Галицька армія чи УГА? Чому Вітовський покинув пост? Через що виник хаос під час боїв за Львів? Як галичанам вдалося переформатувати армію? Як Вовчухівську офензиву зупинили дипломати? Чим відрізнялись погляди Грекова і Омеляновича-Павленка?
Сьогодні у випуску «Без брому» заступник головного редактора львівського мілітарного альманаху «Цитаделя» Олександр Дєдик. Поговоримо про те, як виникла Галицька армія, якими були її провали та успіхи, та проаналізуємо, чи дійсно вона безславно закінчила свою історію.
Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.
Пане Олександре, доброго дня! Дякуємо, що не знехтували нашим запрошенням. Ви є знавцем Перших визвольних змагань, військових формацій, українсько-польської війни і військової історії ЗУНР. Підставове питання, з якого потрібно почати, щоб далі розуміли, про що ми конкретно говоримо: Галицька армія чи Українська Галицька армія?
100 років тому ситуація щодо термінології виглядала точно так само, як зараз. Ми маємо збройні сили держави, що називаються Збройні Сили України, це офіційна назва. Так само існувала офіційна назва збройних сил ЗУНР – Українське Військо (обидві літери великі). Коли розпочинається війна, воювати вирушають не всі збройні сили, хтось залишається охороняти об’єкти в тилу, готувати підмогу, хтось працює на складах, у госпіталях, займається військовими перевезеннями. Тобто на війну вирушає частина. Зазвичай на фронті опиняється половина або трохи більше збройних сил. Саме збройні сили, які воюють на фронті, колись називали дієвою армією, тобто тією, яка оперує. Таку назву використовували і в радянській армії під час Другої світової війни – «действующая армия», і за царя Миколи ІІ.
У випадку ЗУНР частина українського війська, яка опинилася на фронті, до 22 січня не мала власної назви. Її називали – Українське Військо. А після Акта Злуки, коли Київ спробував встановити принаймні формальне командування над Об'єднаними Українськими Збройними Силами, то частина, яка воювала на фронті, отримала назву Галицька армія, тому що це була одна з двох українських армій. Друга – це Дієва армія УНР. Тобто Галицька армія була частиною українського війська, яка оперувала на фронті.
Термін «Українська Галицька армія» формально не існував. Коли Галицька армія увійшла в союз із Денікіним, щоб підкреслити свій український характер, перейменувалися на Галицько-Українську армію, тобто ГУА. Вимовляти це було незручно. Тож у розмовному варіанті закріпилося УГА – Українська Галицька армія. Коли військові повернулися з фронтів, почали писати мемуари, цей термін поширився і прижився настільки, що тепер люди губляться і неіснуючим терміном називають збройні сили ЗУНР.
Тобто термін УГА є не історичним, хоча його сьогодні використовують. Будемо з ним наполегливо боротися чи дамо йому померти власною смертю? Мені здається, що це питання не дуже актуальне. Важливо, щоб ми чітко усвідомили, що таке Українське Військо, що таке Галицька армія і що таке Галицько-Українська армія.
Перед Галицькою армією поговорімо про Українське Військо, а саме про тих військових, що в ніч на 1 листопада взяли владу у Львові. Напевно, найвідомішою постаттю того часу є Дмитро Вітовський, який буквально за кілька днів залишив свій пост. Авторитетна постать, без якої Листопадовий чин не відбувся би, за кілька днів фактично самоусувається від керівництва українськими військовими у Львові. Як це пояснити?
Листопадовий зрив 1 листопада і подальша розбудова Українського Війська – це був процес набагато пришвидшений, ніж він мав би відбутися за планами наших політиків і військових. Їм довелося імпровізувати на ходу, вирішувати питання з коліс, не маючи ніякого попереднього плану, не підготувавшись, не розуміючи, як працює воєнна машина. Довелося брати владу сьогодні, тож сьогодні ми маємо створювати наші збройні сили.
Найпростіша імпровізація – це централізація керівництва. Збройні сили без централізації керівництва – хаос. Найпростіша централізація керівництва – зосередити владу в руках однієї особи. Це не був план, лише факт – так сталося. Фактично Дмитро Вітовський 1 листопада зайняв посаду, яку ми сьогодні назвали б Верховний Головнокомандувач Збройних Сил. Від об'єднав під своєю булавою функції військового міністра, людини, яка займається розбудовою збройних сил, а під час війни працює в тиловій частині, і функцію головнокомандувача, людини, яка керує бойовими діями на фронті, але не готує підмоги, не мобілізує людей, не вибирає озброєння, а воює, чим йому дали.
Це те, що ми маємо зараз в Україні: є Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний і міністр оборони Олексій Резніков. Дмитро Вітовський сумістив ці дві посади в одній особі впродовж перших днів листопада. Коли ж стрес у всіх трохи влігся, люди почали думати, які плани будувати, пристосовуватися до ситуації. Тут ініціатива належала українським політикам, які вважали, що розбудова збройних сил ЗУНР має спиратися на європейський зразок. А це розподіл військової влади під час війни між головнокомандувачем і військовим міністром. Таке політичне рішення і ухвалили.
Зрозуміло, що Дмитро Вітовський у відставку не подавав, бо він формальної посади не займав. Всі пізніші непорозуміння або вигадки, які були покликані відбілити одних та очорнити інших, те, що нібито Вітовський прийшов і сказав, що він не має здатностей, сили, мужності керувати військом, – не більше, ніж легенда, бо документи це спростовують.
Це насправді дуже важливо, бо я досі був також переконаний у цьому. Вітовського називали ледь не українським Пілсудським, Маннергеймом, а тут раз – і чоловік не виконав своєї місії, покликання.
Насправді було так: коли до Вітовського прийшли, він мав вибір – міг стати головнокомандувачем фронтових частин або військовим міністром. Він був ідеологічним провідником, людиною, яка не мала вищої військової освіти, досвіду керування великими військовими з’єднаннями, тож був ближчим до посади військового міністра. Очевидно, це відчував і він сам, і галицькі політики.
При формуванні уряду Костя Левицького портфель військового міністра заздалегідь зарезервували за Вітовським. Зробили це ще 2 листопада, навіть не питаючи у нього згоди. Це збіглося з характером Дмитра Вітовського – і він цю пропозицію прийняв.
Формування уряду тривало з 2-го до 9 листопада, коли формально повідомили про створення першого уряду ЗУНР. Дмитрові Вітовському запропонували перехід на посаду військового міністра ввечері 3 листопада, він ухвалив рішення вранці 4 листопада. Уряду ще не було, тобто виконувати свої обов’язки він просто не міг. Тому вирішив, що залишиться як помічник головнокомандувача. Цю посаду тоді посідав Григорій Коссак. 4 листопада Вітовський увесь день працював помічником Коссака – і тоді його врешті дігнало фізичне виснаження.
Дмитро Вітовський від ранку 31 жовтня до вечора 4 листопада не лягав спати, не знімав чобіт. Ще в окопах Першої світової війни заробив собі ревматизм і хворобу ніг. 4 листопада у нього розпухли ноги в чоботах, він не міг ходити, до такого виснаження дійшов за п’ять діб безперервної праці. Тож увечері залишив свій пост заступника головнокомандувача і відійшов відпочити.
Коли 9 листопада створили уряд ЗУНР, він підвівся з ліжка, хоч іще не міг ходити й пересувався з паличкою, і взявся до роботи військового міністра. Тобто Дмитро Вітовський армії не покидав, працював самозречено до межі своїх фізичних можливостей, навіть понад цю фізичну межу. Тому ми не маємо права говорити, що Вітовський спасував чи ухилився від виконання своїх обов’язків, – такого не було. Дмитро Вітовський залишається у нас ідеальним героєм, який попри все працював, віддавав усі свої сили задля розбудови Української держави.
