливі ігри придумують на двох. Костя зізнається, що зараз усі троє для нього рідні і рівні, якщо провинилися, не важливо хто, відповідальність несуть рівну і люблять цих дітей однаково.
Того, що Ума усиновлена, Бартиші не приховують. Ума знає, що колись жила у будинку, де було багато діток. Але Оля і Костя придумали для неї казку, яку розповідали ввечері перед сном: розповідають, що Ума загубилася, мама і тато її дуже довго шукали, ходили і розпитували в усіх, і от нарешті знайшли.
«Оля їй завжди розказує, що Івана вона народила з животика, а її – з сердечка, і Умі то дуже подобається», – каже Костя.
Уже багато років Бартиші не зимують в Україні: щороку у жовтні-листопаді вони переїжджають у теплі краї. Цієї зими родина зимувала в Дахабі. Подружжя зізнається, що це і класно, але й важко, адже потрібно налагодити дистанційне навчання старшого Матвія, а оскільки молодших у садки віддати неможливо, то потрібно налаштувати і їхній день. Крім того, у Кості й Олі є робота.
У Дахабі Оля почала писати книжку, у якій згадуватиме і про досвід усиновлення. Вона планує її якнайшвидше закінчити. Зараз Бартиші живуть у Польщі і збираються там залишатися ще кілька років. У вересні Матвій у Ряшеві піде до школи, а Іван та Ума – у садок.
Костя і Оля не шкодують про усиновлення і не вважають свої дії геройством. Сім’я активно підписується на всі проекти по усиновленню, аби популяризувати його в Україні, адже вважають, що це має стати нормою, а не винятком.
***
Консультацію щодо усиновлення ви можете отримати на сайті Ridni.org.ua або зателефонувавши на гарячу лінію благодійного фонду – 0800 300 484.
Благодійний фонд «Рідні» надає інформаційну та психологічну підтримку щодо процесу усиновлення. При потребі юридичні партнери Фонду надають правову допомогу в процесі усиновлення. Фонд у жодному разі не займається посередницькою діяльністю та не замінює функцій держави в процесі усиновлення (удочеріння).
Над проектом працювали Мар’яна Романяк, Ірина Папірник, Софія Трощук