В пошуках країни предків

З сонячної Каліфорнії до «дощового» Львова

5 червня

В 20-столітті Галичина пережила страшну трагедію. Під час воєнного лихоліття величезна частина її населення була знищена чи виселена. Де тільки не мешкають нині нащадки галичан: Сілезія і Померанія, Ізраїль і США, Австрія, Австралія та Аргентина – це ще далеко не повна географія.

Чи мають вони сентименти до вітчизни своїх батьків і дідів? Чи цікавляться її долею, чи хочуть відвідати, відчути? Ці питання цікавили мене віддавна. У мене навіть виникла ідея програми репатріації. Є ж приклади! Не лише передовий Ізраїль, але й незаможна Вірменія мають такі програми. І це не лише данина історії й тим людям, котрі б за інших умов могли б жити «через пліт» від нас! Потенційні репатріанти – це важливий людський капітал, адже вони мають ідеї, зв’язки, часто – фінанси. А для процвітання країни більше нічого й не потрібно.

Та поки жодних програм репатріації нема, мені пощастило познайомитися з людьми, котрі не очікуючи жодних заохочень полишили сонячну Каліфорнію і осіли у «дощовому», як його здавна називають, Львові. Тож знайомимося: подружжя Марли і Джея Осборнів. Пані Марла працювала юристом в сфері старт-апів, пан Джей – інженером в комп’ютерній галузі. Вже близько двох років вони мешкають у Львові, займаються дослідницькою, просвітницькою громадською діяльністю та потроху вивчають українську мову! Пані Марла охоче погодилася відповісти на мої запитання і поділитися своїми думками з читачами.

- Як розумію, ви мали інтерес до Галичини віддавна. Та одного прекрасного дня зважилися переїхати до Львова. Як зародилося це рішення, яке кардинально змінило Ваше життя?

- Так! Я була зачарована Галичиною відтоді, як ще підлітком дізналася від моє бабусі по батькові – Анни Горн, що вона походила з Рогатина. Анна в першу чергу вважала себе галичанкою, а вже в другу – австрійкою. Мовою її сім’ї була німецька. Нею розмовляли спершу в Рогатині, а після еміграції 1914 року – і в Нью-Йорку. Для її ж мами, моєї прабабусі, Рози рідною мовою була польська – вона походила з Соколова в Малопольщі. Однак дід, чоловік Анни – Ісаак – надавав перевагу спілкуванню саме по-німецьки. Це усе надзвичайно мене захоплювало, і ще в 1980-і я почала всерйоз цікавитися історією родини Горн. Пам’ятаю, я навіть написала до Консульства Австрії в Сан-Франциско листа, запитуючи де я можу знайти австрійську карту Рогатина! Вони відповіли мені, що Рогатин належав до Австрії понад 100 років, а сьогодні він в Україні. Відповідь з консульства ще більше зацікавила мене. Я мала щастя, що моя бабуся Анна мала хорошу пам'ять і була чудовим оповідачем! Вона жила до 2003 і встигла переказати мені багато інформації про родину Горн та Рогатин. Бабуся відіграла дійсно значну роль в моєму житті!

- І завдяки бабусі Ви вирішили поїхати до Рогатина? Якою була перша зустріч з містом Ваших предків?

- Так, завдяки їй і моєму чоловікові – Джею. Коли 2008 року я працювала над проектом в Парижі він несподівано подав ідею: здійснімо Твою давню мрію і відвідаємо Рогатин! Ми поїхали, а ось тепер мешкаємо у Львові. Під час другої поїздки 2011 року ми зустріли в Рогатині місцевого історика (хоч за фахом – вчителя фізкультури) Михайла Воробця. Він показав нам історичні місця, зокрема, давні будівлі синагог, мікви-лазні, школи, старі цвинтарі та місця масових розстрілів часів Голокосту. Ми були шоковані використанням мацейв – надгробків з єврейських кладовищ. Їх можна було знайти в підґрунті доріг, в фундаментах будівель, ними могли бути викладені частини хідників чи приватних дворів. Пан Воробець самотужки інвентаризував знайдені надгробки, а потім домовлявся про їхнє повернення на кладовище. І таку активну діяльність він проводив в свої 70 з гаком років! Також він близько 20 років доглядав за єврейськими меморіалами. Так він став ключовою особою в контактах між сучасними рогатинцями і невеликою групою колишніх мешканців, яким пощастило пережити Голокост та переїхати в Ізраїль та США. Він налагодив зв'язок з духовенством та місцевою владою і в 1998 році група з кількох десятків колишніх рогатинців через понад 50 років розлуки зі своєю малою батьківщиною змогла її відвідати. До роботи підключився і равин Івано-Франківська Раббі Колесник. Та потім контакти почали сходити нанівець: уродженці Рогатина відходили в світ інший… Тож, коли ми познайомилися, Михайло Воробець здивувався і зрадів водночас. «Що будемо робити?» – було його перше запитання. І це, можу сказати, й був момент неформального народження нашої організації «Єврейська спадщина Рогатина», а наша з Джеєм доля змінилася назавжди! Отож радше «спадщина» знайшла нас, а не ми її.

