Виборча кампанія у розпалі. Міський простір заполонили сіті-лайти, банери і велетенські білборби з усміхненими і суворими обличчями кандидатів у депутати.
Підфотошоплені і щасливі дивляться на виборців – то вишиванкові кандидати, то, як виявилося, зразкові американські громадяни, які мають своїм виглядом переконати українців у тому, що ті обов’язково мають піти в день виборів на дільниці і проголосувати за своє щасливе життя.
Можливо, в США, де реально мешкає ця зразкова родина, вони й ходять регулярно на вибори, беруть участь у різноманітних театралізованих шоу, організованих тією або іншою партією. Вони знають, що праймеріз визначить найбільш рейтингового кандидата, і їм особливо доведеться заглиблюватися й щось самостійно аналізувати. Ми ж, попри те, що у нас все заплутано до неможливості, перебрали у американців тільки яскраві передвиборні шоу. Знову форма здомінувала зміст і все стало на свої місця: зубожілим громадянам пропонується знову і знову проголосувати за тих, хто довів їх до цього жебрацького стану. І вони проголосують, бо ж вибори насправді без вибору.
Відразу обмовлюся, що не бачу нічого поганого в тому, що відомий футболіст з неймовірною легкістю погоджується на черговий трансфер, але цього разу вже політичний. Футболіст звик, що його часто продають і купують клуби: що більша сума, то успішніша кар’єра. Але він не знає, що таке політичний трансфер, і які його особливості. І там, і там платять гроші, присутній покупець та продавець. На його думку, нічого особливо не змінилося, процедура ж бо для нього відома. Але ось тут би вже мали насторожитися виборці й задатися питанням, а що ж таке хоче приховати політична сила за брендовим ім’ям відомого спортсмена? Не задумалися, проголосували? Ось тепер їжте хоч повилазьте, каже українська народна мудрість.
Те ж саме стосується відомих акторів, музикантів і співаків. Артисти – це лицедії. Вони живуть з того, що дорого продають свій талант вдавання. Але знову ж таки, це саме виборці мали б задуматися над тим, а для чого їм у законодавчому органі лицедії? У цій ситуації пересічному українцеві годі розгледіти всі хитросплетіння та підводні течії української політики і тут йому на допомогу мали б поспішити незалежні експерти та журналісти. Проте цього так ніколи і не станеться, і розагітована українська спільнота знову й знову покладатиметься на «хлопський розум» або ж пасивно погодиться на участь в конкурсі на найкращого «покращувача», або ж визначення найбільш патріотичного патріота, щоб зрештою делегувати їм те єдине, що вони мають один раз на п’ятирічку – владу.
Для чого Україні вибори?
Якось в одній із розмов зі своїм знайомим, який багато років пропрацював у Великій Британії, я почув просту, але надзвичайно влучну історію. Через кілька років співпраці британський працедавець нарешті поцікавився у знайомого Україною. Для нього ця нова держава, напевно, була більш екзотичною, ніж колишні домініони її величності королеви. Чоловікові було цікаво все – де ця країна розташована, яка в ній політична система тощо. Знайомий описав свою батьківщину як країну, де важко знайти роботу, а ще важче вижити на ту мізерну зарплату, яку пропонують державні та приватні структури. Він розповів, що українське суспільство наскрізь уражене корупцією, що політики постійно брешуть і тільки те й роблять, що набивають грішми власні кишені. Після такого опису британець резонно поцікавився, чи існують в Україні вибори? Почувши ствердну відповідь, він розгубився і тільки спромігся спитатися: то чого ж ви собі вибираєте таку погану владу?
Вже більше двадцяти років українці мають право вільно обирати собі владу. Але жодних якісних змін так і не настало, хіба що можна констатувати майже повну морально-етичну деградацію. Якщо у перші роки після проголошення незалежності існувала хоча б видимість вибору, то з часом вправні політтехнологи навіть цю можливість у виборців відібрали. Для кожного з регіонів були придумані і задіяні політтехнологічні механізми. Для традиційно перейнятого національними питаннями Заходу було запропоновано гасло «Україна в небезпеці». Що на практиці означало – у вас немає іншого вибору, як тільки проголосувати за Леоніда Кучму, бо інакше прийде комуніст Симоненко – і тоді Україні кінець. Для Сходу задіяли інші гасла, а саме: ні бандерівському наступові! Не пропустимо насильну українізацію! Під цей шумок депутатами і президентами ставали люди, які потім не тільки перетворювали своїх виборців на кріпаків, але й влаштовували на них полювання.
