Небувалий вибух інтересу з боку міжнародної спільноти до України, постачання летальної оборонної зброї, фінансова допомога, важливі дипломатичні візити та підписання перспективних договорів вказують на відчутну переміну у світовій політиці. Виникає запитання, що ж спонукало колективний Захід піти на безпрецедентні кроки в підтримці України? На перший погляд, відповідь проста – Путін замахнувся на принципи Західного світу, його безпеку й екзистенцію. Він запропонував американцям поділити сферу впливу так, як це було до розпаду СРСР. Почав шантажувати «прикормлену» газом Європу і стравлювати її з Америкою. Усе це правда, але таку тактику і стратегію щодо повернення «величі» Росії він використовував і раніше. То чому саме зараз хранителям західних демократичних цінностей так припекло покласти край путінським агресивним планам?
Відповідей на це запитання може бути кілька. Від того, що Америка, переживши шок від втручання Росії в її вибори, вирішила повернути собі роль світового арбітра. До того, що Путін нарешті своїм ультиматумом та шантажем військового вторгнення остаточно перетнув червоні лінії, які сам так старанно для всіх вимальовував. Але найближчою до правди буде відповідь про те, що в Україні в результаті електоральної революції нарешті зрушився диктат політичного правління внутрішніх вахтових мародерів. Безпринципних та безідейних злодіїв, які ніби фіговим листком прикривалися політичними гаслами та почергово в ролі то влади, то опозиції розграбовували країну. Україна змінилася.
Саме державно-політична еліта України, яка виросла з радянської партноменклатури, протягом десятків років використовувала державу як засіб особистого збагачення. Ця держава практично зняла зі себе всі соціальні гарантії і поставила на службу новим феодалам судову і правоохоронну систему. Фактично Україна починаючи з 1991 року існувала як свого роду радянський номенклатурний заповідник. Де з часом стара номенклатура капіталізувала свої впливи і перетворила цілі сфери на власні феодальні вотчини. Неофеодалізм з окремими вкрапленнями західноукраїнського націоналізму та з бутафорією політичного процесу і парламентаризму були справжньою формою правління в Україні. Тут закономірно може виникнути запитання: а як же за цим всім неподобством міг спокійно спостерігати демократичний Захід? Питання слушне, але й на нього є свої відповіді.
По-перше, Західний світ страшенно боявся розвалу СРСР та параду національних суверенітетів. Пригадайте реакцію Джорджа Буша-старшого та Маргарет Тетчер на прагнення українців до суверенітету? Наймʼякшою реакцією було вмовляння нічого не валити і залишатися у видозміненому СРСР. По-друге, американцям хотілося мати справу з Москвою, а не пʼятнадцятьма столицями суверенних республік. Ще важливішою була керованість процесами на пострадянському просторі. І якщо бути зовсім відвертим, то колективному Заходу було неважливо, якими методами і способами нові національні еліти утримуватимуть в покорі свої голодні й зубожілі маси. Головне, щоб ті маси не кинулися на штурм кордонів заможних сусідів.
Так, деяким країнам з пострадянського простору пощастило, у них зʼявився шанс радикально змінити позиціонування. Просто якість національних еліт тих республік була дещо іншою. Та й ослаблена тоді Москва не мала сил зберегти свої впливи. Інша справа – це впливи Москви в Україні. Тут вона ніколи не мала наміру упустити свого. Благо, відчувала дику взаємність з боку нових-старих еліт. Як правило, в українських еліт було набагато більше точок дотику з росіянами, ніж з незрозумілим Заходом, де діють закон і право.
Та й процес первісного накопичення капіталу кровно поєднував так званий політичний бізнес Росії і України. Пригадаймо походження перших доларових мільйонерів в обох країнах? Так, їхні статки походили з приватизації важливих промислових обʼєктів та видобування і транзиту нафти й газу. Уже всі й забули про міждержавні фірми-прокладки, такі як «РосУкрЕнерго». Саме тоді зʼявилося переконання, що транзит газу – це «президентський» бізнес. Завдяки саме газовій маржі, яка нізащо «перепадала» українським державним керівникам, у самій Україні формувалася і вкорінювалася кланово-олігархічна система. Яка є сіамським близнюком російської, згодом підімʼятою під себе Путіним.
Через цю українську вторинність доводиться констатувати, що Західний світ завжди більш охоче спілкувався з Москвою, аніж з Києвом. Київ набував особливої ваги тільки в моментах, коли, наприклад, у нього треба було відібрати ядерну зброю. З точки зору світової безпеки – хід правильний. Тим паче, що Україна її не контролювала. Але з погляду тодішнього керівництва України – нікчемний. Оскільки українським елітам не вдалося, та ніхто особливо й не заморочувався, розміняти передачу ядерного потенціалу на тверді гарантії безпеки для України, припливу інвестицій і таке інше.
З втратою ядерного потенціалу увага Заходу до України впала ледве не до нуля. Повторюся, для Європейського Союзу важливим було те, що на його кордонах нема гарячих точок, а хоч і напівлегальний, контрольований приплив робочої сили з України взагалі негласно вітався. Насамперед через низьку оплату праці та відсутність соціальних тягарів на власні бюджети. У такий спосіб і ЄС, і українська влада витискали з українців захмарні прибутки, користуючись їхньою безправністю. Одні завдяки нелегальному статусові заробітчан, а інші – неможливості виїхати з країни через необхідність отримання віз. В обох випадках йдеться про усвідомлений визиск людей, які потрапили в безвихідь.
