Дебати в Україні щодо причин польсько-українського конфлікту пам'ятей приховують у собі і напівправду, і хибні рецепти для його вирішення. Опублікована раніше на сайті часопису Nowa Europa Wschodnia (переклад на сайті ZAXID.NET) стаття «Гібридний трикутник» Євгена Магди – людини, котра, безумовно, щиро симпатизує Польщі та є інтелектуально чесною – також містить три спрощені тези.
Перша з них базується на твердженні, що в Україні немає культу Степана Бандери. Друге – на переконанні, що Росія диспонує інструментами, які дозволяють їй «втручатися» у польсько-українські відносини за допомогою архівних ресурсів. Згідно з третьою спрощеною тезою, єдиним рецептом для вирішення польсько-української суперечки про історію є формула «пробачаємо і просимо вибачення». Ця стаття є радше критичним аналізом цих тез, ніж полемікою з текстом Магди.
Таємничий культ
По-перше, це неправда, що в Україні не існує «культу Бандери» і що поляки, котрі вбачають у політиці пам'яті Києва реальні проблеми, піддалися колективному маренню. Таке явище об'єктивно має місце, хоча й не охоплює більшої частини території України та не має (наразі) інституалізованої форми. Цей культ існує у тій частині України, яка є найкраще знаною у польському суспільстві: в Галичині зі столицею у Львові, який не випадково називають Бандерштатом.
Я часто відвідую це місто і не пригадую жодного разу, коли б хоч раз не привітала мене в ньому чергова білбордівська кампанія, присвячена націоналістичному руху, коли б хоч раз на проспекті Свободи не розташовувався намет полку «Азов», ВО «Свобода» або іншої ультраправої партії.
Кількість братських могил УПА та інших меморіалів, пов'язаних із націоналістичним рухом, на теренах Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей іде не на сотні, а на тисячі. Полиці книгарень заповнені літературою, присвяченою ОУН та УПА, яка, як правило, є жахливо низької якості (хоча б видання «Азову»).
І відтоді, як відома своїми симпатіями до галицької нарації команда львівського Центру досліджень визвольного руху почала намагатися імплементувати її на загальноукраїнському рівні, не варто дивуватися появі з польського боку обґрунтованих побоювань. Звичайно, явище, про котре йде мова, належить розглядати в контексті: показувати, що воно стосується трьох областей, а не цілої країні. Водночас я був би обережним із вибірковим оперуванням статистикою щодо пам'ятників Бандері, на яку покликаються історики з Українського інституту національної пам'яті, та вибудовуванням на її основі далекосяжних висновків. Хоча б тому, що в Польщі стоїть тільки один пам'ятник Романові Дмовському: чи це означає, що нам не доведеться мати справу з проблемою занадто однобічної історичної нарації?
Архіви для досліджень
По-друге, постійним мотивом в українській дискурсі є твердження, що Росія диспонує інструментами для ескалації польсько-українського конфлікту пам'яті. А одним із них нібито є опублікування тенденційно підібраних документів щодо діяльності ОУН і УПА з архівів радянських спецслужб. За всім цим приховується (іноді висловлене прямо, іноді опосередковано) твердження, що насправді ми ніколи не дізнаємося, що справді відбувалося під час Другої світової війни на Волині без відкриття російських архівів. Тобто ключ до істини про Волинь захований у Москві, і доки вона нам його не віддасть (а зрозуміло, що вона цього не зробить), доти ми маємо утримуватися від оцінок складного історичного періоду.
Однак, як справедливо вказував на шпальтах видання Ab Imperio у рецензії на книжку Володимира В'ятровича «Друга Польсько-Української війна 1942-1947» краківський історик Анджей Зємба, не відсутність доступу до архівів радянських спецслужб є основною перешкодою у вивченні історії ОУН і УПА, а все ще досить обмежений доступ до архівів українських націоналістичних організацій, деякі з котрих розташовані за океаном. Ті з них, котрі дослідники можуть використовувати вільно, приховують в собі справжні скарби. Невипадково документ, який найбільшою мірою впливав на найновіші інтерпретації подій на Волині, а саме повна версія Військової доктрини Українських Націоналістів Михайла Колодзінського (де автор репрезентує план націоналістичного повстання в поєднанні з масовими вбивствами поляків і євреїв), був знайдений у київському архіві ОУН. Окрім цього, серйозною проблемою досліджень польсько-українського конфлікту під час Другої світової війни є погана обізнаність із німецьким архівом: як серед польських істориків, так і серед українських. Це явище має різні причини, хоча більшість з них є доволі прозаїчними: брак достатніх фінансових ресурсів для проведення досліджень в Німеччині, а також слабке знання німецької мови.
Зникаюче примирення
І, нарешті, по-третє: якщо формулою, на основі якої поляки й українці можуть примиритися, є «пробачаємо і просимо вибачення», то чому, незважаючи на використання її вже чверть століття, не тільки не вдалося досягнути примирення, а навпаки, ми продовжуємо віддалятися від нього? Відповідь на це запитання прозаїчна. Ця формула вже не функціональна з огляду на факт, що артикуляція слів «пробачаємо і просимо вибачення» не супроводжується безумовним осудом злочинців. Натомість з українського боку з’являється закон, який забороняє «нешанобливим чином» висловлюватися про військові формування, які скоїли злочини проти поляків (ухвалений Верховною Радою 9 квітня 2015 року).
Сприятливу роль у вирішенні великої частини згаданих проблем міг би насправді відіграти постійний спільний майданчик для діалогу, про який і пише Євген Магда. Його діяльність повинна зосереджуватися на польсько-українських проблемах, а не польсько-українсько-російських. Конфлікт пам'ятей на лінії Варшава-Київ насправді є об'єктивним явищем. Роль Росії, своєю чергою – хоч вона й умисно використовує цю суперечку – є далекою від деміургічної. Ключ до вирішення наших суперечок досі лежить у Варшаві, а передовсім – у Києві.
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів,Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом,Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході,Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут.
Оригінальна назва статті: W krainie uproszczonej narracji („Nowa Europa Wschodnia”)