- Чи популярно серед мешканців Каліфорнії так радикально змінювати своє життя?

- Ні, це не типово. Можливо хтось часом переїжджає з Західного узбережжя на Східне – адже саме туди прибули і там мешкали їхні дідусі, які потрапили до Нового світу зі Старого. Наступні покоління просувалися на захід вздовж річок, каналів і залізниць. Мешканці Америки, загалом не так прив’язані до місць, як європейці, але так радикально змінювати життя, як вийшло у нас – це радше нетипово.

Разом з тим зауважу, що ми з Джеєм не прибули до Львова з Каліфорнії безпосередньо. Перед тим ми два роки працювала над проектами збереження єврейської спадщини у Варшаві, а ще раніше мешкали в Парижі й Англії. Так що дорога до Галичини, до Львова і Рогатина була довгою.

- Як до Вашого вибору поставилися друзі, рідні?

- Друзі сприйняли наш вибір нормально. Ми тримаємо зв'язок, відвідуємо одне одного. Важкою була розлука з нашими родинами. Наші батьки вже в поважному віці… Мій батько відійшов два з половиною роки тому під час мого перебування у Варшаві, і я не змогла попрощатися, прибути на похорон. Досі для мене згадки про це є болючими.

- Чим за вашими спостереженнями найбільше різняться львівський та каліфорнійський стилі життя?

- Чесно кажучи, після багаторічної відсутності в Каліфорнії, часом, приїхавши туди, відчуваємо себе немісцевими. Західне узбережжя США – один з найбагатших та швидкозростаючих регіонів країни. І хоча для більшості він асоціюється з мегаполісами – Лос-Анджелесом, Сан-Франциско – в ньому добре розвинуте сільське господарство, включно з виноробством, тут багато сонця і постійне літо. Львів же змінюється на наших очах, різниця між ним і Заходом стирається, а мешкати тут достатньо комфортно. Окрім того, тут неймовірним чином поєднується сучасність й старовина. Та між Львом і оточуючим світом малих містечок і сіл – разюча прірва. Не дивно, що люди з провінції так хочуть переїхати до Львова. В Каліфорнії та й загалом в США, не відчувається такої різниці між урбаністичним простором і навколишнім світом.

- Повернемося до Вашої роботи. Ви створили громадську організацію «Єврейська спадщина Рогатина». На чому сьогодні концентрується ваша робота? Які основні Ваші проекти?

- Разом з Михайлом Воробцем ми продовжуємо повертати надгробки на кладовища. Спершу це були поодинокі мацейви, а в 2017 ми перевезли близько сотні, тож загальна кількість надгробків на Старому кладовищі сягнула понад 600. Минулого року ми впорядковували кладовища разом з львівськими та місцевими волонтерами, британські археологи проводили дослідження. Це були науковці Стаффордширського університету, які прибули зі спеціальним обладнанням призначеним для сканування ґрунту. Так були обстежені території цвинтарів, місць розстрілів, визначені їхні межі й розташування поховань. Всі результати ми виклали он-лайн і переклали українською.

Цьогоріч до роботи долучаться члени американської християнської організації Фундація Мацейва (The Matzevah Foundation) – вони вже реалізовували проекти в Польщі, а Рогатин – буде для них першим українським досвідом. Також ми починаємо підготовку проектів упорядкування території цвинтарів як меморіалів, не замкнутих «в чотирьох стінах», а інтегрованих в оточуючий простір.

2016 року Рогатинська міська рада запросила нас до участі в упорядкуванні частини експозиції створюваного регіонального музею «Опілля», яка присвячена єврейській громаді. Ми взялися за підготовку інформації, пошук артефактів, в архівах знайшли навіть відеозаписи довоєнного єврейського кварталу. Ми сподіваємося, що новопосталий музей зможе бути відправною точкою для туристів, а водночас потужним ресурсом для місцевих вчителів і усіх зацікавлених історією і рідним краєм.

Ми також займаємося збором розповідей від старших мешканців Рогатина й пошуком Праведників миру – людей, що в часи Голокосту рятували євреїв.

- Знаю, що зараз ви вивчаєте українську. Чи складно вона дається?

- Складно! Окрім англійської, ми з Джеєм знаємо французьку, а оскільки мешкали в Каліфорнії, де розповсюджена іспанська, то ще й трошки оволоділи нею. Та українська є цілком іншою. Якщо чесно, це мука! Але ми не полишаємо… Адже це повага до культури країни. Звісно ж, мова нам потрібна і для спілкування. Зазначу, багато хто у Львові говорить англійською. Мені здається що з 2011 року кількість англомовних значно зросла. Це полегшило наше життя, але це ж не наша заслуга. Ми хочемо спілкуватися і ділитися думками, емоціями. І звісно наші проекти потребують контактування з урядниками міськради, працівниками музею, дослідниками історії, вчителями та учнями, з рогатинцями. Зараз ми винаймаємо перекладача. Але це додаткові витрати, як фінансові так і часово-організаційні, це не завжди ефективно при спілкуванні: породжує дистанцію, переклад може теж не передавати всього, що ми хочемо донести, або що хочемо зрозуміти. Тому ми повільно, але наполегливо, як тільки дозволяє час, вчимо українську. Ми теж хочемо, аби рогатинці не сприймали нас як випадкових заїжджих, а розуміли, що ми хочемо тут залишитися і розділити їхню любов до міста та його культури.