Тим паче, люди, що критикували Вітовського, забували, що він до червня 1919 року займав посаду міністра військових справ.
Займав пост міністра військових справ до 13 лютого, а потім поїхав на Паризьку мирну конференцію як військовий експерт.
Злий жарт із ним зіграла авіакатастрофа під Ратибором, а про мертвих можна говорити будь-що.
Власне цим скористалися, на нього намагалися повісити усіх собак, які стосувалися зовсім не військової справи, а внутрішньополітичних розбірок, дуже складних і слизьких, які я не хотів би зараз до війська прив'язувати.
Перейдімо до війська і боїв за Львів, які почалися 1 листопада і тривали до 21-го. Вже після Вітовського маємо низку не до кінця зрозумілих явищ. Наприклад, січовики відступили зі Львова 5 листопада. Коссака, який став замість Вітовського, невдовзі змінив Гнат Стефанів. Це виглядає як хаотичні рухи з боку українських збройних формувань.
Насправді не так воно було вже й хаотично, як нам здається на перший погляд. Ми маємо зрозуміти: коли готували Першолистопадовий зрив, то планували, що Легіон Січових стрільців прибуде вранці 1 листопада до Львова. Це було фізично неможливо, тому що він розташовувався у Чернівцях, і наказ, який відправили 31 жовтня зі Львова, можна було довезти до Легіону тільки поїздом. Зрозуміло, у наших конспіраторів ще не було ані літака, ані власного авта. Вони не могли скористатись австрійським телеграфом і офіційно передати, що в нас тут переворот, приїжджайте.
Єдиний спосіб – це кур’єр, який міг їхати тільки чернівецьким поїздом, що вирушав приблизно о 15:00 зі Львова. До Чернівців він прибував близько 22-23 години. Поки кур’єр дістався з вокзалу до казарм Січових стрільців, а це в передмісті, Горечі (я міряв – це 40 хвилин пішої ходьби), – була вже північ. А найбільшою невдачею кур'єра стало те, що командир Січових стрільців виїхав у цей час в розташування Гуцульської сотні, його не було у Чернівцях. А кур'єр мав зберігати таємницю, будь-кому передати наказ не міг. Врешті наказ був переданий о 8 ранку 1 листопада, коли сили вже мали бути у Львові.
Попри весь поспіх і те, що сприяв виїзду Січових стрільців сам архікнязь Вільгельм Габсбург, він же Василь Вишиваний, попри всю цю допомогу, в залізниці є інерція. Ніхто не може скласти ешелон за 5 хвилин. Потрібно знайти вагони, вибрати місце, втиснути в графік руху. І Січовим стрільцям також потрібно перевезти своє майно. Нагадаю, з Гореча до вокзалу – 40 хвилин пішого ходу. Стрільці носять скриньки з амуніцією власними руками, вантажать запаси харчів, які вивезли ще з Наддніпрянської України. Отже, маємо ще одну втрачену добу.
2 листопада ешелон нікуди не поїхав, 3 листопада зранку врешті виїхав. Але це вже революційний час, на залізниці рух доволі хаотичний. Десь не встигали змінити паротяг, десь не мали запасного, десь польські залізничники відмовилися від служби. Зауважу – вони не бойкотували рух військового ешелону, таке у воєнний час каралося смертю. Але польські залізничники відмовилися служити Українській державі і не виконували своїх обов’язків, залишилися по домівках, і ніхто їх не мав права ні розстрілювати, ні притягати до відповідальності. Поки знайшли українських залізничників, поки ті змогли ту справу зрушити з місця... Чимало зусиль доклав наш міністр залізничного транспорту Іван Мирон. Українські Січові стрільці приїхали до Львова вранці 4 листопада.
Григорій Коссак, знаючи, що стрільці їдуть, готувався завдати полякам вирішального удару. А основним у Львові був Головний вокзал. Там розташували найбільші склади, з яких польські повстанці могли брати запаси зброї, амуніції, харчування. Із втратою Головного вокзалу всі запаси для польських повстанців пропали б – і за день-два опір автоматично припинився б через брак набоїв.
Тому запланували штурм Головного вокзалу. Він мав відбуватися так: Українські Січові стрільці приїжджають на станцію «Сихів», розвантажуються там, по вулиці Зеленій марширують на Цитадель, звідти до вокзалу не так вже й далеко. Можна легко цей об'єкт захопити.
Відповідний наказ вислали до Українських Січових стрільців, але їх чекали 2 листопада, 3 листопада – їх нема. Людина, яка носила цей наказ у кишені, повернулась назад. А у цей час із Цитаделі, де розташовувався невеликий український гарнізон, прибіг до командування посланець: «У нас на велику Цитадель – буквально 10 осіб, ми не можемо утримувати такий важливий об'єкт, боїмося його втратити. Нам потрібно, щоб хтось прийшов на підмогу».
І Григорій Коссак видав змінений наказ, що тепер Українські Січові стрільці мають відправити частину своїх вояків на Цитадель, де вони залишаться гарнізоном, а друга частина буде пересуватися залізницею Львів-Ходорів і дійде до Головного вокзалу. Спільними зусиллями гарнізон із Цитаделі та група, яка йде по залізниці, з двох боків оточують Головний вокзал. Цей наказ через об'єктивні причини запізнився.
Поки Григорій Коссак його підписав, поки кур’єр із Цитаделі з тим наказом побіг... Він мав прибігти на станцію «Сихів», Січових стрільців там уже не було, вони просунулися вперед на станцію «Персенківка». Він прибіг на «Персенківку», вручив цей наказ. Сотник був шокований, бо сподівався, що діятиме цілою групою одночасно, єдиним кулаком, а тепер йому доведеться розділяти. Осінній день швидко закінчується, вже сутеніє, але наказ є наказ, він має його виконати.
Частина Українських Січових стрільців вирушила вже у сутінках на Цитадель. Прибули вони туди о 22 годині, коли настала цілковита темрява. Решту стрільців розділили. Частину залишили охороняти величезні ешелони, які прибули з Чернівців. Окрім запасів амуніції та харчування, там були ще полонені, яких стрільці захопили на Персенківці, здобувши радіостанцію, яка стояла неподалік у селі Козельники.
Загалом група розпалася на три частини – одна на Цитаделі, одна на Персенківці, невелика група почала рухатися на Головний вокзал. Ця невелика група, скориставшись сутінками і раптовістю нападу, фактично захопила Головний вокзал. Залишок польської залоги, це буквально людей 10-12, оборонявся під виходом із дебаркадера у бік станції «Підзамче». Приміщення вокзалу, всі товарні шляхи – все це опановано Українськими Січовими стрільцями.
Командир цієї групи і Гуцульської сотні четар Каратницький вирішив, що треба чекати підмоги з Цитаделі. Мовляв, саме час їм прийти – ми вокзал здобули, але контролювати його не в змозі, нам потрібна допомога. Він вислав розвідку, яка по теперішній вулиці Чернівецький добігла до костелу Єлизавети і почула, що ніхто з Цитаделі не висувається. Саме тому, що вони тільки в Цитадель заходять.
Тиша у Львові, до нас ніхто не пересувається. Каратницький розуміє, що втримати вокзал проти всіх польських повстанців він не може. І правильно вирішує не ризикувати, відходить з Головного вокзалу на Персенківку. Настає сумний ранок, українське командування з’ясовує, як воно накерувало, міняючи свої накази щоп’ять хвилин і так невдало посилаючи гінців до адресатів.
