Якщо уважно приглянутися до українського суспільства, то можна зауважити, що воно постійно перебуває в стані очікування. В очікуванні змін на краще, реформ, покарання винуватців розстрілу Небесної сотні, докорінної зміни судової системи і того, що в нашої правлячої еліти нарешті заговорить совість. Совість і сумління є насправді категоріями дуже особистісними, мінливими і надто залежними від обставин. То чи варто надії цілої країни кожного разу пов’язувати з тим, що не регулюється законом і чого багато хто просто не мусить мати? Тепер, після масового посполитого рушення, складається враження, що суспільство зависло в стані очікування ідеальних умов для старту докорінних змін.
Насправді ж очікування і сподівання роблять нас пасивними споглядачами, об’єктами чиїхось активних дій. Так, суспільство знову розділилося на пасивних романтиків і активних прагматиків. В ролі романтиків однозначно виступає більшість громадян, які не перестають дивуватися, що навіть після нелюдського протистояння і пролиття крові, знаходяться циніки, які одразу ці кров і героїзм монетизують. Монетизують приходом у владу, славою, підвищенням своєї статусності і, якщо вдасться, збільшенням статків. Знову ж таки, здобутками революції, як правило, користають запеклі циніки, але це не означає, що ця «користь» має дорівнювати мародерству.
Без сумніву, після кожної революції на зміну скинутій владі має прийти нова владна вертикаль. Суть кожної революції й полягає у докорінній зміні дореволюційної системи. Мають запрацювати нові механізми, у владу мають прийти зовсім інші люди. Має почати працювати, на жаль, революційне правосуддя зі всіма його проривами і помилками. А що з цього перерахованого дає нам підстави кваліфікувати Революцію Гідності терміном «революція»?
Українці привчилися оперувати гучними гаслами та розкидатися невластивими термінами. А якщо сказати, що Революція Гідності не була насправді революцією у класичному розумінні цього слова, або якщо й була, то вона зовсім не завершена? Чи означатиме це – піддати себе публічному остракізму? Тому що з’явиться сила силенна «лідерів громадської думки» на зарплаті, котрі негайно заплюють очі і змішають з багном кожного, хто замахнеться на революційний пафос. І на все у них знайдеться пояснення: не все одразу, мусимо зачекати.
Революційний пафос і водночас примирлива риторика щодо старої системи викликають в суспільстві конфлікт між уявним і об’єктивною реальністю. Особливо це стосується досягнень і невдач останньої революції. При чому дивитися треба тверезо.
Докорінної зміни влади не відбулося. Влада дісталася не тільки групі людей, які виконували роль опозиції за домовленістю зі старою правлячою клікою, але навіть рештки владного режиму нікуди не ділися. Вони, як і годиться в системі, стали «опозицією», у справжність якої не дозволяє повірити її солідарне голосування з владою у Верховній Раді. Насправді ж відбулося тільки часткове усунення кліки Януковича, а владна система залишилася старою, іще з кучмівською кадровою обоймою.
Теперішнє роздування пафосу навколо останніх революційних подій із обов’язковим забронзовінням і музеалізацією покликане затуманити бачення того, що насправді відбулося. Через цей туман годі розгледіти різницю між справжніми цілями, які ставили перед собою українці, й досягненнями революції. І головне: чому докорінні зміни кожного разу мають відкладатися в далеку шухляду, а українців знову просять зачекати? Мовляв, нема відповідних обставин.
І тут проблема полягає в тому, як ми прочитуємо наше минуле. Тут вина істориків й історичних підручників, бо їхні автори намагаються нас «виховувати» на ідеальних прикладах для наслідування. Шукають ідеальних революційних ситуацій, коли «верхи вже не можуть, а низи не хочуть», знаходять безстрашних лицарів, готових за будь-яких обставин пожертвувати своїм життям. Вони програмують нас на сприйняття подій лише в ідеальних умовах, де чітко ясно, хто друг, хто ворог, звідки чатує небезпека і на що сконцентровані устремління ледь не всього суспільства. Вина істориків полягає в тому, що вони до непізнаваності ідеалізують окремі події минулого, а тому сучасники ніяк не дочекаються тих «ідеальних» обставини тепер. Вони їх просто не можуть побачити, бо ідеальних обставин не існує. Зате ще й як існують вправні маніпулятори суспільною свідомістю.
