Прагнення значно покращити свій добробут підкосило демократичний уряд Афганістану. Облаштування якого поглинуло мільярди доларів американської допомоги, знеохотило звичайних громадян захищати свою наскрізь корумповану батьківщину. Підштовхнуло афганські еліти завчасно виводити мільйони доларів, призначені на реформи в Афганістані, в далекі і більш стабільні краї. Обзаводитися там елітною нерухомістю і, зрештою, втікати туди за першої ж загрози. Бажання не втратити високих стандартів життя, а навіть значно їх підвищити, засліпило очі європейським політикам та бюрократії й кинуло їх очільників у табір прислуг Путіна. Європейським канцлерам, прем’єрам, міністрам виявилося мало заробленого на посадах. Суми пенсій видалися мізерними в порівнянні з російськими «спокусами». І вони вервечкою потягнулися на «підробітки» в російський «Газпром» та наглядові ради монополістів путінської Росії.
Неухильне дотримання міжнародного законодавства, принципів демократії та ліберальних цінностей і свобод стало для них порожнім звуком. Камуфляжем для прикриття власних корисливих цілей, а деколи навіть злочинних дій. Путін намацав у європейців найслабше місце – нестримну захланність, яку не проминув використати. Причому робив це коштом невибагливих до комфорту і високих стандартів життя росіян. Виявилося, що в суспільній свідомості росіян нікуди не подівся радянський пафосний дух, готовність стійко переносити життєві негаразди і «тимчасові» труднощі. Вони легко куплялися на імперську риторику про велич російської нації, про її місію і найдивніше – на непереборне бажання зіпсувати життя всім навколо. Тому досить часто в заявах або коментарях звичайних росіян можна почути твердження: ми призвичаєні до поганого життя, а от як ті європейці впораються з новими труднощами? Якої вони заспівають пісні під натиском хвиль біженців та навали заробітчан?
В Україні бажання політичного класу зберегти за будь-яку ціну власний комфорт практично знівелювало позитивні починання Помаранчевої революції та перемогло ідеали Революції гідності. Воно зробило неможливим проведення докорінних реформ. Збільшення своїх статків і «заробіток» на крові учасників Революції та полеглих на російсько-українській війні довели їхні дії та методи до неймовірного цинізму. Коли, здавалося, не діють жодні моральні-етичні принципи. Коли злодійство, обман і відсутність покарання за злочини з боку держави стали нормою життя. В таких умовах включався страшний психологічний ефект: «нема дурних», коли ледве не кожен наділяв себе правом на беззаконня.
Благородні ідеали, прагнення докорінних змін виводили українців на велелюдні протести. Лилася кров. Зі сцени Майдану чулася щира присяга на вірність українському народові. А в цей час за сценою революційні лідери вже ділили міністерські портфелі та найприбутковіші посади. Дивно, але учасники революції зовсім не хотіли бачити відвертого дерибану посад одразу після Революції гідності. Замість технократичного уряду через бутафорні присяги на сцені Майдану вдалося пропхати квотно-партійний уряд Арсенія Яценюка.
Вже й забулися чудернацькі персонажі на посадах міністрів від ВО «Свобода»: Олександр Сич в ролі віце-прем’єра з гуманітарної політики, Андрій Мохник – міністр екології та природних ресурсів, Ігор Швайка – міністр аграрної політики та продовольства. Після їхнього «урядування» довелося ще довго вичищати годівнички типу «Укрспирту». Але що гріха таїти, принцип здобування державних годівничок для партій нікуди не подівся. Ми добре пам’ятаємо, як ще зовсім недавно Юлія Тимошенко шантажувала чинну владу тим, що її фракція не проголосує за державний бюджет, якщо їй у «кормління» не віддадуть Державної продовольчо-зернової корпорації. Віддали і за перші пів року корпорація зазнала збитків на 3,5 млрд грн, а її директора Андрія Власенка затримали в аеропорту «Жуляни», коли він намагався втекти з країни.
Згадаймо недолугого виконувача обов’язків міністра оборони «свободівця» Ігоря Тенюха. Одного з його наступників – бездарного паркетного генерала Валерія Гелетея, «ад'ютанта його величності». Так само істеричного міністра охорони здоров’я Олега Мусія, який пізніше, будучи депутатом Верховної Ради, не гребував безсоромним лобіюванням інтересів фармацевтичних компаній. Як і активну учасницю Майдану Ольгу Богомолець – пізніше зручну спаринг-партнерку Петра Порошенка. А що вже казати про виконувача обов’язків генерального прокурора «свободівця» Олега Махніцького. Діяльність якого в перші післямайданні місяці обов’язково мають розслідувати правоохоронні органи. Де всі ці люди тепер?