Ще однією формою збагачення Заходу стало відмивання його банками брудних грошей нуворишів з пострадянського простору. Тих мародерів, які вахтовим методом грабували своїх громадян і ховали награбоване в західних банках. З одного боку, це істотно підсилювало економіки західних країн, а з іншого – давало можливість фінансовим службам облікувати ці рахунки, щоб можна було згодом впливати на їхніх власників.
Революції, які відбувалися в Україні, були видовищними, але, знову ж таки, закінчувалися тим, що реально при владі залишалося якесь із мародерських крил. Яке навіть не думало міняти життя в Україні. Спостерігаючи за тим, як члени потенційного революційного уряду однією ногою «присягають» Майдану, а думками й руками рятують свою власність в окупованому Криму, західні лідери не могли до них проникнутися довірою і повагою. Якось згубилося в «революційному» пориві те, що сталося з власністю Арсенія Яценюка, Петра Порошенка, олігархів, суддів Конституційного Суду України, міністрів, керівників МВС, дипломатів, прокурорів на території Росії та в окупованому Криму. Як усі ці державники «порішали» питання своєї власності з Владіміром Путіним? Чому зʼявилися нові чорні схеми торгівлі з Росією і ОРДЛО? Якими сумами вимірюється цей кривавий бізнес з агресором та сепаратистами? Не зайвим буде спитатися у всіх українських функціонерів найвищого рангу: чи не тут криється причина їхньої поступливості Путіну?
І якщо припустити, що західні спеціальні служби ретельно інформували свої національні уряди про обіг коштів на таємних рахунках української еліти, про кількість інфільтрованих агентів Росії в уряді, армії, СБУ, військовій розвідці, МЗС, МВС, ВРУ, то нічого іншого, окрім «стурбованості», не можна було й почути. До цього треба додати плеяду платних агентів олігархату в українській владі, які діяли не в інтересах народу України, а працювали на бізнес-інтереси Ахметова, Фірташа, Коломойського. Про які реформи та створення антикорупційних інституцій могло йтися, якщо Порошенко і Яценюк майже гласно розподілили між собою підконтрольних міністрів і цілі галузі економіки, призначили туди «смотрящіх» і так обезкровлювали економіку держави.
Мало того, як вказують підслухані розмови Віктора Медведчука з російськими очільниками, той був посередником між Путіним і Порошенком. Що давало можливість «полюбовно» вирішувати багато питань «шкурного» бізнесу. Так у руках ворога України опинився контроль над дизель-трубою та значною мірою ринок скрапленого газу. Виникає запитання, які могли бути претензії в українців до західних держав, якщо президент їхньої держави отримував «навар» від того, що був у долі з Путіним? Не менш загрозливо виглядала ситуація, коли три провідні інформаційні канали опинилися в руках Медведчука. Які 24 години на добу транслювали ворожу російську пропаганду. І головне, мали свою відповідну аудиторію в Україні.
Одне слово, враховуючи тільки частину перерахованого, у західних партнерів до приходу до влади президента Зеленського не було жодних підстав довіряти Україні. Корупція, спільний бізнес з країною-агресором, велика кількість інфільтрованих агентів у війську не давали підстав ані укласти з Україною надійну міжнародну коаліцію, ані надати летальну зброю, ані істотну фінансову допомогу. Коли існує недовіра і є підозра в сепаратних домовленостях з ворогом, то ні про яку коаліцію не може бути й мови. Війську, де заправляють ворожі агенти, ніхто не передасть високоточної зброї, оскільки існує ризик, що вона досить скоро опиниться у ворога. Так само не буде макрофінансової допомоги, якщо наперед відомо, що державні чиновники її моментально розікрадуть. І тим більше не буде жодних шансів її повернути, оскільки в Україні неймовірно корумповане судочинство.
І тепер про головне. Чому ж тепер аж настільки інтенсифікувалася західна допомога Україні? Не тільки тому, що президент Зеленський ніяк не був «замазаний» у попередній період. Ніде не був зауважений у просуванні особистого інтересу. Не тільки тому, що в Україні почалася позитивна динаміка змін. Передусім ідеться про реформи, боротьбу з кланово-олігархічною системою, зміни в ЗСУ, будівництво інфраструктури, інтенсивну дипломатичну діяльність. Але найбільше важить чесність намірів. Нарешті в Україні є політичне керівництво, яке не лягає при першій же нагоді під чужу волю, а обстоює національні інтереси.
Йдеться про те, що Україна вперше відкрито говорить про те, яка пропозиція їй невигідна, а яка може навіть зашкодити. Разом зі західними партнерами намагається знайти взаємовигідні компроміси. Зауважте, не складає лапки під загрозою, що президента України можуть шантажувати таємними рахунками та прихованими оборудками, а обстоює національний інтерес країни. У звʼязку із цим доводиться часто чути пересмикування, нібито Зеленський та його команда є прихильниками «третього шляху», що він веде політику відрубів, тож у нас скоро не залишиться союзників. Але практика демонструє інше: що самостійніше поводиться Україна, то більше держав простягають їй руку партнерської підтримки. Бо насправді тільки так Україна може набути справжньої субʼєктності в міжнародній політиці. І вже зараз видно, що час вахтових мародерів в Україні скінчився. Україні повірив світ, і це дає надію.