Планують другий штурм. Тепер уже всі Українські Січові стрільці, крім того невеликого гарнізону, що залишився на Цитаделі. І головне – з ними там, згідно з наказом, сотник Осип Букшований. Він має керувати обороною Цитаделі. Знову ж Січові стрільці без свого командира починають повторний наступ уздовж залізниці. Спроба атакувати з Цитаделі вдень не вдалася, бо поляки сиділи у всіх навколишніх будинках. Так само як неможливо взяти Цитадель, так неможливо з Цитаделі вийти. Отже, УСС вийти не встигли.
А другий наступ на Головний вокзал почав розтягуватися. Серед дня вздовж залізниці, яка йде від Персенківки до Головного вокзалу, буквально з кожного будинку, з кожного лісочка, кожного дерева вискакував повстанець і стріляв. Українські Січові стрільці відволікаються направо, наліво, в бік Сокільників, Кадетської школи, Кульпаркова. І до Головного вокзалу дійшов дуже невеликий загін. Він невдало потрапив під удар з тилу, з фабрики «Меркурій» (теперішній хлібозавод на Городоцькій). Під нею колія з Персенківки завертає в бік Головного вокзалу, і хто їде по цій колії, спину підставляє під фабрику. Вони отримали удар з тилу і відступили.
Відступили в порядку, повстанці не могли їх переслідувати. Вони дуже добре оперували на вулицях міста, але як тільки опинялися поза міською забудовою, то вже Січовим стрільцям не рівня, тому вони не ризикували переслідувати стрільців. Але січовики, розтягнувшись по всьому цьому простору, бачили, що передовий загін відступає, – і відступають разом із ним, доходять на станцію «Персенківка».
І тут треба було статися історичній пригоді: збіг такий, що саме в той час, коли вони дійшли до своїх ешелонів на станції «Персенківка», де мали перевести дух і вирушити у повторну атаку, надлетів польський літак і скинув три бомби на ці ешелони. Шкода практично мінімальна, лише дірки у вагонах. Але ці три бомби зчинили серед січовиків переполох. Раніше вони з літаками справи не мали, ніколи у них над головою літак не гудів, бомб не скидав, це для них виявилося шоком. І вони, не маючи єдиного командування, кожен потягнув у свій бік.
Через це непорозуміння вони ухвалили найгірше з можливих рішень – сідаємо в поїзд і від’їжджаємо назад до Старого Села. Не тому, що був тиск противника, не тому, що вони зазнали поразки, яка змусила б їх перегрупуватися, а через відсутність командування. Вони не змогли замінити Букшованого, він був авторитетом і у цю мить заміни йому не знайшлося.
Коли вони доїхали до Старого Села, зустріли там свого старого командира з австрійських часів сотника Осипа Микитку. Вони вважали його австрофілом і після Листопадової революції йому не довіряли, залишили в обозі – в Старому Селі. Мовляв, ми тут зробимо революцію, а тоді побачимо, що з тобою, австріяком, робити. І тут їх зустрічає цей австріяк – командир, його знають з 1918 року, вони разом воювали з більшовиками в Запоріжжі. Микитка там показав, як уміє командувати, заслужив авторитет. Той австріяка був першорядним військовим.
Він почав наводити порядок, і допомагав йому в цьому майбутній начальник штабу Першої бригади Українських Січових стрільців сотник Мирон Луцький. 6 листопада стрільці повернулися як боєздатне угрупування до Львова. І тут Гриць Коссак зробив свою найбільшу помилку.
Окрім переїзду 1924 року в СРСР.
Так. Будемо говорити про його помилку як головнокомандувача. Найбільша помилка Гриця Коссака полягала в тому, що замість того, щоб скористатися впорядкованим підрозділом Українські Січові стрільці, він розділив їх на десятки, сотні, по окремих об’єктах оборони міста Львова. Тобто розмазав ударний кулак по цілому львівському фронті і втратив будь-які можливості для проведення наступальних операцій. Цим він підмочив свій авторитет. А потім ще й вирішив організувати наступ на всьому фронті, не виділяючи ніякого ударного угрупування. Просто всім фронтом йдемо вперед, якось проб’ємося.
Це його доконало, бо всі старшини, які сиділи на об'єктах, розуміли, що своїми силами ми поляків стримаємо, але і вони стримають нас. І ми так перестрілюватися можемо, а наступати своїми силами не здатні. Нам треба створити перевагу. Всі старшини зібралися на збори і прислали до командувача делегата, сказали, що нам такий головнокомандувач не потрібен. Українська Центральна Рада одразу відреагувала і змінила Гриця Коссака на полковника Гната Стефаніва.
Вибір полковника Стефаніва обумовлювався тим, що він у цей час керував запасним підрозділом у Золочеві. Звідти до Львова надходило найбільше допомоги. Зокрема перші дві гармати української артилерії, які стріляли з Високого Замку, надійшли частково стараннями Стефаніва. Звичайно, там артилеристи доклали найбільше зусиль. Але він забезпечив завантаження гармат до Львова, відправив ешелон, виділив охорону. Тобто також був причетний до створення артилерії Галицької армії.
На цьому авторитеті його й Українська Національна Рада одразу підхопила. Проблема в Галицькій армії та Українському Війську ЗУНР була в тому, що старшин, що могли б командувати на рівні, вищому ніж рота, батальйон, практично не було.
Українців?
Так. Віктор Курманович та Мирон Тарнавський ще не повернулися до Галичини. Микитка і Краус уже були, але обом ще треба довести, що їм можна довірити командування на рівні, вищому ніж рота чи батальйон. Ніхто їм на слово тоді не вірив.
Плюс австрофільство.
Звичайно. Один – хоч і буковинський, але німець. А другий – хоч і українець, але його вважали австрофілом. Не пасує таких людей зразу ж виставляти на найвищу посаду. З тих, що були, краще було б обрати Осипа Букшованого. Одначе, я підозрюю, спрацював антагонізм, який здавна існував між Українськими Січовими стрільцями й австрійським військом, в якому добровольців не вважали за бойову формацію. Тож Українські Січові стрільці, як ідейно мотивовані люди, гвардія свого народу, так само у цей момент поставилися до австрійського війська.
Цей антагонізм існував від 1914-го і після 1918 року не зник. Я припускаю, що Осип Букшований не хотів би прийняти командування Українським Військом загалом, якби його цілковито не перетворили на Українських Січових стрільців. Зрозуміло, що це було неможливо зробити.
Українських вояків в австрійському війську було значно більше, ніж Українських Січових стрільців, а крім того, у стрільців не було ні власної артилерії, ні власної авіації, які існували в регулярному війську. Вони не могли претендувати, щоб на базі Легіону Українських Січових стрільців можна було створити українське військо ЗУНР. І тому, очевидно, Букшований вирішив, що краще залишитися у гвардії, а військом нехай керує хтось інший.
Таким чином отримали полковника Стефаніва третім командантом львівських боїв. Він показав себе доволі непогано, як на його скромний бойовий досвід. Бо, нагадаю, Стефанів потрапив у полон пораненим на початку 1915 року, просидів у російських таборах для військовополонених до підписання Брестського миру, до початку 1918 року. І фактично не мав часу набути нового бойового досвіду, який виник на полях Першої світової війни між 1915 і 1918 роком: артилерійські наступи, штурмові групи, підтримка авіації. Це для нього було незрозумілим, хоча він намагався впоратися. Попри все, стратегічне керівництво він здійснював непогано.