Куди подівся вірний партнер по оборудках Петра Порошенка Ігор Кононенко, який був виразником волі президента і контролером у всіх темних його оборудках? Без розслідування справи Кононенка і його покарання про примат справедливості в Україні не може бути й мови. А згадаймо і засудженого швейцарським судом Миколу Мартиненка, дзеркальне відображення Кононенка при Арсенієві Яценюкові. Так само не можна забувати «роздобрілих» за рахунок посади генерального прокурора Віталія Ярему та неосвіченого Юрія Луценка, який питання власного добробуту поставив вище, ніж справедливість і державні інтереси. Який, ще будучи міністром внутрішніх справ, так успішно розвинув бізнес дружини, що пізніше влаштував у «барському» стилі весілля синові.
На жаль, ім’я цим «державникам» легіон. Здається, державниками їх можна назвати тільки тому, що вони невпинно покращували особистий добробут державним коштом. Доводиться констатувати також, що післямайданна влада замість того, щоб покінчити з потворним минулим ненаситних Кучм і Януковичів, з їхньою злодійською челяддю, перебрала на себе функції попередників. Опанувала потужні державні фінансові потоки. Збільшила в рази свої маєтки. Бо «заслужила і виборола» у попередніх кланів. Їй вдалося здійснити це завдяки кільком прийомам. По-перше, вони налякали українців труднощами перехідного періоду. А ті не зрозуміли, що зміни комфортними не бувають. Треба потерпіти і навіть пожертвувати частиною комфорту. Але тільки за умови, що зміни докорінні. І це не просто слова для заспокоєння, поки вас грабують вахтовим методом. А так вийшло, що ні змін, ні покращення.
По-друге, влада намагалася корумпувати якнайбільше коло громадян. Закриваючи очі на те, що творилося на низовому рівні. «Не помічаючи» тотальної корумпованості судів і паралельного неймовірного зростання добробуту суддів. Розростання маєтків прокурорів, поліції, митників, податківців та офіцерів СБУ, що боролися з контрабандою та так званими економічними злочинами. Влада корумпувала навіть ветеранів АТО подачками у вигляді земельних ділянок, грошових дотацій. Земельні ділянки ветерани відразу продавали тим, хто накрався і бажав легалізувати вкрадене. Складалася кругова порука, де залишитися чистим – означало бути білою вороною.
Річ у тому, що в Україні багато хто облаштовував власний добробут коштом інших співгромадян. Так формувалася українська політична й економічна еліта. Як правило, це ті самі люди. Вони змінили десятки політичних ідентичностей. І все заради того, щоб залишатися на плаву і мати прямий доступ до державних і комунальних ресурсів. Якщо простежити біографії політичних довгожителів, то вималюється чітка тенденція з бідних радянських інженерів до багатіїв. Добробут політиків, які вибилися нагору, ріс у геометричній прогресії. Причому політики, навіть найвищого штибу, ніколи не тратили на політику своїх грошей, вони на ній заробляли. Володіючи навіть немалими капіталами, вони йшли за фінансовою підтримкою до олігархів. Так сформувалася система залежностей, тобто кланово-олігархічна система, яку тепер належить побороти. Складність такого завдання полягає ще й в тому, що під час цього процесу доведеться очищувати наявну державно-політичну еліту. І навіть гуманітарну, яка звикла облаштовувати свій добробут, обслуговуючи клани і політичні угруповання.
І ще одне важливе зауваження. Україна довший час представлялася перед заможним ЄС як жебрачка. Як небажана далека родичка, яка претендує на багатий спадок заможної родини. Така стратегія руху України в Європу була заздалегідь хибною. Бо людям мало пояснювали про те, що Європа – це система цінностей. Що свого високого рівня добробуту вона досягла тоді, коли об’єдналася навколо тих цінностей. А європейцям так ніхто і не пояснив, що українці не втікають від економічної розрухи. Вони не збираються обтяжувати бюджети європейських країн, випрошуючи соціальну допомогу. Уже десятки років сотні тисяч, якщо не мільйони, українців важко працюють на Заході. Дехто з них осів там на постійно. Але ці люди добилися достатку своєю працею і на квартири, і навіть на пенсію.
Тому Європі нічого боятися трудових мігрантів з України. Їхній добробут це не зачепить. Навпаки, покращить ситуацію в багатьох конкретних галузях. А от перед Україною стоїть надзвичайно важливе завдання – забезпечити своїх громадян добре оплачуваною роботою. Розширити можливості для приватної ініціативи. Утвердити справедливість та забезпечити право недоторканності приватної власності через судову реформу. Боротьбу з корупцією. Розбудову своєї країни. І невпинне наближення до укладання нового суспільного договору.
Погляньмо на далекий Афганістан, де тотальна корумпованість країни, безідейність правлячих еліт призвели до нищівної поразки демократичного режиму. Бо виглядає на те, що вже в найближчому майбутньому виникне загроза, що більш принципові в ідейному плані режими перемагатимуть м’які і корумповані демократії.