Саїд Ісмагілов — мусульманський священик, який захищає Україну у складі батальйону «Госпітальєри». У своєму інтерв’ю він розповів, чому мусульманам не заборонено брати до рук зброю, чому найманці ПВК «Вагнер» полюють на українських медиків та чому емпатична людина ніколи не зможе бути бойовим медиком.
У новому відео проєкту «Український Свідок» — Саїд Ісмагілов, водій та парамедик батальйону «Госпітальєри» (підрозділ ASAP Rescue). Він — один з духовних лідерів українських мусульман: у мирному житті мав посаду муфтія Духовного управління «Умма», був Президентом ВГО «Український центр ісламознавчих досліджень», вів громадську діяльність.
На початку повномасштабного вторгнення Саїд прийшов до мечеті, але вона була порожня. Тоді ж його знайомі запропонували чоловікові вивозити з Ірпеня поранених цивільних та військових. «З березня 2022 року я почав працювати на евакуації, — каже чоловік. — І продовжую займатись цим і понині. Я вважаю, що Бог обрав мене рятувати життя людей. Коли я був муфтієм, то намагався рятувати духовне майбутнє людей. Тут доводиться працювати на дещо іншому рівні, хоча і на духовному теж».
Зазвичай реанімобілі — це евакуація важких поранених, які потребують допомоги вже у дорозі. З пораненим у салоні працює лікар, який за нього відповідає.
Очевидно, що робота на реанімобілі може бути емоційно дуже важкою. «Якщо ти не можеш бачити поранених, то ця робота не для тебе. Ті, хто надто сильно переймається та стресує, дуже скоро самі стають пораненими, — пояснює чоловік. — Ти маєш ставитись до пораненого, як до своєї роботи. Якщо я буду емпатичним, то мої нерви закінчаться за кілька днів. Так, траплялось таке, що у мене вся машина була у крові. Але буває по-різному, все залежить від ділянки фронту та щільності бойових дій. Як капелан, я іноді розмовляю з пораненими. Але не треба думати, що це якісь духовні розмови: поранений до цього не готовий, він радше буде розповідати про городину, про те, ким він був у мирному житті, як отримав поранення, що у нього болить».
Також Саїд розповів про те, чому найманці з ПВК «Вагнер» полюють на реанімобілі. «Справа у тому, — каже Саїд, — що їм доплачують за вбивство лікарів на війні. Начебто 100 чи 150 доларів за кожного лікаря, але точних цифр я не знаю. Це вже не кажучи про те, що обстріли стабпунктів відбуваються постійно і багато лікарів гине — як чоловіки, так і жінки. Так, під час моєї роботи на стабілізаційному пункті у Бахмуті під час обстрілу загинуло 4 лікарі, ще кілька зазнали поранень».
Бойові медики бачать смерть щодня і для них це стає звичною справою. «Іноді доводиться і переносити мертвих, і возити. Але до того, як стати парамедиком, я двадцять років працював священником, — каже Саїд. — Я ховав мертвих, мив їх. В тому числі й тіла близьких людей. Померла людина для мене — не кінець світу. Ти маєш з гідністю провести її в останній шлях, з молитвою. Тут все те саме — померлі, вбиті. Ми маємо провести їх з гідністю та виконувати свою роботу далі».
Саїд родом з Донецька. Але повертатись у рідне місто він не збирається. «Це не те місто, яке я знав. Всі, хто робив Донецьк прекрасним містом, або виїхали, або загинули. А дух міста роблять не стіни, а люди. Натомість я планую робити все, що можу, для деокупації — не тільки Донбасу, а й Криму, і решти окупованих росією українських територій».
Свого часу герой сюжету вчився у Москві: він закінчив Московський вищий духовний ісламський коледж. «Я ніколи не думав, що росіяни будуть настільки органічно сприймати наше знищення. Але починаючи з 2014 року, я вже таких ілюзій не мав, — розмірковує Саїд. — Тоді, у 2014, росіяни воювали проти української армії, а тепер це війна проти всього українського народу. Але з нас вони глузували завжди — мовляв, ніяких українців та української мови не існує. Іноді мені здається, що росіяни не розуміють, що десь у світі, окрім них, є ще й інші люди».