Все це, здавалося б, суто уявні конструкції, але вони мають прямий практичний вимір. Для кращої ілюстрації пригадаймо зовсім недавні й найбільш яскраві події тієї ж Революції Гідності. Спробуймо подати ретроспективу тих подій без пафосу та підручникової ідеалізації. Вже майже зовсім забулося, що тоді на Майдані в основному панувало відчуття невизначеності, якщо не безвиході. Політична опозиція до режиму Януковича була безпорадною: не мала жодного плану дій, а не те, що якогось бачення майбутнього, навіть найближчого. Вона вела переговори з Януковичем, а сама приймала фінансову підтримку від олігархів, в тому числі з його клану.
Ахметов, Фірташ, Клюєви, Коломойський, Льовочкін – всі вони фінансово так або інакше були причетними до Майдану. Хтось фінансував намети, хтось надавав озвучку, хтось харчування, а хтось безпосередньо спонсорував лідерів опозиції. Ті ж, своєю чергою, намагалася вирулити на компромісний варіант. Це можна було б пояснити бажанням не допустити до кривавого зіткнення. Але насправді лідери опозиції намагалися інструментально, з вигодою для себе і своїх політичних сил, використати протестний потенціал мас. Щоб взяти владу в свої руки і особисто контролювати державні фінансові потоки. Підтвердженням цьому є їхні перші ж кроки в новій владі.
Для прикладу, розгляньмо тільки одну лінію – прокурорську. Призначення «свободівця» Олега Махніцького виконувачем обов’язків генерального прокурора України у багатьох викликало повне нерозуміння. І тільки після того, як Махніцький успішно завалив всі справи на діячів режиму Януковича, ми почали помаленьку приглядатися до зростання його матеріальних статків. Далі пішло ще гірше. Відтепер повна відповідальність за призначення «ніяких» генпрокурорів лежить на президентові Петрові Порошенку. Саме з його подання Верховна Рада ухвалила призначення на посаду генпрокурора дуже неоднозначної кандидатури Віталія Яреми. За розвалювання Яремою справ і герметизацію старої корумпованої прокуратури так ніхто ніколи і не відповів.
Наступною несподіванкою для українців стало подання Порошенком на цю посаду ще більш неоднозначної кандидатури – Віктора Шокіна. 10 лютого 2015 року Верховна Рада затвердила його на посаді генерального прокурора України. І знову саботаж, ухиляння, затягування. 12 травня 2016 року знову за поданням президента України Петра Порошенка Верховна Рада затвердила генеральним прокурором людину взагалі некомпетентну в юриспруденції – Юрія Луценка. Про діяльність цього відданого Порошенкові кадра взагалі навіть незручно говорити. Бо якщо його попередники хоч якось оперували юридичними термінами, то з Луценка постійно пруть емоції та печерна некомпетентність.
У зв’язку з чим виникає запитання: а як за ці всі «промахи» поплатився президент Порошенко? Чому ніхто не спитає Петра Олексійовича, чого він тими поданнями хотів досягти? Хоча відповідь напрошується сама: зберегти кланово-олігархічну систему і не допустити вибивання окремих ланок зі злочинного ланцюга. А тут вже виникає питання до «лідерів громадської думки». Чому вони так завзято обходять мовчанкою цю ділянку в роботі президента? Хотілося б почути: кого обіграв або чого досягнув Петро Порошенко цими призначеннями? І головне, які зиски отримала Україна від такої кадрової політики президента Порошенка? А якщо ця специфічна кадрова політика була тільки на шкоду український державі, то виникає наступне закономірне запитання: коли і як має відповісти за заподіяне Петро Порошенко?
В демократичному усталеному суспільстві на це запитання можна було б відповісти просто: на наступних президентських виборах. Але в Україні це не справджується. Є загроза, що фінансовий ресурс Петра Порошенка (плюс адмінресурс), можуть знову всадити його в крісло президента. А ціла армія «лідерів громадської думки» пояснить суспільству, що альтернативи йому нема, що країна у війні, що все робилося, щоб уникнути громадянської війни, що українцям треба зачекати…
Тільки гірка правда така, що очікувати нема чого. Мислення українців має змінитися. Годі чекати, що в президента та інших політиків заговорить совість. Єдиний спосіб українцям вирватися з лабет кланово-олігархічної системи – це організувати системний громадський контроль за владою. Громадянське суспільство України одного разу вже порятувало її від кліки Януковича та російської агресії. Тепер завдання стоїть набагато філігранніше – зробити владу в Україні транспарентною (прозорою). А тут головне не чекати милості від влади, а поставити її під контроль суспільства.