Уже багато говорилося про серйозні зміни, які невідворотно чекають на людство після подолання вірусної пандемії. Зміни зачеплять економічну і соціальну сфери, але, ймовірно, найбільше вплинуть на визначення пріоритетів. На визначення того, з чим варто назавжди попрощатися, а що взяти зі собою в оновлене майбутнє. Раніше ніхто навіть у найсміливіших фантазіях (тут не кажу про художню фантастику) не міг передбачити, що маленький вірус так докорінно може змінити увесь триб життя. Тому сьогодні поговоримо про життя найзаможніших членів нашого суспільства. І про те, які зміни «заповів» їм маленький вірусний мутант.
Ось уже майже тридцять років, як найбагатші українці живуть за своїми неписаними законами. Вони, як правило, вахтовим методом грабують та експлуатують Україну, а накрадене ретельно ховають на безпечному Заході. Побула людина на «хлібній» посаді кілька років, перерахувала в офшори відповідну суму, щоб вистачило для себе, дітей і внуків, і вже могла бути спокійною. Ідеальним же варіантом було купити собі не тільки елітну нерухомість у Лондоні, Відні, Іспанії або на Сардинії, але й відправити жити свої сім’ї в ці благословенні місця, якнайдалі від українського пекла. При цьому варто відзначити ще одну обов’язкову умову для того, щоб вважатися українською політичною та економічною елітою, а саме, наявність громадянства ще кількох важливих держав.
Пригадуєте, як українські топ-політики часів Януковича розривалися між сім’ями в Москві, Відні і Лондоні? Як на вихідні чартерами та бізнес-класами літали до сімей, щоб з понеділка знову бути біля корупційної «свердловини» в Києві і казково примножувати свої статки? Пригадуєте, як після Революції гідності українські топи возили своїх жінок народжувати дітей до США? Як перші державні особи відправляли на навчання своїх чад до найпрестижніших коледжів Великої Британії? І все тому, що ці «ультрапатріоти» не пов’язували свого майбутнього з Україною.
Виявилося, що не тільки відверті вороги України і заодно російські посіпаки, такі як Клюєви, Азарови та Пшонка, звили собі гніздечка в затишних місцях на планеті, але й ті, хто прийшов до влади на згарищі Майдану, скупили дорогі вілли в Іспанії та відправили до Лондона своїх дітей. Може скластися враження, що в такій поведінці нема нічого поганого. Управлінська заможна еліта відправляє на навчання своїх дітей до найпрестижніших шкіл та університетів світу, готуючи собі гідну заміну. Тим більше, що може дозволити собі це фінансово. Однак є кілька але. Ті, що думають про добру освіту для своїх дітей, які потім зможуть якнайкраще прислужитися батьківщині, не стараються для них про громадянство іншої країни, не купують там для них престижного житла і не відправляють жити на постійно туди свої сім’ї.
Поведінка цих елітаріїв є далекою навіть від поводження середньовічного феодала, бо той мав повністю облаштувати життя свого бурґу і залишався там жити. Подібна поведінка нагадує радше діяльність колонізатора, головним завданням якого було викачати все найцінніше з колонії і повернутися доживати віку до метрополії. Подібно й українська економічна та управлінська еліта трактувала своє життя в Україні. Красти, грабувати, вивозити, але скрашувати собі життя в колонії розкішними заміськими маєтками та світськими раутами для обраного кола людей. А за потреби – негайно чартером летіти до німецької клініки «Шаріте» або у випадку чогось ще складнішого – до Ізраїлю.
Тож звичайним трибом життя українського олігарха, топ-політика або управлінця стали наявність елітного житла за кордоном, відпочинок у далеких екзотичних місцях або в себе на віллі десь в Іспанії, лікування в найкращих клініках Німеччини, Швейцарії, Австрії або Ізраїлю, проживання сім’ї в Лондоні або Відні і наявність двох-трьох паспортів іноземних держав. Здавалося, такому розміреному і щасливому життю ніщо не може завадити. Якщо над фігурантом нависала пухкенька ручка української Феміди, то питання завжди вдавалося «порішати» із суддями. Якщо доля відвернулася і довелося опинитися в лавах опозиції – також непогано. Система своїх не здає. Якщо вже втрапив в управлінську обойму за часів Кучми, то, здавалося, це назавжди.