Єдине, що дуже сильно підводило, – виконання його наказів. Проконтролювати виконання власного наказу – такого механізму у нього не було. Він віддав наказ отаману Антону Долуду, який приїхав із 45 наддніпрянцями на допомогу галичанам, командувати північним флангом, наказав наступати через Замарстинів на Головний вокзал. Отаман Долуд взяв своїх наддніпрянців і кинувся в бій, а весь північний фланг стояв і дивився: що ж ми маємо робити? Тому що отаман Долуд, молодий і гарячий, не знав, що таке командувати цілим флангом, а не одним своїм загоном.
Полковник Стефанів у цей час сидів у Народному домі і не міг проконтролювати це через поганий зв'язок. Не розумів, що відбувається, отримував повідомлення, що тут ми перемагаємо, а тут раптом програємо. Для нього все це виявилося таємницею, і добрий план був похований через невміння його реалізувати, невміння збудувати виконання.
Питання майбутньої поразки українців у листопадових боях за Львів. Це хаос у військовій структурі чи все ж таки незнання міста і те, що поляки демографічно переважали? Чи можна було втримати Львів?
Так, звичайно. Якщо ми подивимося на фронт у Львові, то зауважимо одну цікаву річ: із того моменту, як він стабілізувався 3 листопада, до 21 листопада він практично не змінювався. Невеликі коливання в той чи інший бік закінчувалися тим, що хтось відступав.
Українці утримували лінію від жовківської рогачки, через Підзамче, через тогочасне єврейське місто, вулицю Клепарівську, попри Дім інвалідів, через Міську газівню і далі через центр міста, до Цитаделі і Стрийського парку. Вона не змінилася за всі дні боїв.
Насправді українці на початку дуже погано почувалися у місті, бо у Першій світовій війні досвіду вуличних боїв не було. Жодна армія світу в місті боїв не вела, тим паче настільки тривалих і запеклих. Спершу вважали, що в австрійській кам’яниці дуже погано боронитися, тому що в ній багато вікон. Але через кілька днів вояки адаптувалися, почали закладати вікна мішками з піском, обирати позиції на горищах або в пивницях, де були невеликі вікна. Навчалися вести бої в місті, починали барикадувати брами.
Тож до 21 листопада вони вже вміли там воювати, і коли 21-го поляки перейшли в наступ на фронті у Львові, посеред міських вулиць успіху в них не було. Попри те, що поляки знали Львів краще, ніж українці, в умовах позиційного фронту це знання не зіграло. Сторони воювали на рівних.
Полякам вдалося тому, що до них прибуло регулярне військо. Вони отримали можливість оперувати на відкритому полі. І негайно цим скористалися. Вздовж залізниці Львів-Ходорів, якою спершу наступали Українські Січові стрільці на вокзал, ударили по південному флангу. Скористалися станцією «Сихів», де була українська залога, і Снопковом, де була друга українська залога. Вони просто пройшли п’ятикілометровий ніким не контрольований простір і вийшли на личаківську рогачку. Захопили там українську батарею разом з уланськими казармами (зараз від них майже нічого не залишилося), тими, що на розі Личаківської і Тракту Глинянського. Вони захопили станцію «Личаків» і створили загрозу оточення Українського Війська.
В Українського Війська залишився один надійний вихід – шлях до Жовкви, Жовківською вулицею (тепер Богдана Хмельницького) відходити з міста і відступати на схід. Це єдина комунікація, якої тоді не контролював ворог. Зелену, Личаківську супротивник вже відрізав і хотів ще відрізати й Жовківську, але з північного боку натрапили на забудування міської різні, фабрики акумуляторів Тудора, військової пральні на Замарстинові. В тих будинках поляки просунутися не змогли. Їхній наступ там зупинили, тому вулиця Жовківська залишилася відкритою.
Спочатку полковник Стефанів думав, що їм вдасться відкинути противника, але у них не було резервів. Всі свої підрозділи, як і Гриць Коссак, він розтягнув по лінії фронту, решту військ було змарновано у невдалих наступах 13, 15, 17 листопада. Підходили нові підрозділи з наших повітів, їх полковник Стефанів кидав у наступ. План загалом був непоганий, але оскільки ніхто не контролював його виконання, на місцях виходило щось не так і закінчувалось дуже погано. Вояки були сильно деморалізовані. Наприклад, із 1200 вояків 19-го полку стрільців під час наступу 17 листопада брали участь у боях тільки 600 вояків, половина залишилася в казармах.
Попри те, 21 листопада вони не дали полякам захопити ці казарми, зупинили польський наступ. Через Личаківський цвинтар супротивник намагався прорватися в центр міста. Польський наступ вдалося зупинити поблизу церкви Павла і Петра. Стефанів мав надію, що ворога відкинуть, розблокують вулицю Личаківську, пізніше ще й Зелену і відновлять ситуацію.
Спроба зібрати резерви не вдалася, зібрали тільки 100 вояків. Цього було замало, щоб спробувати атакувати супротивника. Ухвалили рішення відступити зі Львова, щоби зібрати тут же в околицях міста додаткові сили і тоді…
Входити в місто.
…не даючи ворогу розгромити себе по частинах. Наступного дня противник міг продовжити наступ, і зі 100 особами резерву не відбитись. Вирішили не ризикувати, вивели з міста уряд, військові частини, евакуювали більшість складів, частину спалили, зокрема на Цитаделі, також згоріло ліве крило Університету, біля якого були українські позиції. Відступили безперешкодно з міста. На цьому перший етап боротьби закінчився.
Здавалося б, полякам необхідно було негайно скористатися з перемоги і переслідувати, щоб добити, українське військо, яке відступає. Якби їм вдалося його добити, та ще й по дорозі упіймати уряд, вони мали б нагоду закінчити війну одним ударом.
Але полякам довелося придушувати Львівський погром, розтягувати власних вояків, які займалися казна-чим. Після цього генерал Тадеуш Розвадовський протягом двох-трьох тижнів, до середини грудня, писав Юзефу Пілсудському: «Я побоююся виступити з міста, бо не знаю, чи не повторяться ексцеси в жидівський дільниці».
Нагоду скористатися перемогою поляки втратили. Єврейський погром має військову складову, про яку мало хто знає.
У грудні і січні українці пробували відбити Львів, але обидві спроби були невдалими. У чому була проблема?
Першу спробу наступу здійснили на легендарну лінію Персенківка-Львів, але вже з боку Стрийської залізниці, де Львів-Стрий підходить до Головного вокзалу. На цей напрям головного удару, з метою дістатися до Головного вокзалу, була поставлена Козятинська бригада.
В цей час у грудні відбувався жвавий обмін між Наддніпрянською Україною і Галичиною у всіх ділянках життя. Наддніпрянці були зацікавлені, щоб отримати галицьких вояків у своє військо, бо вважали, що вони є абсолютно відпорні як на більшовицьку агітацію, так і на польську. Водночас вважали, що власні вояки, наддніпрянці, схильні сприймати більшовицьку агітацію. Якщо їх послати воювати у соборну Галичину з поляками, то, можливо, вони, як-то кажуть, покажуть свою боєздатність як належить.
З цієї ідеї і сформулював (я не скажу, що був ініціатором) доповідь полковник Микола Капустянський, який оцінив особливості галицького вояка й особливості наддніпрянського вояка. І от почався обмін, наші відсилали за Збруч новобранців, абсолютно не вишколених і навіть не озброєних і не обмундированих. Вони отримували озброєння і одяг у Києві чи в Житомирі, їх посилали у Житомир, Бердичів, Вінницю. В основному за рахунок запасів корпусу Січових стрільців Коновальця, їхніх запасів їх обмундировували, вишколювали, озброювали і залучали не тільки до корпусу Січових стрільців, а до всіх формацій, які існували на Наддніпрянщині. І Болбочан отримав галицьку підмогу, і сірожупанники, Чорноморський кіш, отаман Оскілко на Волині.
