Політична криза, яку так довго заперечували у високих київських кабінетах, входить у фазу загострення. Ситуація розгортається настільки швидко, що перспектива дострокових парламентських чи президентських виборів здається не такою вже й фантастичною.
Справа, звісно, не у скандалах, котрі виникають довкола Михеїла Саакашвілі. Наскільки б популярним не був екс-президент Грузії, переоцінювати його політичний масштаб не варто. Не критично і те, що влада, намагаючись приборкати затятого опозиціонера, постійно ставить себе у цуґцванґи, демонструючи свою слабкість і непослідовність. Навіть загострення підкилимної боротьби між Петром Порошенко та Арсеном Аваковим, про яку розповідають політологи, не є чимось надзвичайним. Для сучасного демократичного суспільства все це являє не більшу загрозу, ніж для здорової людини – бронхіт. Проте на тлі імунодефіциту бронхіт може мати тяжкі, а то й фатальні наслідки. Так само і українська політична система, обтяжена цілою низкою патологій, наближається до межі, за якою можливі тільки більш або менш аварійні сценарії.
Найперше, що кидається у вічі в останні дні – це катастрофічно низький рівень суспільної довіри до політикуму та державних діячів. Ще на початку «революції», котру намагався здійняти Саакашвілі, виявилося, що значна частина громадянських активістів готова солідаризуватися з вимогами опозиції, але не з самою опозицією. Саме з такими настроями, залишаючи «пояснювальні записки» у Фейсбуці, чимало публічних осіб йшли на мітинг за «велику політичну реформу». Причому досягти довготривалої мобілізації симпатиків не вдалося – наметове містечко у Києві виявилося напівпорожнім. Ну а тепер, коли на порядку денному не реформи, а доля окремого опозиційного політика, вулична підтримка виявилася ще меншою. Відбити Саакашвілі у силовиків сил вистачило, але до Верховної Ради дійшла лише ріденька колона. Для опозиції, котра розтринькала свій суспільний ресурс за півтора роки до виборів, це вже не тривожний дзвіночок, а цілий дзвін на сполох.
Нічим не кращим є становище влади. Які б докази не оприлюднювала Генпрокуратура, ставлення суспільства буде скептичним. І зовсім не тому, що українці аж настільки довіряють опозиції – просто Генпрокуратура зробила все можливе і неможливе для того, щоб дискредитувати і себе, і керівництво країни загалом. Перформанс із арештом депутата Ігора Мосійчука, боротьба з Національним антикорупційним бюро (яку «оцінили» навіть у ЄС), зрештою, непокарані злочини проти Євромайдану – список «заслуг» відомства можна продовжувати. А тому будь-які дії влади у боротьбі з опозицією – навіть цілком виправдані, законні і виважені – будуть сприйматись суспільством з недовірою. Найкраще, що зараз може зробити влада – не робити нічого взагалі, але такого шансу їй не залишить ані Саакашвілі, ані решта опозиціонерів. За виключенням хіба що колишніх регіоналів, яких цілком влаштовує теперішній статус кво.
В теорії, опозиція зараз повинна «міняти шкіру», позбуваючись дискредитованих політиків, та активно залучати до своїх лав нові обличчя, щоб вийти на вибори оновленою і привабливою для суспільства. Так само і влада мала б працювати над поверненням довіри – нехай навіть шляхом кадрових перестановок. Але не відбувається ані першого, ані другого. Чому? Бо рейтинг суспільної підтримки – лише один зі стовпів, на яких тримається українська політична система, причому навіть не головний. Якою б гострою не була боротьба, і влада, і опозиція мають спільну генетичну патологію. Українська політика – це вища ліга українського бізнесу, а тому політична поведінка визначається бізнесовими підходами. Причому цей бізнес, попри теперішній європейський антураж, родом з «буремних 90-х». Тому замість партій в Україні існують переважно «проекти», чиї вітрила напинають не інтереси соціальних верств та груп, а потенції економічних кланів, котрі раз на чотири роки підлаштовуються під суспільні настрої.
Українська політична система не здатна якісно оновлюватись, бо є персоноцентричною. Це можуть бути олігархи, «смотрящі» олігархів або їхні маріонетки – не важливо. Важливо, що її структура міняється лише тоді, коли міняється система стосунків між олігархічними кланами та всередині них. Ну а зміни на політичній вітрині відбуваються в основному суто декоративні. А це значить, що публічний консенсус між політичними силами неможливий. Навіть якщо завтра Петро Порошенко і Михеїл Саакашвілі потиснуть одне одному руки і підпишуть якийсь меморандум чи універсал про дружбу та єдність, суспільство в це не повірить – просто тому, що і влада, і опозиція не користуються достатньою довірою. А значить, що до виборів 2019-го і влада, і опозиція ризикують прийти з цілком провальними рейтингами, влаштувавши перегони політичних маргіналів.
Єдине, що може змусити оговтатись національно-демократичні сили, це загроза суспільного катаклізму або загроза реваншу проросійського табору. Причому умовного «третього Майдану» опозиція побоюється не менше, ніж влада. Бо зібрати велелюдний мітинг і керувати ним – це одне, і зовсім інше – спробувати очолити мітинг, який вже зібрався без тебе. І цілком може виявитись, що «третій Майдан» буде ще менш толерантним до «офіційної» опозиції, ніж попередній. Але наразі вірогідність масових громадянських протестів, як і проросійського реваншу, невелика. А тому суттєвих змін в українській політиці найближчим часом не передбачається, а значить криза буде лише поглиблюватись. І фінал буде для України досить печальним.