– Чи знаєте ви, що на митниці книжки вимірюють в кілограмах? Навіть довідку вам можуть дати, що минулого року в Україну завезли стільки-то кілограмів книжок. Скільки кілограмів книг ви купили минулого року?
Вигідна зовнішність привертає до них увагу - це брати Капранови, бородаті вусані, веселі та мудрі чоловіки українського бізнесу. Віталій та Дмитро Капранови - українські видавці, письменники, публіцисти, громадські діячі, займаються торговельною діяльністю. Вони - це ті, хто справді творить той осередок, до якого тулиться українська книга.
Нещодавно у Віталія та Дмитра Капранових вийшли «Нові розділи до Кобзаря 2000». Власне, з цього й почалася наша розмова.
- Ваш «Кобзар 2000» був дуже популярний...
- Він і зараз популярний. Можна говорити, що то лонгселлер.
- То «Нові розділи...» ви написали через популярність першої книги?
- Це не було причиною продовження «Кобзаря 2000». «Кобзар...» користується постійним попитом і постійно продається. Але з моменту написання цієї книги минуло 10 років. «Кобзаря...» ми замислювали як своєрідний зріз сучасної України в містичній площині. І от за останні 10 років ми переконалися, що цей зріз не є закінчений, не є досконалим. Тоді ми не мали багато інформації, і про цілі регіони ні слова не сказали, зокрема про Галичину. А Галичина - це одна з найдавніших містичних українських територій. Окрім цього, зараз Львів і Київ - активно будуються, а в Україні з давніх-давен існує будівельна магія, яка зараз особливо популярна у зв'язку з тим, що будівельний бум.
- Будівельна магія?
- Так. І не дай Боже, образити будівельників, особливо тих, хто дах робить. Вони можуть вам під стріху таке закласти, в хаті не зможуть жити. Ми розмовляли з прорабом, який сьогодні будує будинки. Він каже: «Береш людину на роботу, а вона настанови дає: «Дивіться, щоб тільки заплатили, бо якщо не заплатите таке зроблю, ви потім самі гроші мені принесете». Тобто реально сьогодні така практика існує.
Час не стоїть на місці, і магія не стоїть на місці. Вийшла енциклопедія «Українська міфологія». Зараз це питання активно досліджується. Усі зрозуміли, що в Україні це дійсно оригінально і неповторно. Іншої такої країни у світі не має, тому що вони своїх відьом всіх попалили і познищували, а ми своїх навпаки - культивували...
- Тепер «Кобзар...» і «Нові розділи...» охоплюють всю географію України?
- Ні. Містична Україна - це не площина, це океан. Там можна пересуватися горизонтально, вертикально, по діагоналі і безкінечно. Ви будете думати, що обійшли все, а потім з'ясується, що ви не знаєте 90% того, що відбувалося, адже українська містика довгий час була табуйована, забобонна, спочатку церквою, потім комуністами, і це відбувалось кілька сотень років. А книги - це залишки, шматочки того, що нам вдається знайти. От як мамалигу роблять у нас, в Таврії (Бессарабії): вода закипіла, кинули туди борошно і перехрестили. Її не вимішують - її хрестять. Бабуся наша борщ варила і все хрестила. Виявляється, це звичай, з яким боролися церква сотні років, були окремі документи, в яких говорилося, що не можна хрестити їжу, особливо хліб. Чому не можна хрестити хліб не пояснювали, однак говорили, що то є відступництво, то не правильно і т.д.
Насправді, перебуваючи стільки років в глибокому підпіллі, українська містика розпалася на шматки. І ти набираєш її як мозаїку, то там шматочок, то там. Довідуєшся про такі прості речі, але напрочуд красиві. Нам недавно розповіли, що у кількох селах в Галичині дуже красиво святкують Купала. Череду женуть пасти тільки дівчата. За день вони сплітають кожній корові вінок. І женучи череду додому ввечері, кожна корова йде у вінку. Кожну корову ведуть до обійстя, віддають господарю «з рук в руки», господар наливає чарку (викуповує корову). А якщо корова не хоче нести вінок, тоді господар викуповує корову і вінок у дівчат за подвійну «плату».
- Я так розумію, що будуть ще новіші розділи до «Кобзаря 2000»...
- Сподіваємося. Як дасть Бог здоров'я. Шевченко принаймні до останніх років дописував свого «Кобзаря». Він теж зрозумів, що «Кобзар» - це не книжка, а спосіб існування, спосіб творчості. Ви що думаєте, що ми планували це писати? Воно само написалося...
- Що ще у планах?
- У планах два романи. Дуже складні психологічно, і форма така складана класична. Але класично - не означає нудно. Це буде щось інакше від «Приворотного зілля», «Розмір має значення». Це буде зовсім інше. Це буде дуже серйозно. У нас всі книжки серйозні. Це інше питання, що ми не хочемо бути занудними. Серйозний і занудний - це все ж не синоніми, це два різних слова, тому ми намагатимемося бути цікавими і веселими.
