«Степан Разін, московський бунтівник, який виступив проти царської величності, припустився помилки, коли він забарився з походом на Москву» – так писали голландські історичні джерела про повстання в Московії 1676-1681 років. Європейські спостерігачі наголошували на тому, що «страхом була охоплена не одна Московія — вся Європа деякий час жила в очікуванні того, який розвиток матимуть ці події». Розгромивши у лютому 1681 року військо Юрія Долгорукова, Степан Тимофійович Разін підійшов до столиці, зупинивши свою армію за 12 миль від Москви…
Тобто нічого нового під Сонцем. Усі бунти в архаїчній дикій Московії схожі один на одного, наче зроблені під копірку. Ще давніший російський бунт 1606 року під орудою Івана Болотникова закінчився тим, що тодішній цар Василій Шуйський пообіцяв повстанцям, якщо ті здадуться, «не проливати крові». Хитрий цар дотримався своєї обіцянки – полонених прихильників Болотникова топили у річці. Цікаво, як вчинить Путін із тими зеками-пригожинцями, які зазіхнули на його владу, і яким він пообіцяв амністію?
Усі російські бунти – «бездумні і нещадні» – і Болотникова, і Разіна, і Пугачова, і ще ряд інших, і до них цими днями додався і пригожинський – завершувалися поразкою власне на підступах до Москви, але наша сьогоднішня тема – як і коли Москву власне захоплювали і як закінчувалися переможні походи на столицю лісів і боліт.
Класика будь-якої війни незаперечно стверджує, що неможливо перемогти ворога, не переносячи воєнних дій на його територію і не завдаючи ударів по його території. Більшість росіян знає, що їхня країна – країна одного міста – це Москва. Там перебуває вся путінська номенклатура, там зосереджене управління державою, там мешкають «рубльовці» – бізнесмени-мільярдери – «гаманці» Путіна. В Росії все визначає Москва, і щойно по ній будуть завдаватися суттєві удари, це безсумнівно має переломити хід війни. Удари по інших містах чи містечках фактично нічого не дадуть. Нехай завтра вони хоч проваляться крізь землю – Соловйов зі Скабєєвою нічого про це не скажуть, і решта країни нічого не помітить – яскравий приклад – Шебекіно. Лише, коли бавовнятко завітає на головні стратегічні об’єкти Москви, починаючи від Останкіна і Луб’янки, ось тоді це дасть суттєвий результат.
Зараз все російське, що воює і стріляє, перебуває на українському фронті, вони повністю оголили свої тили, на кордоні зі страшною натівською Фінляндією – немає жодних військ, а тим більше на кордонах із країнами Балтії, все боєздатне з Далекого Сходу перемістилося в Україну, нічого стратегічного в запасі в них нема, використані всі можливі й неможливі НЗ (недоторканні запаси) конвенційної зброї. Тисячі й тисячі кілометрів російського кордону незахищені, і українські танки від нашого кордону за 8-10 годин можуть опинитися десь поблизу Кремля… Такий розвиток подій доводять бійці легіону «Свобода Росії» і РДК, які наче ніж у масло зайшли на Білгородщину, і, до речі, той самий Пригожин зі своїми зеками, які за години долали сотні кілометрів… Та не будемо забігати наперед, бо все найцікавіше чекає нас попереду, а краще подивимось, як вороги захоплювали Москву у давнину…
Монголо-татарська орда навалилася на Русь, і 1240 року війська хана Батия захопили Київ, а на два роки раніше - 1238 року ординці повністю знищили Москву, яка ще тоді не будучи столицею князівства, була доволі людним містом, і за свідченнями сучасника тих подій, перського історика Джувейні, нагадувала мурашник. Оточивши Москву з усіх боків, монголи пустили у хід стінобитну зброю, і через декілька днів облоги місто було захоплене. Загарбники все у місті повністю спалили і знищили, а все населення, які тоді налічувало понад двісті тисяч, перерізали.
У серпні 1382 року війська ординського хана Тохтамиша підійшли до Москви. З багатьох околиць люди бігли через брами, аби сховатися за стінами Кремля. Одні хотіли зачинитися і тримати оборону, інші намагалися втекти з міста. Між ними сталася суперечка, у Москві почалися заворушення. На вічі вирішили нікого з міста не випускати, біля воріт стояли охоронці з оголеною зброєю.
І ось тоді москвичі не вигадали нічого кращого, аніж розбивши льохи бояр і заможних людей, які втекли з міста, винести з них мед і вино і понапиватися.
І як стверджує літописець: «…напившись доп’яну, і хитаючись, похвалялися, кажучи: «Не страхаємося приходу поганих татар у такому міцному граді… бо страхом подвійним вони одержимі: з міста – воїнів, а ззовні – князів наших». І потім вилазили на міські стіни і вешталися п’яні, насміхаючись над татарами, безсоромно лаяли їх, слова різні, повні ганьби і хули вигукували».
Але самі татари були трохи іншої думки. Видершись на ніким не захищені стіни, вони почали всіх рубати, все грабувати і палити: «І була в граді січа жахлива і поза градом така ж січа велика. І доти сікли, доки руки й плечі в них не ослабли і не знесиліли вони». Люди натовпами бігали вулицями, приречено шукаючи порятунку. Ординці зламували двері церков і витягували усіх – від немовлят до старих людей, роздягаючи догола, грабуючи і вбиваючи. Зриваючи коштовні оклади та ризи з образів, ординці топтали їх, глумилися над образами святих і виносили усе церковне начиння. У вогні загинуло безліч книг, звезених для збереження до Москви з усіх усюд. Було вивезено всю княжу скарбницю. Всі люди були порубані, спалені, утоплені або забрані в рабство. По відходу військ хана Тохтамиша за прибирання 80 трупів платили по рублю, на все було витрачено 300 рублів, таким чином кількість загиблих орієнтовно становила 24 тисячі.