- Дійсно, Ваша діяльність дуже активна. А як Ви проводите свій вільний час у Львові?

- О! Я хотіла б сказати, що ми намагаємося знаходити баланс між роботою та особистим життям, однак нам не дуже добре це вдається. У мене постійне відчуття нестачі часу для того всього, що ми хочемо реалізувати. Є нові ідеї, є проблеми в реалізації поточних проектів, потрібно доповнювати сайт тощо… Робота втягує. Але у нас з’явилися друзі з якими можна поспілкуватися і добре провести спільний час. Ми познайомилися з чудовими людьми: науковцями, активістами, волонтерами і не тільки. А Львів, на мою думку, це дійсно потужний і динамічний осередок, «хаб» для науковців, шанувальників історії, митців та інших активних людей. Тут ніколи нема нестачі в лекціях, фестивалях, подіях. Це змушує нас з Джеєм викроювати більше вільного часу, щоб використати ті можливості, які дає місто. Ми маємо над цим працювати!

- Чи сформувалося у Вас коло спілкування, з’явилися друзі?

- Так, ми познайомилися з дуже цікавими людьми: науковцями, митцями, волонтерами, які розділяють наші інтереси. Є й деякі англомовні іноземці, котрі теж мешкають в місті. Ми знаємо, що експати (немісцеві –В.Н.) мають тут навіть свої усталені клуби, та нам на це бракує часу. В пошуку однодумців сильно допомагають університетські мережі в Інтернеті, скажімо фулбрайтівська мережа.

- Чим Львів і Галичина цікаві для іноземців? Як заохотити їх приїздити до Львова і пов’язувати з ним своє життя? Як регіон може стати привабливішим?

- Якщо говорити про євреїв, то Львів і Галичина вплетені в історію стількох родин! Предки безлічі євреїв тут народжувалися, вчилися, працювали. А інтерес до коріння пробуджується у чимраз ширших кіл. Хочу сказати, що родини з різних міст були тісно переплетені, а Львів як культурна, інтелектуальна і економічна столиця завжди фігурує в сімейних історіях. Я думаю, що в цьому можна віднайти значний потенціал, зокрема й економічний: туризм на батьківщину предків. Його можна адресувати не тільки вихідцям-євреям, але й полякам, німцям і українцям коріння яких виводиться з Галичини. Якби міста реалізовували більше проектів пов’язаних зі спадщиною, співпрацювали б у цьому напрямку, прокладали б відповідні туристичні маршрути – це служило би магнітом для великої кількості закордонних туристів.

- Що слід змінити, покращити, аби більше людей захотіли тут залишитися?

- Для тих, хто хоче осісти тут, займатися неприбутковою діяльністю, як ми, або ж вести бізнес, потрібно покращити такі параметри, як стабільність та прозорість. Особливо це стосується банківської сфери – навіть елементарні дії в Україні потребують багатьох погоджень і часу. Також складною є процедура отримання дозволу на проживання. Раніше я працювала юристом в Каліфорнії, спеціалізувалася на старт-апах. Я відчула розчарування коли побачила скільки бар’єрів слід здолати, аби просто отримати право жити в Україні. Звісно, ми розуміємо, що Україні слід бути обачною в міграційній політиці, як це роблять й інші країни. Однак бюрократичний процес має бути прозорим і передбачуваним, зрозумілим для заявників – тих, хто хоче жити і працювати в Україні. Наразі я би рекомендувала усім іноземцям звертатися за послугами до місцевих юристів, адже без їхньої допомоги обійтися неможливо.

Я впевнена, що ці вади можна виправити, а поки є як є – подолати перешкоди. Ми знайшли шлях, то ж й інші зможуть досягти мети. Першого разу ми відвідали Львів 2008 року, потім повернулися в 2011, а з 2016 мешкаємо тут майже постійно. Під час першого візиту відкриваєш очі на Львів і хочеш повернутися сюди. Отож найважливіше значення має перший візит, перше враження! А для цього про Львів і Галичину мають більше знати в світі, знати, що це край відкритий і гостинний.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Чемпіон світу з кульової стрільби допоміг львівським патрульним затримати порушника
«Нова українська школа»
Винуватець смертельної ДТП втік з лікарні у Львові
Головні новини Львова за 24 вересня
Петицію про заборону телеканалів «112 Україна» та «NewsOne» підтримали понад 14 тис. українців
«Міс Україна-2018» позбавили титулу. Виявилося, що вона місіс
Революція з людським обличчям
«Людині треба землі не так багато: два метри довжини і півтора метра ширини!», – Олег Синютка
Богатир Олексій Новіков встановив рекорд України на Lviv Fitness Weekend
«Національний корпус» відмежувався від нападу на анархістів у Львові