- Як так вийшло, що два такі веселі чоловіки займаються такою невеселою справою, як відвойовуванням статусу української книги?
- Книжки - це найвеселіша справа. Скажіть, будь ласка, яка іще професія дозволяє приходити на роботу і цілий день втілювати свої фантазії. Не ідіотські накази начальника, а справді свої фантазії. У нашому видавництві кожен випусковий редактор цілий день втілює свої фантазії. Книжка - це матеріалізована ідея... Це єдина творча робота, яка зараз залишилася, окрім ще тих людей, що безпосередньо пишуть чи творять...
- У Львові ви були на презентації альбому-реквієму тих львівських книгарень, яких уже нема. У Києві ви щось подібне робили. Чи є міста в Україні, де відбуваються подібні акції?
- По книгарнях такого не було. Все залежіть від ініціативи на місцях. У Києві ми живемо і там хазяйнуємо. У Львові - є М.Ватуляк і місцева Асоціація видавців. Вони теж хазяйнують і не дають себе образити. В Полтаві - дві книгарні, там взагалі всіх «добили» вже, в Кіровограді - теж повний аут. Ви от на Форум прийдіть і спитайте, хто звідки, от вам буде і вся географія, і помітите саму ситуацію з книговиданням в Україні. Ви побачите, що дике поле є диким полем - там нічого немає. Подніпров'я - нічого немає: і з книгами, і з книгарнями там біда. Миколаївська область, наприклад, примудрилась зберегти книжку. Харківська теж. Але в Харківській області є видавництва, а Миколаївській - нема.
- Як може громадськість допомогти у відвойовуванні, грубо кажучи, культурного сегменту на території рідного міста?
- Громада, перш за все, повинна зробити так, щоб її почули, щоб її голосом не могли маніпулювати. Оця самоорганізація є велика і дуже сильна точка будь-якої громади. Насправді, мало хто пройшов саме це випробовування. Має бути критична кількість людей, які готові витрачати на це свій час. Вони між собою повинні бути в контактах. Голос культурної громадськості сьогодні вже й не гріх почути. Це вже не соромно. Все вже настільки вкрадено, що з культурою залишився один геморой.
Окрім цього, треба зустрічатися і говорити самій «культурі». Треба використовувати, експлуатувати цю культурну громадськість, щоб вони між собою консолідувалися, вирішували різні питання. Щоб не було як завжди: конфлікт громадськості і влади. Скільки ж можна битися - це вже не діє.
- Значить потрібен діалог між самими творцями культури, а тоді вже будувати діалог з владою?
- Ми повинні створити ниточку діалогу і нею користуватися. Ми повинні в межах своїх повноважень і можливостей діяти. Ми повинні надто широко не крокувати, щоб штани не порвати. Бути почутим - це вже велике щастя. І з другого боку, ми повинні припинити надмірні сподівання. Припинити вимоги, які, ми розуміємо, не будуть ніколи виконанні. Як-от змінити всі вивіски, які не подобаються, - це надто. Хоча... Як було в Ізраїлі? Донька прем'єр-міністра брала каміння і била всі вивіски, що було не на івриті. Сама їздила на джипі і розбивала їх. Вона була непідсудною, і їй було по барабану. І всі перешли на іврит, подумали, що так дешевше. Не подобається вивіска, бери каміння і бий, але бери тоді відповідальність на себе.
- Протягом 17 років чимало говорилося про книгу, видавництво. То не вистачало письменників, потім видавців, потім розповсюджувачів, а зараз складається враження, що повертаємось до того, що знову не вистачає якісної літератури...
- У нас насправді бракує читачів. Якісна книжка - не з дива небесного береться. Якісна книжка - це результат процесу: видали книжку, прочитали, розкритикували. Якісна книжка - це результат багаторазового такого процесу. Видав одну, другу, третю... покращив якість, з'явився редактор, новий автор, читач зауважив чи розкритикував. На десятий раз з'являється якісна книжка не як унікум чи твір мистецтва. Для того щоб був один геніальний письменник, повинно бути 100 талановитих, для того щоб був один талановитий, повинно бути 100 посередніх, для того щоб був один посередній - треба 100 графоманів. Отже, для одного геніального потрібно 100 на 100 на 100 - мільйон графоманів. Графомани теж реалізуються в писанні. Це процес. Доки не буде читача, який буде читати все хороше-погане, відсіювати, погане не купувати, радити друзям хороше, і створюватиме таким чином зворотній тиск - нічого не буде. А сьогодні книжка до читача не доходить.
