Знайомству із Василем Одрехівським передував Всесвітній фестиваль молоді і студентства. Він проходив влітку 1957 року в Москві, партійна влада комуністичної імперії будь-що прагла показати прогресивному світові міць і потугу ленінського шляху розвитку людства, при тому наголошуючи, що одвічні ідеали добра та справедливості держава не поневажає.
Тож пишноти і бравурності було більш ніж досить – при тому, що дозволялися певні послаблення: як-от допуск некомуністичних молодіжних організацій, проведення виставки творів молодих абстракціоністів – яких доти у самій країні фактично душили й нищили.
Але кожен із учасників, кожен національний чи регіональний колектив також прагнув якнайкраще себе показати. Нам, львівській делегації, поталанило: на фестивалі напрочуд вдало виступило фольклорне тріо сестер Байко! Концерти, в яких вони брали участь, збирали неймовірну кількість слухачів з усього світу. А ще, окрім запатентованої програми, були спонтанні вечори співу, імпровізовані концерти просто на вулицях чи в якихось організаціях – чарівні лемкині і там були на найпочесніших місцях.
Того разу мало значення ось що: старша із сестер – Марія – вже визначила свою долю, віддавшись за свого земляка із Надсяння, такого ж вигнанця з рідної землі, як родина Байко – Василя Одрехівського. Друга поєдналася долею із ще одним вигнанцем – Юрієм Амбіцьким.
Ми зустрілися вже за якийсь час після повернення з фестивалю. Але якось так трапилося, що саме з Василем і Юрком у нас склалися найтісніші стосунки. Зачинаючи від їхніх розповідей про ту горезвісну операцію «Вісла», про насильницьке вигнання із рідних осель, поруйновані церкви і розорені родинні гнізда – для мене то було правдивим одкровенням, бо звідки я міг про те детальніше дізнатися. А до того я чомусь був певен, що те переселення відбувалося на паритетних добровільних засадах.
У майстерні Василя Одрехівського на Зеленій, 46 я став бувати часто – як же: там міг зустрітися ще і з Лукою Біганичем, Яковом Чайкою, Валентином Борисенком, Степаном Рихфою, Іваном Тітком. Тільки зайди, то так просто тебе вже й не випустять.
Атмосфера своєрідна: обіч дверей – товстелезні оцупки липи, придбані для майбутніх робіт, а в самій майстерні вже інші оцупки, з більшою часовою витримкою. Мені подобалося спостерігати за роботою Василя Одрехівського з деревом – саме вихідці із Закерзоння славилися у Львові своїм умінням у цій галузі. Висиль був правдивим майстром, наче із вкоріненими глибоко в генах здібностями. Але це й насправді було саме так.
Василь народився біля Сянока у селі Вілька, славному своїми різьбярськими традиціями. Ще з дитинства брався за ножа, за різець: вироблені фігурки лісового царства можна було продати хоч за якийсь гріш на поблизьких курортах Івоніч та Риманів – переважно це були олені, орли, кабани, ведмеді – об’ємна різьба поряд із плоскорізьбою тарілок, шкатулок, пластів...
Після горезвісного переселення, відгарувавши кілька років у причорноморських степах, родина Одрехівських таки осідає у Львові. Василь легко відшуковує шлях до товариства народних митців, бере участь у перших виставках, забезпечується якоюсь копійкою.
Потім взяла верх пекуча потреба фахових знань, певнішої дороги у життя. Він стає учнем Училища прикладного мистецтва, яке стало перехідним етапом від спонтанно рефлексуючої до професійно спрямованої творчості. Василь насамперед удосконалює навики рельєфної дереворізьби. Можна стверджувати: у цьому він невдовзі піднесеться на провідні позиції.
«Бо ж у мене таки направду щось одвічно успадкованого від прабатьків, від рідної підгірської землі, так що мав базу для росту»... – якось наче вибачливо похвалявся скульптор у довірчій розмові.
Далі я зацитую кілька рядків із мого написаного саме тоді для однієї телепередачі вірша про закорінену в дереві незбагненну красу:
Саме тут – золотий перетин,
Центр усього життя всеземного...
Із тогочасних Василевих робіт мені найбільше подобалася серія дерев’яних композицій із рідного йому присянського життя: «Дудар», «Лемко несе дрова», «Материнство», «Дроворуб», відзначених на тогочасних виставках. А вже поряд із тим – звернення до історичних реалій – швидше легендарних, ніж дійсних, як і портрети його учителів та наставників. Маю на увазі не так конкретних педагогів, як світоглядно дарованих долею.
Тут варто виділити бодай такі композиції: зачинаючи від дипломної «Народний майстер Юрій Шкрібляк» – а вже за ним «Варнак», «Народний герой Микола Шугай», де шанувальникам імпонував гордий і вільний дух, впевненість у справедливому оптимізмові рідної правди.
Напевно ж, із підказки дружини Василь Одрехівський поповнює галерею композиційних портретів-дереворитів, долучивши до списку письменників та митців образи неперевершеної співачки Соломії Крушельницької, композиторів А. Кос-Анатольського, С. Людкевича. І особливо психологічно глибокий образ Василя Барвінського – композитора, піаніста, педагога і довголітнього ректора Консерваторії, в’язня сталінських каторжних таборів.
Тож із такою самовіддачею він працював у групі провідних львівських митців над пам’ятником Іванові Франкові у Львові та Дрогобичі, над галереєю «Будителів» у Стрию, над багатьма іншими проектами.
Гарними були й дерев’яні мініатюри, та й просто дрібнички-скульптурки, чи навіть майже що ужиткові речі – часто видавалося, наче визнаний майстер із надміру творчої енергії просто бавиться тим, особливо у перші роки української незалежності, коли пристойних замовлень годі було дочекатися.
А в розмовах – ми знову поверталися до того одвічного, до того всотаного душею з дитинства – куди чи не кожен із нас прагнув би повернутися. Василеві Одрехівському невблаганний час уже надав таку можливість:
У надрах вічного сяйливого туману
Щось промайнуло вже, а щось іще майне, -
Тут квітне віра вір у долю нездоланну:
Тут кожна із рослин – від маку до дурману,
Від леготу весни до рику урагану,
Тут кожна ягідка, ковток води із жбану,
І кожен птахи скрик, і кожна хвиля Сяну –
До нового життя відроджують мене!
Я так і не встиг тоді прочитати Василеві цього присвяченого йому вірша…