На Сході місцеві начальники різного масштабу докладали максимум зусиль, щоб потрапити до ареопагу недоторканих. І це їм вдалося, бо люди ставилися до виборів ще з радянських часів як до повної формальності. Традиційне українське – ми люди маленькі, що з нас взяти, зіграло з ними злий жарт – вони втратили останню можливість впливати на своє майбутнє. На Заході обирали письменників, дисидентів та патентованих патріотів, але не спеціалістів. Чомусь ніхто з виборців ніколи не поцікавився у своїх обранців, у скільки разів їхня платня перевищує зарплату кваліфікованого робітника або професора. Ніхто не звернув уваги на казкові пільги, які депутати надали собі самі: безкоштовні перельоти літаками, службові квартири, які до кінця каденції ставали приватною власністю депутата, матеріальні допомоги, які перевищували їхню місячну зарплату, кошти на оздоровлення у закритих пансіонатах, виплати тієї ж зарплати навіть після закінчення депутатства, якщо той не знайшов собі гідного місця праці тощо. Такому забезпеченню позаздрив би кожен депутат із найбільш економічно розвинутої країни. Але українцям виявилося і цього замало.
Майже всі народні обранці заходилися лобіювати на урядовому рівні свій приватний бізнес або ж допомагати у цьому своїм родичам. Ті, хто не був здатний вести свій власний бізнес, почали пошуки багатих патронів, щоб прислуговуючи їм, і собі до чогось доробитися. Останні дуже швидко чітко розподілилися між своїми «хазяями». Про національну ідею, патріотизм і покращення добробуту українців говорили багато і часто, в основному з трибуни і в різних медіа, але використовували цю риторику тільки для прикриття своїх істинних цілей. З часом це коло осіб просто монополізувало право на подібну риторику і перетворило українську політику на гру під гаслом: «Нічого святого».
Винахід Кучми
Прийшовши до влади, Леонід Кучма ще не знав, для чого вона йому, і що з нею робити. Він так і заявляв: скажіть мені, що збудувати, і я побудую. Але дуже швидко в його оточенні з’явилися радники, які переконали його у тому, що нічого будувати не треба, що треба створити систему, яка б забезпечила йому ручне управління країною. Відтоді Леонід Данилович почав надзвичайно багато працювати з кадрами. Він не призначав на відповідальні посади людей компетентних, кваліфікованих і незалежних. Він також не вимагав від них особистої відданості патронові. Найважливішим критерієм відбору на посади стала наявність серйозного компромату на претендента, про що українці могли довідатися із сумнозвісних плівок майора Мельниченка.
Сформована за цим принципом владна вертикаль, виявилася найбільш ефективною перш за все для самого президента. Він не мусив боятися, що хтось ослухається або складе йому конкуренцію. Папки з компроматом дозволяли йому тасувати владну колоду від районного рівня аж до міністерських кабінетів. У системи існували свої неписані правила: міністри та інші чиновники могли спокійно розкрадати свої галузі, але не переходити межі, яка б вела до конфлікту з «папою». Що більше компромату, то більш керованим і слухняним був чиновник і політик в руках Леоніда Даниловича. Проте ця схема не цілком стосувалася Донбасу. Там діяли надзвичайно жорсткі правила гри – від куль убивць гинули народні депутати, бізнесові конкуренти, самі кримінальні авторитети. Система Кучми порівняно з поведінкою донецьких виглядала тоді майже невинною, окрім хіба що фактів тиску на медіа і журналістів.
Саме за часів правління Кучми суди перетворилися на слухняних виконавців волі сильних світу цього. Саме в його час цілі галузі віддавалися в «кормління» найбільш наближеним до тіла президента. Саме тоді тотальна корупція охопила всю владну вертикаль, коли підлеглі з регіонів регулярно возили валізки з грішми не тільки задля кар’єрного росту, але й для того, щоб далі залишатися на посаді. Цей принцип перетворив на корупціонерів усіх, хто був на керівних посадах, або ж служив у фіскальних органах. Щомісячний «збір» для київських можновладців перетворився на неписане правило.