Без галичан не обійшлося.
І Коновалець не гріб усе під себе, галичани розійшлися широко по всій дієвій армії. А ми тут отримали авіаторів: Другий летунський загін під командуванням Джамбулата Канукова, його Вінниці надіслали; Курінь поручника Кравчука; і третім великим підрозділом, який приїхав для першого штурму Львова, була Козятинська бригада.
Це з Поділля?
З Козятина, Київщина. Вона була підпорядкована корпусу Січових стрільців, прибула з благословення полковника Коновальця, але не за його ініціативи. Ініціаторами запрошення Козятинської бригади були новий командувач генерал Михайло Омелянович-Павленко і шеф його штабу полковник Євген Мишковський. Вони вважали, що, з політичних міркувань, до здобуття Львова потрібно залучити мешканців усієї України.
І Мишковський, і Омелянович-Павленко – наддніпрянці.
А також галицькі курені, які формували в грудні, ще не були бригадами, тому що не вистачало офіцерського складу. Адже бригади – це передусім різні служби, для яких потрібно багато кваліфікованих офіцерів, а їх бракувало. Тому спочатку формували окремі курені, окремі батареї.
Окремі групи, здається.
Ніхто не може командувати десятьма куренями і десятьма батареями. Щоб справу полегшити, зводили ці батареї і курені в групи на певному напрямку, зазвичай вздовж залізниць: Львів-Красне – група «Схід», Львів-Ходорів – група «Старе Село», Жовква-Львів – група «Північний Захід», Стрий-Львів – група «Південь-2».
Чому на залізницю опиралися? Тому що для обозів бракувало возів. Треба було довозити все необхідне для бою, вивозити поранених із поля бою, трофеї. Возів не було, отже, тільки поблизу залізниць. Аналогічно і з польського боку, але у них більше офіцерів, їм простіше, вони оперують групами, маючи у складі груп певні структури, передусім полки. Хоча там теж збірна батальйонів, але вони можуть у рамках великої групи створити маленькі підгрупи. Їм краще, але не допомагає, тому що наших на цей момент більше.
Галицькі курені є, але великої ударної групи, міцного кулака нема. Мишковський запропонував: от давайте ми з Козятинською бригадою спробуємо. Це вже організована бригада, в неї вже є штаб, два полки, своя артилерія, кавалерія, командування, обози. Не будемо нічого вигадувати – кинемо її в бій.
На папері кинути бригаду в бій було легко, а на ділі із 27 грудня почався штурм Львова, 31 грудня закінчився. За цих 5 днів Козятинська бригада у бій практично не вступила. Все, що вона зробила, – з’явилася на полі бою, дійшла до польських позицій приблизно на 500 кроків, залягла і відступила назад. Це був один день, решта чотири дні вони навіть із села не виходили. Не хотіли воювати. Такі особливості революційного вояцтва.
Яке насправді втомлене війною.
Крім того, є версія, яку розповідали вояки-козятинці, коли їх допитували галичани: ми, мовляв, приїхали сюди не воювати з поляками, а охороняти порядок, стріляти тут не збиралися, залишитися планували на тиждень, і щодня нам мали давати три чвертки горілки, а ніхто не дає. Як же ми будемо воювати?
Попри все, Козятинська бригада у бій не вступила, фактично провалила перший наступ на Львів. Наші ж групи – «Старе Село», «Схід», «Північний Захід» і «Південь-2» – долучилися сповна, доклали максимум зусиль, зазнали невеликих, але неприємних втрат.
Усі очікували, що місто візьмуть із Козятинською бригадою. Не розглядали іншого варіанту: Львів буде взято. Комендантом Львова вже призначили Степана Шухевича, він уже опрацював план, як керуватиме містом, поділить на райони. Уряд вже навіть підготував план, як завезе до міста харчі, бо вже місяць у блокаді. Все було готове. А Козятинська бригада не вступає в бій – і тут таке розчарування.
Емоційно дуже важко.
Дуже важко. Довелося пережити страшний удар. Так було змарновано найкращу нагоду повернути Львів. Усі подальші операції, які проводили Галицька армія, Українське Військо з метою відбити свою столицю, – це другий наступ на Львів. Вовчухівська офензива, Чортківська офензива – вони всі проходили в умовах, коли, від одної до другої, зовнішньополітичне, економічне, військове становище України дедалі погіршувалося.
Після цього гіркого досвіду на великі наддніпрянські формування ставки не робили. Коли в Галичину відправили Дніпровську дивізію, то послали Степана Шухевича у Підволочиськ, щоб він там її зустрів, передивився і відправив назад. Замість Козятинської бригади сформували групу «Наварія», яку очолив брат генерала Омеляновича-Павленка Іван. Потім з цієї групи створили третю Бережанську бригаду. Ця група підготувалася виконати функції, які були доручені Козятинській бригаді.
Але тут сталося те, що мало статися: поляки зрозуміли, що українці ось-ось візьмуть Львів, навіть попри те, що Козятинська бригада не вступила у бій, тому що у них є чисельна перевага. І, відбиваючи п’ять днів український штурм, польські вояки виснажилися настільки, що навіть не пробували відбивати втрачені позиції. Вони лежали і відхекувалися. І це зафіксовано в польських джерелах – що польські вояки навіть не мали сили викопати собі окоп там, де лежали, мовляв, пришліть цивільних робітників, бо мої вояки не в змозі. Їм прислали саперів, ті пропрацювали три години – і впали безсилі.
Це було дуже небезпечно. І Юзеф Пілсудський, який хотів проігнорувати питання Львова, а натомість сходити на Вільнюс, навіть уже підготував військо, був змушений скасувати свій похід і прислати військо до Галичини. І на чолі з генералом Ремером вони спробували переламати хід війни на користь поляків.
З цього вийшла зустрічна битва між українцями і поляками, а в результаті ні полякам не вдалося вирішити свої завдання, ні українцям провести як слід другий штурм Львова. Фактично, становище не змінилося. Залишилося таким, як було наприкінці першого штурму Львова. Але обидві сторони вичерпали свій потенціал. При тому поляки вважали, що програли саме вони.
Проблема була в тому, що 18 січня, коли закінчилися зустрічні бої, в Парижі розпочалась мирна конференція. Вже обом сторонам треба було зачекати, що ось-ось до них завітають представники Антанти і почнуть їх мирити. І доки вони не зібрались, ви мали нагоду зробити щось власними силами, ви спробували – і не зробили. Поляки ставилися до українців так: вони не могли зробити, бо селюки, але ми також не зробили, тож ми програли!
Ми ще й частина Галичини.
Вони вважали, що програли саме вони. Якоюсь мірою, це справді було так. Тому що на початку роботи Паризької мирної конференції погляди Антанти схилялися до того, що Західну Україну потрібно включити в антибільшовицький «санітарний кордон», залучити до боротьби з більшовиками і закінчити Першу світову. Так вийшло, що Німеччину вони перемогли, а союзники Німеччини – більшовики – залишилися поза контролем. Власне Друга світова війна з того і почалася, що німці знову зговорилися з совєтами.
Позаяк обидві сторони свої ресурси вичерпали, потрібно було взяти оперативну паузу, і вони її взяли. Полякам було складніше, їм бракувало матеріальних ресурсів від Антанти. Поки вони їм не почали пересилати допомогу і Армію Галлера, поляки могли жити на запасах, які залишилися від окупаційної влади, а вони мають тенденцію швидко вичерпуватись. Тому Пілсудський загальної мобілізації не оголошував, проводив тільки часткові, якось там тихенько Львів підтримував. Збирав сили, вишколював, але готовим до великих операцій не був.
