«Коли я був молодий, то понад усе ставив справи, успіх, ефективність. У Лярші я зрозумів, що найважливіше у житті – люди. Так важливо не прожити ціле своє життя у в’язниці егоїзму, але вийти з неї, аби зустріти людей…»
Ці слова відомого французького гуманіста, колишнього військового, доктора філософії та богослов'я, викладача Торонтського університету та засновника міжнародної християнської спільноти «Лярш-Ковчег» Жана Ваньє вразили мене задовго до того, як він сам побував у Львові. Його книга «Бути людиною», яка кількома роками раніше вийшла в українському перекладі у видавництві «Свічадо», руйнує загальноприйняті погляди на життя, вражає, шокує та дає відповіді на питання, які у нашому суспільстві табуйовані. Жан Ваньє більше трьох десятиліть живе з неповносправними у спільноті Ляршу, і саме життя з ними, як це не парадоксально, за словами Ваньє, допомогло йому зрозуміти, що значить бути людиною.
«Це, може, дивує, що люди слабкі, виключені з суспільства можуть бути вчителями людяності, але це та правда, яку я відкрив, живучи з ними... Людське серце - те що є найсуттєвіше у кожному з нас - поза нашими вміннями, знаннями, талантами, нашою слабкістю, нашими звичками та переконаннями», - пише Ваньє у своїй книзі. Ці слова видаються дивними у суспільстві, в якому ми живемо, де добрим тоном радше є приховування своїх емоцій, свого серця, де американізована посмішка є добре зодягнутою маскою для жителів моя-хата-скраю, де ми живемо в такому темпі, ставимо до себе і оточуючих такі вимоги, що й не зауважуємо, коли переступаємо межу людяності, коли стаємо недобрими, а то й цинічними, коли виховуємо (а швидше, не маємо часу виховувати) своїх дітей так, що вони поводяться з іншими жорстоко, вважають це за подвиг та фільмують ці «геройства» на мобільні телефони.
Посеред усього, що загал вважає життєвим успіхом, слова Жана Ваньє є скоріше голосом волаючого у пустелі, однак вони не проходять даремно для людей, які живуть, а не просто пливуть за течією. Його вчинки врятували, вочевидь, багатьох потребуючих, і цілком можливо, що завдяки його послідовникам приживуться в українських обставинах і поступово сприятимуть перебудові суспільного мислення.
«Часто саме люди, відкинені суспільством, живуть тими цінностями, що усі ми потребуємо відкрити та прийняти, якщо справді хочемо бути людьми, - пише Жан Ваньє. - Йдеться не про те, щоб просто робити добрі вчинки для убогих... Річ в тому, щоб стати друзями». Ваньє пропонує стати друзями людей, відкинутих суспільством. Чи є це можливим для нас? Чи має хтось з нас, щоденно заклопотаних, час не просто вкинути монету прошаку чи інваліду, а хоча б промовити до нього кілька добрих слів? Що спільного маємо ми з цим інвалідом чи безпритульним?, - скаже більшість, і це й буде показником того, що суспільство є надзвичайно розшарованим, суспільство відмовляється бачити в кожній людині насамперед людину, не її статус, не її багатство, красу чи успіх, а - людськість. Суспільство, яке називає себе християнським, забуває або просто мовчить про те, що Христос до часу проповідництва був теслею. Що ставши Учителем, вибирав собі учнів з простих рибалок. Що його наука звертається не до розуму, а до серця.
Ваньє протиставляє силі, яка дає «нормальним» (він лапкує це слово) людям можливість «пробиватися» у суспільстві, слабкість і навіть крихкість людей неповносправних, і їхнє відчуження він вважає глибоко несправедливим: «Коли ми вступаємо в особисті стосунки з людиною, що не така, як ми, яку не прийняло суспільство, ми починаємо розуміти обмеження та несправедливість нашого суспільства. Ми починаємо усвідомлювати глибину тих упереджень, що мають владу над усіма нами». Шукаючи причину такої несправедливості, Жан Ваньє показує себе дуже тонким психологом. Він виділяє кілька різновидів людських страхів - страх інодумців, дисидентів, страх відмінності, страх невдачі, страх втрати і страх зміни: «Ми боїмось тих, хто є інший ніж є ми, хто критикує наші переконання, наші здібності і систему цінностей, хто змушує похитнутись нашу впевненість у собі і своїй правоті. І ось цей страх змушує нас відкидати людей неповносправних, замикати, ховати їх у понурих закладах вдалині від усіх».
Страх і невпевненість, невміння знайти спільну мову з «не такими» людьми, відчуття дискомфорту змушує нас уникати стосунків з ними. Я б ще додала, що цей страх породжений незнанням. Ми вивчаємо світ і всесвіт, вчимо іноземні мови, щоб порозумітися з представниками інших націй, однак більшості з нас ніде навчитися, як спілкуватися, скажімо, з нечуючою людиною, як і чим можна допомогти незрячій, як поводитися з тією, що не промовить до вас жодного слова? Свідомо чи несвідомо цих людей відкидають, що вже говорити про розумово неповносправних. Батьки, які стикаються з різними вадами у своїх дітей, в кращому випадку самостійно торують шлях до їх розуміння за допомогою спеціалістів. У гіршому - просто кидають цих дітей, здаючись на ласку держави та спеціальних закладів. Не в останню чергу тому, що виявляються зовсім не підготовленими до такого повороту подій. Пригадується тут чомусь оповідання Рея Бредбері «І все таки наша». Воно хоча й фантастичне, але дуже тонко характеризує з психологічного боку батьків «не такої» дитини. Лікар відразу попереджає їх, що доведеться ховати дитину від людського ока, відокремлювати від інших дітей, які не зможуть її сприйняти, засміють, рекомендує жити самотою. Приречені бути жертвами невдалого експерименту, батьки поволі спиваються, не в змозі сприйняти свою дитину, «народжену в інший вимір». Розв'язком для них є стати такими, як ця дитина, щоб розуміти її.
Жан Ваньє стверджує, що в нашій несправедливості до оточуючих винні і наші ілюзії, підживлювані стереотипами: «Ми усі боїмося того, що є бридке, брудне. Не хочемо дивитися на усе те, що виявляє за яскраво розмальованою поверхнею нашого впорядкованого життя - невдачі, страждання, провини, хворобу, смерть. У наших суспільствах намагаємося жити так, ніби «усе іде до кращого», вдаємо, що все є краще, ніж усе є насправді». І справді, створені суспільством стереотипи про потребу осягнути в житті щастя або хоча б його розрекламованого сурогату - комфорту - змушують людей марнувати свій час в гонитві за ним, не даючи просто вповні проживати кожен день з його світлими і темними сторонами. А саме це вміння здобув Ваньє, живучи з людьми, для яких інтелект через вроджені вади не може стояти на першому місці, які не мають майбутнього в нашому розумінні цього слова, однак вони можуть і виявляють почуття, часом і часто без слів, однак зі щирістю.
Жан Ваньє не пропонує кожному з нас прийняти до свого дому убогу людину чи усиновити відкинену неповносправну дитину, адже до цього необхідно відчувати покликання. Однак він вірить, що люди можуть, змінюючись самі, змінюючи своє ставлення до інших, хай навіть просто самотніх чи обділених увагою людей, доростаючи таким чином до справжньої людяності, змінити суспільство.