Тому не зовсім правим виявився один з героїв фільму Алєксєя Балабанова «Брат 2», коли розмірковував:
— А мне здесь нравится. В Америке вся сила мира.
— А в чём сила, брат?
— А вот в чём — в деньгах вся сила, брат! Деньги правят миром, и тот сильней, у кого их больше.
— Ну хорошо, вот много у тебя денег. И че ты сделаешь?
— Куплю всех!
Леонід Данилович довів, що не все вирішують гроші, що саме владу при бажанні можна конвертувати у неймовірні багатства і навіть забезпечити собі приємний спокій на старості літ. Тільки для цього треба вибудувати відповідну систему. Треба дати можливість всім забруднитися і потім, шантажуючи компроматом, вершити керівництво їхніми долями.
Шанс зламати цю жахливу систему з’явився в українців 2004 року. Але, як виявилося, її не могли подолати люди, котрі самі були належними до неї. Недарма Віктор Ющенко, будучи прем’єр-міністром під час президентства Л.Кучми, називав того своїм батьком. Хоча українцям треба було ще тоді задуматися над цими його словами, щоб так не помилитися в майбутньому. Недаремно Юлія Тимошенко так ніколи і не визнала, що не є бідною людиною. Бо тоді треба було б розповісти про походження свого багатства. Всі ці люди – зі Сходу чи Заходу – сповна скористалися із системи Кучми. І коли настав час зламати її і почати все з чистого листка, система перемогла їх і дуже швидко регенерувалася.
Влада і опозиція – діти-близнюки?
Всім відомо, що правляча кліка в Україні вкоренилася серйозно і добровільно владу не віддасть. Донецькі поводяться набагато брутальніше, ніж собі могли дозволити навіть люди Кучми. Знищена судова система, підпорядкована волі президента правоохоронна система, недієздатна і контрольована Верховна Рада, бульдозерний наступ на залишки вільної преси – ось така вона, сучасна Україна. Зрозуміло, щоб побороти її, демократичним силам треба було об’єднати зусилля. Об’єдналися, здавалося б, непоєднувані сили: майже ліберальний «Фронт змін» із праворадикальною «Свободою», «Громадянська позиція» і «Батьківщина». Яценюк і Тимошенко фігурують поруч на яскравих виборчих плакатах, але що ж ми отримали в результаті, окрім яскравої картинки? В результаті виборці отримали незрозумілий список від Об’єднаної опозиції, на формування якого явно вплинули непотизм та політична корупція. Сама гра у перетягування линви між Комітетом опору диктатурі та пізнішою Об’єднаною опозицією закінчилася тим, що КОД канув у Лету, хоча в його назві, здається, було сформульовано основне завдання сучасної політики.
Хто ж ті узгоджені кандидати і як вони збираються перемогти кліку? Між кандидатами від Об’єднаної опозиції, самовисуванцями і чинними депутатами нема жодної різниці. Не особливо можна дошукатися відмінностей і між провладними та опозиційними кандидатами. Різниця полягає тільки в тому, що одні трошки інтелігентніші й м’якші, і що вони ще дослухаються до думки міжнародної спільноти. Але ніхто з них наразі не заявив, що йде у парламент для того, щоб знищити систему. Смію так стверджувати, бо ознайомився зі списками кандидатів від опозиції і самовисуванцями.
Як правило, це досить заможні люди, які правдами і неправдами сколотили свої капітали і тепер потерпають від того, що «сім’я» будь-якої миті може покласти свою лапу на їхній бізнес або власність. Ці люди йдуть у Верховну Раду не для того, щоб покращити життя українців, а для того, щоб захистити і примножити свої статки. Опинившись там, вони не захочуть ламати систему, не захочуть запроваджувати прозорі механізми контролю над діяльністю влади, бо вони самі є невід’ємними елементами цієї системи. Хто з них погодиться на реальне розслідування походження їхніх капіталів, навіть якщо їм буде обіцяно амністію? Ризикувати ніхто не буде, а отже, всі заходяться над збереженням «кучмівської» системи, перебравши яку, вже самі почнуть шантажувати своїх конкурентів.