Галичани скористалися цією паузою, щоб врешті переформатувати армію на бригадно-корпусну систему. Тут вже повернулися багато українських старшин, зокрема Віктор Курманович і Мирон Тарнавський зі своїх одіссей: один – з італійського фронту, інший – зі східного. Потрапляли в полон, але нарешті повернулися. Вдалося залучити старшин колишньої австрійської армії.
І таких було чимало.
Так, їх вдалося залучити до служби. Але ми маємо дуже чітко розрізняти, що частина цих австрійців – це уродженці Галичини, які стали на бік українців цілком свідомо. Це були наші краяни, і вони не мають нічого спільного із заробітчанством.
Скориставшись цим кадровим потенціалом, Галицька армія переформатувалася на бригади. Що цікаво – бригади мали бути територіальними, так само як територіальними були полки австрійської армії. Їм виділили кілька повітів і винятково з них комплектували. Дуже рідко використовували інші джерела поповнення. Так само були територіальними бригади. Це залишилося у назвах – Золочівська, Бережанська, Коломийська, Самбірська і так далі. За винятком Українських Січових стрільців, які комплектувалися на всій території ЗУНР.
У дії цей добрий замисел реалізувати не вдалося, тому що, по-перше, у кожній бригаді вже були курені з різних областей, їх потрібно було вимінювати, а це було дуже складно.
В часі, коли триває війна.
Бойові дії тривають, хлопці стоять на позиціях, де не те що ротації нема, вивести на відпочинок складно, а зняти цілий курінь з фронту – й поготів. По-друге, всі поповнення, які формували в тилу, мали, теоретично, йти до своєї бригади, але раптом на фронті якесь ускладнення, подія – і цей курінь негайно відправляють туди, у зовсім іншу частину.
В результаті у червні генерал Олександр Греков видав постанову скасувати територіальні назви при бригадах. Це було пов'язано також із тим, що сильно зменшилась територія ЗУНР. Це була остання крапля, яка довершила об'єктивний процес. Попри те, що ми планували територіальні бригади, створити їх не вдалося.
Але корпусну систему вдалося налагодити.
Так, бо вони не мали територіальної прив’язки. Можна вважати їх спадкоємцями тих військових областей, які планував Дмитро Вітовський: три військові області і три корпуси. Передусім військові області не були впроваджені в життя.
А які це три області?
Львів, Тернопіль, Франківськ (Станіславів на той час).
Дуже зручно тим, що корпусна структура могла змінитися під виконання завдання. Наприклад, корпус має дві бригади, а потрібно його посилити, то переводять з інших корпусів – до п’яти. І бригада дає собі раду із завданням. Це було дуже зручно, велика перевага корпусної системи.
Приписують цю реформу Галицької армії Євгенові Мишковському. Але, як засвідчують документи, Мишковський мав трохи інший погляд на цю систему. І хоча він дійсно розробив штати бригади і штати куреня, у нього артилерія була органічно залучена в піхотний підрозділ. Дві батареї він залучав у піхотний курінь. Сам зрозумів свою помилку, що таким чином не зможе зосередити артилерійський кулак. І сам це скасував.
Але в бригадній структурі еквівалента артилерійського полку він так і не зробив. У нього бригада залишалась із піхотним підрозділом. Артилерія там є, вона вже не у складі куреня, але і не об'єднана командуванням.
От Вовчухівську офензиву також вважають успішною воєнною операцією, але стверджують, що її зупинили дипломати. Мирні переговори, місія Бартелемі, Вовчухів захлинувся і не зміг досягнути основної мети – перерізати колію від Перемишля до Львова.
Не можна заперечувати ролі Антанти, її дипломатичних зусиль у тому, що розпочата в середині лютого Вовчухівська офензива була зупинена. Але вона не велась як велика операція в середині лютого. А як розвідка боєм, підготовка до великої операції, щоб ускладнити полякам постачання до Львова, а у цей час під прикриттям цього шуму мали підтягуватися курені в район Городка, щоб перерізати цю залізницю справді, всерйоз і надовго.
Коли приїхала антантівська місія, цей процес тільки розпочався. Вона зупинила його не в тому сенсі, що зупинила бої, а в тому сенсі, що на час переговорів у Львові обом сторонам були заборонені пересування. Відповідно, ми втратили тиждень, поки тривали переговори, за цей час можна було завершити перегрупування.
А далі поляки зрозуміли, чим пахне, що ось-ось переріжуть залізницю західніше Городка. Вони завжди сподівалися, що буде східніше Городка, бо там зазвичай точилися бої за Мшану, за Зимну Воду під Львовом. Але тепер ми вирішили відрізати цю залізницю трохи далі – і вони виявилися цілком до цього неготовими.
Поляки грають на випередження, підтягують із Перемишля резерви й атакують українців першими. І першого ж дня одразу потрапляють під роздачу Гуцульського куреня – й тепер українці повинні не втрачати ініціативи, бо зрозуміло, що план викритий, треба діяти негайно. І намагаються встигнути, дотягнути, але вдалося дуже мало.
І в результаті ця офензива практично була проведена не зосередженням війська і переходом у наступ, а шляхом переходу в наступ, а далі киданням у вогонь резервів. Це завжди дуже погано, бо не веде до доброго результату. Або такий спосіб ведення бойових дій може закінчитися хіба що щасливою випадковістю. Що й продемонструвала Вовчухівська офензива.
А яка була основна місія у Вовчухівській офензиві? Зрозуміло, що перерізати залізничну лінію від Перемишля до Львова. А далі що? Блокада Львова чи йти на Перемишль?
В цьому випадку можемо сказати таку річ: якби українське військо після перерізання залізниці повернуло на Перемишль, то воно не змогло б нічого зробити в районі Львова за браком сил. Між Львовом і Перемишлем 90 км – це три дні маршем. Військо, яке буде стояти над Сяном, а воно буде там стояти, бо воно нікуди звідти не дінеться, має захищати ту лінію Сяну від спроб поляків деблокувати Львів. От воно застрягло, скажімо, в Перемишлі.
А у поляків є ще другий спосіб дійти до Львова – через Раву-Руську. І там від Сяну тільки через Львів можна їм перерізати. Можна перехопити цей польський удар із Рави-Руської, але це буде дуже довго, там чимала відстань, це відчутно навіть коли машиною їдеш, не те що пішки йти. І дорога не першокласна, а поляки мають до Рави-Руської шосе через Жовкву. Вони дістануться туди швидше. Якщо вони проскочать із Рави-Руської до Львова, то можуть завдати поразки облоговому Другому корпусу, який зосереджується навколо Львова. Тобто є великий ризик, що розіб’ють по частинах.
Виходити на Сян дуже ризиковано. Краще блокувати Львів і спробувати або добитися капітуляції голодової від міста, й гарантувати себе від прориву з Рави-Руської. Так і сталося, поляки спробували прорватися з Рави-Руської, їх відбили, але тепер не змогли відбити удару із заходу. Через те, що ми не встигли зосередити їх завчасно, сили підходили, втягувалися в бій. А поляки б’ють зосередженим кулаком із Перемишля. Вони йдуть готові, а наші підкидають у вогонь по частинах і самі розпадаються під тим ударом, нема величезної колоди, яка зупинила б танк.
Ми всю весну проґавили, а в травні найкатастрофічніші втрати територій. Із чим це було пов'язано?
Пов'язані вони з тим, що нарешті в Парижі вдалося наполягти на своєму – що краще підтримувати Польщу, а не невідомо яку Україну. На початку травня територія УНР стиснулась до Волині. Кам’янець-Подільський вже у більшовиків, над Збручем стоїть більшовицький фронт, який погрожує прорватися до червоної Угорщини, на з’єднання з більшовицьким режимом Бели Куна, загрожує розпалом світової революції в Європі…
…усього того, що хотіли більшовики.