Сьогодні середній наклад комерційної книжки - 500 примірників по Україні, ну тисяча. І що? І що тисяча книг на 25 млн лише читачів. Їх не бачать, не читають, не купують... Немає процесу. Для того щоб був читач української книги потрібно, щоб з полиці посунули російську і поставити українську книгу, хоча б на рівні очей, щоб читач принаймні звернув увагу. Хоча б наполовину посунути. Сьогодні ж ні: якщо ти хочеш почитати українську книжку, ти повинен або нагнутися низько, або підстрибнути високо, або спитати консультанта, якщо ти точно знаєш, чого ти хочеш.
- Як у Києві з українськими книгарнями?
- Книгарнями це назвати складно, але є одна книгарня на площі Слави, її утримує Яворський, колишній львів'янин. А друга книгарня у нього була в Києво-Могилянській академії, але там українську книгарню два роки тому закрили. І закрила її адміністрація Києво-Могилянської академії. Тобто їхати далі нема куди. Ви можете уявити собі таку ситуацію: єдину нормальну книгарню міста закрила адміністрація українського навчального закладу.
- І що - ніякого обурення не було?
- Цього року під час акції, коли ми клали квіти в тих місцях, де колись були книгарні, на закритих дверях книгарні було написано: «Просимо вибачення за тимчасові незручності. Незабаром книгарня відкриється», а у вікні самої книгарні далі висить протестне оголошення, що «книгарню виселяє адміністрація університету». Але ми ж знаємо, що таке відкрити книгарню, тим більше, ми знаємо, що в Києві це неможливо, це може зробити приватний підприємець, тому що в нього спрощена система податку, але цього не може зробити державна установа, з 10 причин, які я вам можу назвати, технічних причин (для прикладу, вони ніколи не отримують узгодження вхідної групи, без якої їм не видадуть дозволу на торгівлю, без якого їм не видадуть дозволу на касовий апарат. Вони його не отримують, тому що це коштує 20 000 грн хабаря, і ми це знаємо, а вони - ні.) І вони пишуть, що тут буде книгарня, але ж ми то знаємо, що не буде ні «незабаром», і через рік, ні через два не буде. Знищити легко, а організувати - це величезна робота. Я вже не кажу, що Яворський унікальний менеджер. Він недарма був визнаний на Форумі - кращим торгівцем України. Це людина, яка дійсно може зробити класну книгарню.
- Які закони стали б у пригоді розвитку української книги?
- Основна задача - це обмежити імпорт російської книги, принаймні зробити контрольованим цей процес. Чи знаєте ви, що на митниці книжки вимірюють в кілограмах? Навіть довідку вам можуть дати, що минулого року в Україну завезли стільки-то кілограмів книжок... А про кількість примірників чи назви книг не питайте, такої інформації немає. Вас таке влаштовує? Скільки кілограмів книг ви купили минулого року? (сміються)
- Це основна проблема?
- Є три основні проблеми. Перше - це імпорт. Друге - відсутність книгарень. Вибачте, 500 книгарень на трохи більше як 40 мільйонів українців - це мало. Третє - це авторитет книжки, пропаганда читання і т.д. У Європі була дуже класна акція «Заскочений з книжкою». На плакатах - олімпійські чемпіони, моделі, політики, що читають, - і їхні фото з розгорненою книжкою розвішували всюди, там і напис був: «А ти читаєш?»
У Стамбулі (Туреччина) в парках лавки у вигляді розгорнених книжок, а на спинці - вірші турецьких поетів-класиків. В Україні міг бути інший плакат, наприклад: «Увесь Львів читає, а ти?» Тут має бути муніципальна програма.
За кордоном на рівні місцевої влади дбають про це, навіть у маленьких містечках. Вони вирішили, що краще, аби люди читали. Бо варіантів насправді два: або п'янство, або культура. Це замінюючі речі.
- А Львів вважається книжковим містом?
- Ми би не вважали, але на тлі решти України він виглядає нормально. З ким порівнювати? Якщо з Сумами, то там сумно, у Львові веселіше - бо є Форум. Але без Форуму він виглядає досить нездало по книгарнях. Книгарня - як Церква, вона повинна бути в пішій доступності від хати, щоб ти дорогою додому зайшов і взяв щось почитати. Книжка - це продукт повсякчасного вжитку. Вона повинна бути поруч. Поки не буде системи маленьких книгарень біля дому, ні чорта у нас не вийде.
Довідка ZAXID.NET
Брати Капранови народилися 24 липня 1967 року в м. Дубоссари, нині Молдова. Дитинство пройшло в Очакові Миколаївської області, там же закінчили середню школу. Української мови у школі не вивчали. Крім загальноосвітньої, закінчили ще спортивну (греко-римська боротьба) та музичну (фортепіано) школи. Вищу освіту отримували в Уральському політехнічному інституті (м. Свердловськ) та Московському енергетичному інституті за фахом «Технічна кібернетика». З 1988 року одружилися на сестрах-близнючках.
Автори книг - «Кобзар 2000», «Приворотне зілля», «Розмір має значення», «Закон братів Капранових». Мають видавництво «Зелений пес».
Фото зі сайту unian.net