Дуже часто доводиться чути від кандидатів у депутати взаємні звинувачення в потенційній зрадливості декларованим ідеалам. Насправді ж ніхто ніяких особливих ідеалів не проголошує. Зраду підозрюють тільки у потенційному переході у провладний табір. Але тут я хотів би зазначити, що за цієї системи потенційними «тушками» є всі, хто володіє якимось приватним бізнесом, працює (або працював) на державній службі і на кого система володіє відповідним компроматом. Хоча, як показує практика, навіть депутатство від провладної Партії регіонів не завжди може захистити привабливу для донецьких приватну власність. Єдиний вихід із цього зачарованого кола – злам системи.
Політика видима і невидима
Не хотів би цим текстом знеохотити читачів взагалі йти на вибори або ж приховано агітувати проти конкретних кандидатів, які підпадають під описану в статті схему. А тому хочу звернути увагу на ще одну категорію кандидатів у депутати. Це люди, які не є бізнесменами, ніколи не були у владі: викладачі, журналісти та професійні політики, що живуть на одну мамину пенсію. В наших умовах, на жаль, ніхто не може собі дозволити таку розкіш, як самостійне і незалежне кандидування у Верховну Раду. Щоб про вас почули і вас побачили, треба чималі кошти. Мені заперечать, що журналіст сам по собі вже є особою публічною, а отже впізнаванню, а викладачі є відомими епатажними політиками, які не раз привертали до себе увагу українських медіа. Так, але погодьтеся, цього не достатньо.
Відомий журналіст та медіаменеджер пішов у відпустку на час виборчої кампанії. Благородно і правильно. Але чому ж тоді його обличчя не зникає ні зі шпальт підпорядкованих йому газети, Інтернет-видання та рейтингового телеканалу? Але все ж, головне питання в тому, хто є власником медіа-групи, де працює цей журналіст топ-менеджером, які його політичні погляди, чи нема, випадково, політичних розбіжностей між опозиційним журналістом і заможним власником, який є насправді беззахисним перед системою? Якщо між ними нема конфлікту інтересів, то які підстави цієї гармонії, і чим це обернеться для виборців, якщо вони проголосують за цього кандидата?
Стосовно ж популярної у нашому регіоні політичної партії та її кандидатів, то мене вражає їхня постійна присутність в телеефірі, велика кількість візуальної реклами та інших агітаційних матеріалів. Звідки така розкіш? Мені заперечать, що це все оплачується із партійної каси. Так, але, де тоді можна ознайомитися із сумами, потраченими на партійну рекламу? Хто ті прекрасні спонсори, які не пошкодували таких сум на не свою виборчу агітацію? І головне, як з ними будуть розраховуватися майбутні депутати?
Ні для кого в Україні не є таємницею, що нашою державою керує олігархія. Українські олігархи вже досягли такого якісного рівня, що можуть собі дозволити більше не кандидувати особисто до парламенту. Але вони і не хочуть втрачати свого впливу на законодавчий орган. Для цього їхні люди створюють нові політичні проекти, на розкрутку яких викидаються велетенські кошти. Але це та напіввидима частина айсберга. А як угледіти ту іншу, майже невидиму? Ніхто не буде заперечувати, що Коломойський, Пінчук, Фірташ і Ахметов постараються і цього разу завести у Верховну Раду десятки своїх ручних депутатів. Їхні кандидати позиціонуються як незалежні, їх підтримують різні моральні авторитети, на виборчу агітацію летять мільйони гривень, але чомусь так ніхто і не спитається, а звідки у незалежного кандидати такі гроші і, знову ж таки, чим він буде розраховуватися зі своїми спонсорами?
Замість епілогу
Виборча кампанія у розпалі. Списки сформовані, кандидати названі. В державі існує серйозна загроза диктатури. Що робити і як повестися з огляду на написане вгорі? Ще є час, у кандидатів ще буде багато зустрічей із виборцями. Не соромтеся, ставте їм прямі запитання і вимагайте, щоб той, за кого ви намірилися голосувати, вам пообіцяв, що основним своїм завданням він бачить злам системи. Пам’ятаймо, обіцянки «зупинити їх» недостатньо. У нас ніколи не буде більше грошей, ніж в олігархів, ми їх не купимо, але не допустити їхніх посіпак у парламент – у наших силах. А там, може, і їх вдасться вивести на чисту воду.