Українці не можуть стримувати більшовиків, відповідно, є потреба ввести в гру когось, хто зможе їх спинити. Хоча Галицька армія стримує більшовиків на Збручі, армія УНР, сяк чи так, стримує їх на Волині. Все одно це зіграло на користь Франції ще й тому, що якраз у квітні французи евакуювали Одесу. І вважали, що в евакуації Одеси винна українська армія, яка не прикрила десанту Антанти від страшних більшовиків Григор’єва. Григор'єв був отаманом УНР і перейшов на бік більшовиків. Як цим українцям можна вірити?!
На початку травня полякам вдалося переконати Антанту: давайте з тими українцями щось зробимо. Полякам дамо зброю, Армію Галлера, яку сформували у Франції ще під час Першої світової. Дамо їм все, нехай тільки врятують Європу від більшовиків. Щоб не об'єдналися червоні з Росії з червоними з Угорщини, щоб не почалося щось страшне. Словом, небезпека дуже велика і потрібно зрозуміти: Франції йшлося не тільки про відсутність проукраїнського сентименту, вони відчували реальну загрозу і намагалися її подолати.
Вони мали на увазі посилити Польщу, але не знищити Україну. Попри те, що Антанта втратила до України прямий інтерес, вона не вважала її тим, що варто ліквідувати. І коли Армію Галлера передавали під командування Пілсудському, то взяли від нього формальне зобов'язання, що вона не буде вжита на українському фронті. У Білорусі проти більшовиків – скільки завгодно, а на українському фронті не маєш права.
Пілсудський не був би Пілсудським, якби не вигадав обхідного маневру. Він зосередив дві дивізії Армії Галлера на Волині, кажучи: «Ну, на Волині ж більшовики, я біля Луцька, а більшовики поряд із Рівним, українців нема, розбіглися». Формально, жодної дивізії Армії Галлера в Галичині у травні не було. Але за рахунок того, що він отримав всю цю армію, міг перегрупувати інші сили, що він і зробив, і завдав одночасно двох ударів. Двома дивізіями Армії Галлера на Волині. Удар обійшов праве крило Галицької армії в районі Сокаля. Загроза обходу змушує праве крило відходити, ми залишили зручну позицію на Західному Бузі і змусили Перший корпус відходити далі. Друга дивізія Армії Галлера кинулася навздогін за нашим галицьким корпусом. Та за Микиткою ганятися треба дуже обережно.
Він може дати прочухана.
Він так і вчинив у триденній битві Забуське-Красне. Галлерівці спробували прорвати позиції Першого корпусу, їм це не вдалося. Дістали прочухана, ми захопили від них два французьких кулемети. До цього часу в Галицькій армії не було жодного французького кулемета, а тут аж два. Та їх не використовували в боях, а відправили в тил вчити новобранців. Не сподобалась нашим стрільцям французька зброя.
Другу дивізію Армії Галлера Микитці вдалося затримати, але на півдні вже відбулась катастрофа Третього корпусу. Частину довелося переводити на чехословацьку територію, на сьогоднішнє Закарпаття. Решта змушена була відходити з дуже складними боями. Полковник Кравс дав собі з тим раду і зміг опанувати становище. Біда була в тому, що корпусом тоді ще командував не він, а генерал російської армії Гембачов, що служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім в УНР. Його сюди прислали командувати замість Гриця Коссака Третім корпусом. Він у травні не зміг дати собі раду з польським наступом, а потім його фактично усунули, практично взявся до командування Кравс.
На момент відступу Третього корпусу за Дністер виклик був зумовлений тим, що Румунія напала на ЗУНР із тилу. Це була угода між Польщею і Румунією, що вони налагодять спільний зв'язок для того, щоб більшовики не прорвалися до Угорщини. Румуни не збиралися воювати із ЗУНР, виставили ультиматум: звільніть нам залізницю, ми її опануємо для ведення війни з угорцями.
Практично бойових дій не відбувалося, українці не мали сили протистояти румунам, погодилися з тим ультиматумом і відступали, вздовж залізницю очищували, майже до Франківська – Коломия, Делятин, далі на Закарпаття. Цю залізницю румуни зайняли формально для боротьби з Угорщиною, але це був удар по тилу Галицької армії, по інфраструктурі, бо там Коломийська фабрика набоїв, сам округ Коломия, який постачав найкращі гуцульські підрозділи до Галицької армії. Все це було втрачено через спровокований Антантою мус боротьби з більшовиками.
Довелось Кравсу відходити за Дністер, але також вдалося опанувати цей хаотичний відворот. Микитка зупинив французів на півночі, Кравс прийшов до тями на півдні. І вже можна було б поговорити про контрнаступ, збиралися організувати на лінії Золотої Липи. Але тут не вдалося, бо поляки прорвалися в центрі фронту в Бережанах, довелося відступати далі. І так дійшли до Чорткова, відступ несподівано припинився.
А тут цікаво із заміною командування – замість генерала Омеляновича-Павленка став генерал Греков.
Зміна командування була пов'язана з тим, що коли Галицька армія відступила, загнана в кутик між річками Збруч і Дністер, було вирішено, що боротьбу з Польщею ми продовжувати не можемо, у нас не залишилося ресурсів, ми відходимо за Збруч. Але за Збручем на той момент стоїть більшовицький фронт. Ще більшовики зі Збруча нікуди не ділися, ще армія УНР не перейшла в наступ із Волині на Поділля, чи тільки переходить, тиску не відчутно. На Збручі стоять більшовики. Як вийти з цієї пастки?
Вирішили армію розпустити, перетворити на партизанські загони, які якось прослизнуть поміж ворога і вийдуть на території, які контролювали українські повстанці, і там дочекаються армії УНР. Що з ними далі буде – ситуація покаже. А якщо перетворюємо армію на партизанські загони, то штаб не потрібен, скасовуємо керівництво армії, військове міністерство. Хто у нас партизанами командуватиме? Микитка вміє.
Надіслали телеграму: «Осипе Микитко, призначаємо вас командувати партизанами з 1 червня». Ну все, залишалося тільки виконати. І поки збиралися виконувати, поляки з розгону взяли Чортків. А це був комунікаційний вузол, що без нього нікуди. Неможливо армії рухатися далі. Одних можуть відрізати, другим не дадуть відступити у потрібний район, немає доріг. Треба той Чортків відбити.
Щоб відступати, треба було наступати.
Треба було відбити Чортків, щоб реалізувати наказ перетворити себе на партизанські загони. Це можна було зробити тільки без тиску ворога, в якомусь місці, де можна зайве спалити, когось відпустити, поранених прилаштувати.
Так чи інакше, відбувався наступ на Чортків, а після цього настрій армії кардинально змінився. Це була настільки вражаюча перемога, такої давно не було! За масштабами трофеїв вона перевищувала здобутки, що були на початку Вовчухівської офензиви. Омелянович-Павленко особисто визнав, що таких трофеїв у нас не було за весь час кампанії.
Це змінило настрої армії, як блискавка очищує атмосферу: секунда – і у вас інакше дихається, зовсім інакші настрої. І все військо хоче тільки наступати. Омелянович-Павленко стратегом ніколи не був ні формально, ні за освітою, йому бракувало досвіду командування великими з’єднаннями. Найбільше йому вдалося в 1917 році покомандувати одним полком. Йому бракувало досвіду генерала, і він вважав (як вважає стороння людина, як я вважав би на його місці), що у нас немає ресурсу, ми не можемо наступати. Зараз у нас набої закінчаться, як і з чим ви будете з ворогом воювати? Камінням будете кидати?
