24 жовтня 2018 року в Центрі міської історії відбулася ще одна лекція з циклу «Місто на лінії: Львів у листопаді 1918 року». Кандидатка історичних наук Мар’яна Байдак (ЛНУ ім. І. Франка) розповідала про жіночі досвіди в період українсько-польських боїв за Львів.
«Чудова погода, чисте голубе небо, але у Львова сумне і розчароване обличчя» – це історії про жінок, розказані самими жінками. Використовуючи переважно щоденники та листування, менше – пресу, дослідниця висвітлила проблему фактично з двох ракурсів – польського та українського. Очевидно, до такого двоїстого погляду нас підводить головна і найбільша частина джерельного матеріалу – щоденники. З одного боку маємо щоденники львів’янок-польок, які практично велися «по гарячих слідах», переповнені емоціями та дрібними деталями. З іншого – українок з провінції, написані з певним часовим інтервалом, які деколи більше нагадують спогади, з чутками, новинами, зі своїми рефлексіями. У підсумку ми так і «бачимо» образ міста – із двох ворожих таборів.
Слід пам’ятати, що жінки, які вели ці щоденники, не були представницями більшості. Це не пасивні обивателі, а активні учасниці подій, політично заангажовані та ідеологічно вмотивовані. Це активістки, або ж ті, хто в міжвоєнний період перебрав на себе цю функцію, а тому з такої позиції оцінювали недалеке минуле. Якщо їхні слова некритично сприйняти як «жіночий погляд на проблему війни», можна отримати просто копію домінантного національного наративу. Адже позиція активістки буде набагато ближчою до політичної пропаганди, аніж до історії звичайної людини. За винятком хіба що спогадів Ядвіги Рутковської, де мовиться про кота і паштет, про туман і гуркіт літака над головою, які на перший погляд можуть здатися дрібницями, але насправді дозволяють подивитися на буденність в умовах конфлікту і вийти за межі ідеологічно-політичних розповідей.
Такий «жіночий досвід» практично дублює «чоловічі» історії про насильство ворога над жінками, тобто про варварську поведінку противника. Про допоміжну службу в арміях, про те, що польський Львів захистили 1918 року жінки і діти. Так ми отримаємо два національні наративи, які, окрім назви, не мають нічого жіночого, оскільки це історії активісток, які були мізерною меншістю. Якщо повірити таким джерелам «на слово», то жінка, щоб зробити щось вагоме і варте уваги, мала перейняти звичні для чоловіків соціальні ролі, і аж тоді брати участь в «житті народу». Як, наприклад, Іванна Блажкевич зі села Залуква біля Галича.
Тим не менше, ці приклади та історії дають цікавий матеріал для роздумів. Жінки писали про відсутність комунікації, про брак харчів, про побутові проблеми. А також про роз’єднання сімей, про свій страх опинитися на території ворога, про безпосередню зустріч із вбивством і трупами, про власне сприйняття насильства, коли жінки бились за продукти. Порівняно зі звітами про оперативну ситуацію на фронті, вогневі позиції і можливості для маневру, якими наповнені чоловічі мемуари, ця додаткова інформація робить картину минулого більш повною. Крім того, в жіночих щоденниках відображена інформація про універсальні речі, спільні для всіх сторін конфлікту, – побут, безпеку, виживання.
Відповідно, варто вийти за межі дихотомії «українці / поляки», адже в рамках вузьких національних наративів, з тими самими джерелами і традиційним їх прочитанням, ми не побачимо нічого нового. Зі старою методологією, максимум, що можна зробити, це механічно доєднати історію єврейських жінок. Що, однак, не дасть якісно нового результату.
Про це, власне, і йшлося під час дискусії після завершення лекції. Існують питання, яких не видно на перший погляд, але які можна і варто виокремити. Наприклад, як склалися долі української прислуги в польських помешканнях під час війни? З одного боку є національна ворожнеча, з іншого – дефіцит харчів і можливість їх дістати в українському селі. Або які були відносини між «свідомими емансипованими» і «несвідомими» українками? Мілена Рудницька у своїх мемуарах зазначала, що чистити картоплю для вояків могла б «якась прислужниця», тоді як інтелігентки не витрачали б свій час на таку діяльність і могли б прислужитися вищій справі.
Якщо подивитися на проблему ширше, то виникає ще чимало думок. Скажімо, факт жіночої емансипації самою Великою війною, а тому станом на листопад 1918 року Олена Степанів уже була досвідченою військовою і її присутність в рядах УСС нікого не дивувала. Так само і пасивність абсолютної більшості жінок можна було б списати на гендерний чинник, якщо не знати про небажання більшості львів’ян-чоловіків занурюватися в нову війну. Війну з нечітко окресленим ворогом, з неймовірними майбутніми лініями фронту. Якщо не говорити про втому від Великої війни, яка ще не скінчилася, а на порозі вже стояла нова і, можливо, ще більш брутальна.
З чудової і дуже інформативної лекції Мар’яни Байдак можна зробити такий висновок: навіть коли є щось, про що в нас немає достовірних відомостей, це «відсутнє» потрібно означити. Так, у нас мало інформації про те, як склалася доля української прислуги в маєтках і міських помешканнях. Але, зважаючи на кількість людей, зайнятих у цій сфері до і після війни, це важливе питання. Принаймні, щоб почати про нього говорити. Не менш важливим питанням, до якого підштовхує лекція, є те, як дивилися українські активістки на загальнодемократичні здобутки польського жіночого руху? Вважали їх своїми, відмовлялися використовувати, бо не вони були причетними до їх запровадження, чи сприймали «за замовчуванням»? І це вказує на те, що дослідження під цим кутом зору будуть тільки набирати на силі.
Стаття публікується в рамках спільного проекту Центру міської історії Центрально-Східної Європи та видання ZAXID.NET.