У травні 1571 року похід на Москву кримського хана Девлета I Ґерая завершився її повним знищенням і спаленням. Таємні броди на Оці вказав татарам зрадник Кудеяр Тишенков. Внаслідок набігу місто практично повністю вигоріло, 60 тисяч мешканців загинуло, а Ґерай, повертаючись додому до Криму, забрав у рабство 100 тисяч невільників.
В успішних походах на Москву несподівано вимальовується роль монастиря Бернардинців у Львові (нині храм Святого Андрія УГКЦ). Під час будівництва нового монастиря влітку 1604 року до Львова почали сходитися добровольці, що прагнули допомогти спадкоємцеві московського престолу, який називав себе царем Дмитрієм, повернути собі владу. Насправді ж, як з’ясувалося згодом, цим спадкоємцем виявився збіглий монах Чýдова монастиря в Москві Гришка Отреп’єв. У разі успішного походу і повернення трону жертводавець Бернардинського монастиря шляхтич Єжи Мнішек погоджувався віддати заміж за Дмитрія свою доньку Марину, яка мала стати російською царицею. До завербованих 1600 вояків-добровольців долучилося 2000 запорізьких козаків. Освятивши свої шаблі у костелі монастиря, всі вони вирушили на Москву а разом із ними, як повідомляє хроніка, пішло також «чимало львів’ян».
У червні 1605 року Москву було взято і Лжедмитрія I короновано як царя Московщини. Утім невдовзі у місті повстала місцева людність, і новоспеченого царя та всіх його прибічників повбивали. До Львова дійшли трагічні чутки, і як пише хроніст Бартоломей Зиморович, «у Львові було чути величезний плач, а багато жінок, чоловіки яких туди пішли, одягнули жалобу». Утім ці чутки виявилися передчасними, і більшість львів’ян таки щасливо повернулися додому.
Один із них, купець Шольц-Вольфович, який вочевидь мав намір більше торгувати, аніж воювати, у своєму щоденнику описав цікавий епізод, як він зі своїми друзями-купцями у Москві впродовж кількох годин оборонявся від нападників-московитів. Коли у обложених закінчилися кулі, вони порубали домашній олов’яний посуд і цими кавалками заряджали зброю. Ситуація складалася вкрай критична, але геть кепські гармаші-московити, замість того, аби влучити з гармати у двері будинку, повбивали багатьох своїх товаришів, які раніше від них хотіли вдертися до приміщення. В останню мить вчасно надійшла допомога, і львівські купці були врятовані.
Загалом похід 1604-1605 років виявився невдалим, але факт захоплення Москви невеликим військом, яке вийшло зі Львова, напередодні помолившись у бернардинців, залишився в історії.
А 1610 року Москва була фактично взята без бою. У липні 12-тисячне військо коронного гетьмана Станіслава Жолкевського розгромило під Клушином московсько-шведські війська під орудою Василія Шуйського, які налічували 48 тисяч. Шлях на Москву виявився відкритим, і польські війська безперешкодно туди зайшли, а в жовтні-листопаді того ж 1610 року ввів свої війська до Москви без бою королевич Владислав. Звісно, уся ця історія закінчилася повстанням московитів і вигнанням поляків з Москви 1612 року, але все ж вони там два роки погосподарювали.
1613 року до Львова з походу на Москву повернулося споряджене у Львові військо, і вояки привезли скарби з царської російській скарбниці: корони двох російських царів, царський посох, прикрашені самоцвітами старовинні царські обладунки, ікони у важких золотих окладах, скриньки з добірними перлами і багато чого іншого. І військо щедро обдарувало Бернардинський монастир. У крипті храму поховали загиблих вояків, тіла яких зі самої столиці Московії везли у човнах і видовбаних колодах, залитих воском чи медом. Як написав хроніст, їх ховали «з винятковими урочистостями та військовими почестями, що тривали тиждень».
Ледь-ледь не взяли Москву 1618 року війська королевича Владислава і гетьмана Петра Сагайдачного, але, як кажуть у народі, «ледь-ледь не рахується», тому цей історичний епізод ми опускаємо.
1812 року армія Наполеона Бонапарта наступала на Москву, і впродовж серпня майже всі 275 тисяч мешканців російської столиці залишили місто. Після Бородінської битви фельдмаршал Кутузов вирішив віддати свою столицю без бою, і 14 вересня французи безперешкодно увійшли до Москви, напередодні підпаленої москалями, аби не дісталася ворогу, пожежу вдалося загасити лише через три дні, і як наслідок повністю вигоріло майже дві третини міста. Французи залишилися без провіанту і будівель для розквартирування своєї армії. Не ризикуючи у такій ситуації залишатися у місті на зиму, вояки Наполеона залишили спалену Москву, і зрештою їхня перемога виявилася пірровою.
Історики загалом говорять про важкість завоювання Росії через її величезну територію і розтягненість комунікацій, яка нині називається логістикою. Та зрештою завойовувати абсолютно вбиту країну боліт, дерев’яних туалетів, повної економічної розрухи і поціновувачів «Бояришніка» і «Містера Сидра» нікому й не потрібно. Утім остаточної перемоги над Росією ніколи не буде, якщо не добити ініціаторів злочинної війни проти України у її лігві – Москві. Багато хто скаже – неможливо. Але усвідомимо собі - те, що здавалося неможливим учора, стає можливим сьогодні, те, що здається ще більш неможливим сьогодні, може стати можливим завтра. Скільки разів ми у цьому переконувалися впродовж нинішньої російсько-української війни.