І тут стоїть поруч генерал Греков і каже: так, якщо буде треба, ми будемо кидати камінням. Бачите настрої людей? Вони хочуть іти – то йдемо. Якщо нічого не зробимо, то хоч дверима за собою траснемо, залишимо згадку майбутнім поколінням. Але я впевнений, що зробимо, у нас є шанси. Якщо оцінити становище на фронті – поляки звернули всю свою увагу на більшовиків, проти нас невеличкі сили. Якщо ми їх зметемо, то виходимо в тил – і вони будуть бігти назад, а не ми. Відповідно, вони побіжать, а трофеї будуть нашими. Але, як-то кажуть, – це такі хвилеві здобутки. Але у нас є ідея, так би мовити, як продовжити війну: давайте захопимо Дрогобицький, Бориславський нафтовий басейн, Чехословаччина за Карпатами, тут же залізниця. Тою залізницею в Чехословаччину експорт, Чехословаччина має конфлікт із Польщею, вона нас підтримає. До Чехословаччини нафту, звідти зброю. За Дністром утримуємо оборону, бо ріка – серйозна перешкода, просто не форсуєш. Хоч влітку, хоч взимку, не зважаючи на рівень води, місць для переправи війська небагато. Вдасться за Дністром втриматись, наберемо нової зброї, рекрутів, збільшимо армію, а далі знову вдаримо на Львів. А ще може статися таке, що за цей час більшовики вдарять по поляках.
Райдужні перспективи, не позбавлені раціональності.
Це погляд стратега: я не знаю, що з того реалізується, але я бачу можливість. Можливість є, і не абсолютно фантастична. Омелянович-Павленко такої можливості не бачив, він орієнтувався як проста людина. У мене є 10 набоїв – я їх бачу, а як завтра у мене буде 20 набоїв – я не бачу. Цим відрізняється стратег від аматора.
І генерал Греков спромігся довести уряду свою правоту: що все важливо, що настрої війська потрібно підтримати, бо невідомо, чим військо відповість, якщо наполягати, аби продовжували відступ за Збруч. «От чогось не скинуть, якась революція не відбудеться, чим ви будете врешті керувати? А вас тут румуни через Дністер не хочуть перепустити, куди будете тікати раптом щось? Тікати немає куди».
Уряд зрозумів, щось тут треба робити, бо проголошений тоді Євген Петрушевич диктатором, щоб об'єднати зусилля всіх. Оголошений тоді диктатором Євген Петрушевич як зараз у нас президент-Верховний Головнокомандувач. Ми отримали Верховного Головнокомандувача в особі диктатора. Номінально. Але фактично функції Головнокомандувача виконував генерал Греков, який отримав звання Верховного Вождя. Це на сьогоднішній день головнокомандувач, тільки який об'єднує під своїм керівництвом і фронтову частину Галицької армії, і тилову частину, за яку відповідало воєнне міністерство. Воєнне міністерство тепер скасоване, при диктатурі залишається невеличкий відділ, який слідкує за роботою Головнокомандувача в царині воєнного міністерство.
Так фактично начальний вождь отримує таку саму владу, яку мав Дмитро Вітовський 1 листопада, тільки над ним політично стоїть диктатор, він має найвищу владу. Але не виконавчу. Диктатор сам наказів війську не віддає, він приходить до начального вождя і з ним узгоджує план. Так був узгоджений план Чортківської офензиви. Диктатор і начальний вождь зібралися в Чорткові в будинку фінансової дирекції (на жаль, сьогодні його не існує, його знищили під час Другої світової). І там вони домовилися, що будуть наступати на Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн з умовою взяти оборону по Дністру, знаходити зв’язки з Чехословаччиною.
Це в певний момент була успішна операція.
В лютому вона розвивалася успішно, не зважаючи на те, що поляки мали абсолютну перевагу в силах. На момент початку Чортківської офензиви сили були рівні – 12 тисяч багнетів проти 12 тисяч багнетів. Але поляки щодня перекидали вояків із фронту більшовицького, стягували все нові й нові батальйони. І закінчилось тим, що на кінець Чортківської офензиви проти 18 тисяч галицьких багнетів була 41 тисяча польських. Зрозуміло, що за такого співвідношення сил офензива була приречена.
Ресурси також зіграли свою роль, але не дуже. Тут потрібно звернути увагу, що стрілецьких набоїв в Галицькій армії справді бракувало, але вони потрібні для оборони. Коли піхота йде в атаку, то вона йде з багнетом і стріляти прицільно не може, краще не стріляти взагалі. Її підтримують вогнем кулемети і артилерія, вони стріляють. А піхота з багнетом наперевіс йде в атаку і кричить «Ура!». А коли доводиться оборонятися, стріляють піхотинці, а гармати не можуть вести настільки успішний захисний вогонь.
Врешті Галицька армія на початку липня переходить Збруч – і закінчується її найяскравіша сторінка. Всі інші теми – для окремих розмов. Але насамкінець мушу запитати таку річ. Весь 1919-1920 рік, перша половина нехай, – це події, які багато дослідників і пересічних громадян вважають темною сторінкою Галицької армії. Це Київська катастрофа, Зятківський договір із білогвардійцями, на початку лютого формування червоної Української Галицької армії. Тобто речі, які нібито говорять, що Галицька армія безславно закінчила свою історію. Наскільки відповідає дійсності такий погляд?
Це поверховий погляд. Людина часто дивиться на якусь подію збоку і сприймає її як сторонній спостерігач. Я б так найпростіше відповів: коли той, хто тоне, за щось хапається, він не бачить, за що хапається. Це може бути якась гілка, може бути бритва, а може бути шматок екскрементів. Хапається за що бачить, за що може.
В такій ситуації опинилась і Галицька армія – вона хапалася за одне, за друге, за третє. Так і можна оцінити перехід і до Денікіна, і до більшовиків. Це, очевидно, було викликано безвихіддю і ситуацією, коли діє інстинкт самозбереження. Тут не працює розум, не працює прогноз Грекова.
Тут, врешті, армія працювала. Радше якісь людські інстинкти.
Це як фізична підстава для цього. Але коли на чолі армії стоїть стратег, він повинен думати, навіть коли арміє не працює, – можна з того щось зробити чи не можна. У нас стратегів почали міняти. Тільки один почне щось бачити, Тарнавського поміняли на Микитку. Тільки починає Микитка щось бачити – тут бачиться переворот і ривком проголошують УГА. Стратеги не встигли.
А потім все закінчилося логічно. Якщо ставити крапку, нехай, з одного боку, сумну, а з іншого – ні. Я обираю не сумну. Юзеф Пілсудський, коли роззброїв усі три бригади червоної Галицької армії, приїхав до Варшави, де його зустрічали як тріумфатора. Через якийсь час, дуже швидко після його повернення, Будьонний перейшов у наступ під Києвом, почали Пілсудського шарпати: «Що ж ми добилися?! Тепер нас там б’ють. Ти десь начальник, панство, не туди завернув». То серед першого, що він сказав на своє виправдання: «Ми нарешті роззброїли нашого найзапеклішого супротивника – Галицьку армію». Я вважаю, достойна оцінка Галицької армії з вуст найбільшого противника.
Так, тим паче, покоління комбатантів Галицької армії, для яких війна не закінчилася в 1920-30-ті роки, далі було протистояння з польською окупаційною владою.
Тут ми вже говоримо про комбатантів як представників української нації. А як комбатантів Галицької армії – тут їхня історія закінчилася.
Пане Олександре, щиро дякуємо за цікаву розмову.
Дякую за запрошення.