Траплялися і прикрі несподіванки, на зразок Помаранчевого майдану або Революції гідності. Але, як правило, обходилося перетасуванням обойми і перерозподілом контролю над державними фінансовими потоками. Та й «нова» влада максимум до чого вдавалася – це стригла опальних овець, змушуючи їх відкуплятися. В результаті чого генеральні прокурори ставали мультимільйонерами з усіма поведінковими практиками, описаними вгорі. Парламентські «рішали» та «смотрящі» стали найвпливовішою владою з майже божественними можливостями. Президент, прем’єр, міністри та вся управлінська вертикаль, усвідомлюючи всю унікальність та швидкоплинність ситуації, перетворювалися на чистісінької води вахтових мародерів. Вкрали і відправили, вкрали і сховали далеко-далеко.
І тут грянув його величність коронавірус. Буквально за мить всі ці багаті і впливові відчули, що є щось таке, що може перетворити золото на черепки. Ні, вони не збідніли і їхні маєтки, яхти, рахунки нікуди не випарувалися. Просто пандемія показала, що бувають ситуації, коли рука не дотягнеться до іноземного паспорта, що «там» ти не маєш жодних переваг перед іншими громадянами на лікування, скільки б мільйонів у тебе не було приховано. Що в німецькі та ізраїльські клініки не потрапити через карантин. Що для того, аби «з’єднатися» із сім’єю, потрібно переселитися до іншої країни і там залишитися ледве не назавжди.
Як тільки стало відомо, що з коронавірусом не пожартуєш, що цілі держави закриваються на карантин, що припиняється все авіасполучення та рух поїздів, а в середині країн всього транспорту, наші українські сильні світу цього змушені були повертатися з вирію. П’ятий президент, наприклад, мусив перервати процедуру очищення крові в Іспанії і ще заскочити за дітьми до Великої Британії. Відпочивальники і шанувальники свята 8 березня всі як один повернулися з альпійських курортів, прихопивши зі собою нову недугу.
Не дивно, що вірус найбільше вразив найбагатших і найбідніших українців. Перші вже не могли жити без понтів Куршевелю, а другим, щоб вижити, треба було податися на заробітки. Якщо другі звичні до вигляду і стану українських лікарень, то першим вони видалися видивом зі страшного сну. Привчені до свого елітного статусу, вони спробували облаштувати для себе окремі палати, з ексклюзивними АШВЛ-ами та особливою увагою персоналу. За звичкою хотіли скористатися з донорської допомоги КМДА. Але не склалося. Громадськість вчасно звернула увагу на безсоромну поведінку елітаріїв. Єдине, чого так і не вдалося громадськості – це дотиснути, щоб лікарні не робили винятків для багатих і брали їх на лікування лише в екстрених випадках.
А тепер про те, які висновки мали б зробити українські сильні світу цього. По-перше, необлаштованість системи охорони здоров’я бодай на середньому рівні у своїй країні може виявитися небезпечною для їхнього ж здоров’я і життя. По-друге, недопущення іноземних інвестицій в Україну, намагання утримати власну феодальну монополію загрожує тим, що в результаті бунту їм фізично не вдасться втекти з країни. Так само це стосується будь-якого неконтрольованого соціального бунту. По-третє, вкладення капіталів в економіку чужих країн, купівля там елітної нерухомості, інвестування грошей у банки, оплата дорогого навчання дітей і лікування в тамтешніх клініках при повній деградації життя в Україні можуть виявитися марною справою для них самих. У кращому випадку доведеться вибирати, де жити: у розграбованій ними ж Україні чи назавжди забратися до якоїсь Іспанії і там інкогніто безвилазно чахнути над накраденим, весь час переживаючи, коли ниточка правосуддя приведе непроханих гостей до їхнього ґанку.
А може привести до прозріння. І вони звернуть нарешті увагу на стан української медицини, шкіл, університетів. На знищений практично український ринок праці. На вмираючу систему соціального захисту. І почнуть повертати свої капітали для відбудови життя в Україні. Хоча, підозрюю, що аж такої магічної сили коронавірус не має. Боюся, що як тільки відступить епідемія, ключі багатих українців знову потягнуться у вирій. А дарма.