«Театр 19» є невід’ємною частиною Харкова. Це – новаторський театр, який довший час називають найуспішнішим недержавним театром в Україні. Режисер і художній керівник Ігор Ладенко розповів про свій театр і театральне середовище.
Чому і як ви стали режисером?
- З 12 років хотів займатись театром. Але це було таке собі бажання – не усвідомлене до кінця. Я був глядачем і ніколи не брав участі в художній самодіяльності. Скоріше, це було на рівні фантазії на цю тему. Мене дуже цікавив театр, але коли я закінчив школу, то для мене здались переконливими аргументи рідних, що режисура – доросла професія. Щоб нею займатись, треба мати запас життєвого досвіду, а в 17 років це трохи не серйозно. Хоча, вже зараз я розумію, що буває й по-іншому. Тоді я вступив в залізничний інститут на економічний факультет. На третьому курсі я вже точно розумів, що не буду займатись економікою залізничного транспорту. І в цей час я почав все активніше заглиблюватись в театральне життя Харкова, з’явились знайомі актори. Я пішов з інституту за два тижні до захисту диплому, за власним бажанням. Це була бомба, звичайно, в стінах інституту.
Скільки вам було років на момент першої постановки?
- Якщо ми вважаємо датою народження «Театру 19» прем’єру спектаклю «Емігранти», то - 24.
У 24 роки вам уже вистачало життєвого досвіду?
- А його ніколи не може бути достатньо. Тут головне - самому завжди розуміти, що ти багато чого не знаєш. В будь-якому віці. Як тільки ти заспокоїшся і почнеш ставитися до себе як до людини, яка щось в цьому житті тямить, відбувається найпростіша подія і ти розумієш, що не розумієш нічого.
Чим сьогодні небезпечні державні театри?
- Загалом треба констатувати, що в Україні з театром дуже погано. В нас взагалі багато речей залишилось старих, а театральна система в чистому вигляді перейшла із Радянського Союзу. Але зараз владі театр не потрібен. Це насправді величезний клубок проблем, тому що театри ведуть жалюгідне існування і отримують мізерні і смішні гроші. Тому перед ними постає проблема виживання. А значить треба працювати на заробіток, ставити так звані касові спектаклі – і на головні сцени обвалюється потік вульгарності. У підсумку – публіка втрачає добрий смак. І утворюється замкнуте коло. І тут важко когось звинувачувати. Але питання полягає в тому, що з цим усім робити?
В яких країнах «Театр 19» був на гастролях?
- Оскільки театр наш є вербальним, слово в ньому грає велику роль, і важливо, щоб глядач розумів це слово - країн не так багато. Це – Росія, Білорусь і Німеччина.
Ви добре знаєте російського та українського глядача. Чому стала можливою війна? Звідки стільки ненависті?
- Мені здавалось, що у ХХІ столітті поняття відкритого збройного конфлікту уже застаріло. Я весь час кажу, що я і є той горезвісний етнічний росіянин, чиї інтереси нібито-то зазнають утисків в Україні. Я українець в першому поколінні. В мене батьки з російського міста Тула, і в мене там все дитинство пройшло, всі дитячі канікули. Так, це ще був Радянський Союз, але я з дитинства чув слова «хохли» і «хохляндія». І вони говорять це ніби по-доброму - не розуміють, що це образливо і принизливо. Це як в сім’ї, де декілька дітей, і всі нормальні, а молодше - ну от, яке вже є. І від себе відпускати далеко не можна, допомагати йому треба, навіть якщо він цієї допомоги не просить і не потребує. А головним чином війна ця можлива, бо більшість народу, на жаль - малоосвічена, не хоче думати і не хоче ставити питання – це і є дуже зручним ґрунтом для маніпуляцій. А далі - справа технологій.
Чи повинні люди мистецтва брати активну участь в таких подіях?
- Все дуже індивідуально – все залежить окремо від кожної творчої особистості. Тут не повинно бути поняття – «повинен». Наприклад, один із найяскравіших представників нашої творчої інтелігенції – Святослав Вакарчук. Він набагато більше користі приніс, беручи участь в революційних подіях як музикант, аніж коли він ходив в депутати. Головне - бути чесним, і тоді творчості буде достатньо, без прямих закликів і лозунгів.
Чи відбулись в країні незворотні зміни після Революції Гідності?
- Я дуже хочу в це вірити. Я добре пам’ятаю революцію 2004 року, той підйом, ту ейфорію, яка в нас була. Але особисто в мене завжди дуже багато запитань і сумнівів. Я на тому рівні, коли ти цілком підтримуєш ідею, але не підтримуєш тих людей, які за цією ідеєю ховаються. Не хочеться бути до них причетним. Якраз тоді на початку 2005 року я вступив в Москву на магістратуру. Московська молодь заздрила і захоплювалась тими процесами, що в нас відбувались. Тоді було відчуття, що почалось нове життя. Нещасні роки закінчились і починається нова історія. Але ейфорія швидко закінчилась… І здавалось, що вже нікого ні на що не піднімеш, але з’являються нові покоління. У мене тільки на них уся надія.
Кого б хотіли бачити в Харкові на місці зваленого Леніна?
- Борони боже когось там побачити! Треба взагалі оголосити заборону на встановлення пам’ятників вождям. Зараз іде хвиля по різних містах із встановлення різних прикольних постаментів. Як от в моїх Сумах (а це край, що славився цукровою промисловістю) поставили пам’ятник цукру. Такий собі шматочок рафінаду. А ідолопоклонства нам в XХI столітті не треба.
Чому люди, які ще не були на ваших виставах повинні відвідати «Театр 19»?
- А нехай просто заглянуть якось. Самі здивуються, чому досі не заходили.