Василя Портяка критики називають одним із найзначніших прозаїків нашого часу і ставляють в один ряд із Василем Стефаником і Григором Тютюнником. Це зумовлено і стислістю викладу матеріалу, і його емоційною напруженістю.
Основна тема Портякової новелістики – Українська повстанська армія. Крім того, він – автор кількох сценаріїв до знакових фільмів часу незалежності. Довкола цих моментів і не тільки піде наша розмова.
- Пане Василю, для своїх новел повстанської тематики Ви якось спеціально збираєте свідчення, чи опираєтеся лише на родинні перекази?
- Звісно, у мене були своєрідні самодіяльні експедиції. Ми з братами ходили до людей, які вижили, вціліли і багато знали з власного досвіду. Зараз майже не залишилося реальних свідків. Люди, які знають цю історію – вони, принаймні, були дуже молодими на той час. Тих, хто справді воював і вже був людиною з усталеними уявленнями про те, що це таке, вже зараз майже не залишилося. Є, звісно, одиниці: Мирослав Симчич – взагалі легенда; Стефа Костюк в Івано-Франківську – жінка, яка досить помітну роль відіграла у цьому русі. Вона перейшла табори, до речі, була поранена у нашому селі Кривопілля. Поранення було випадкове – нерозумна пригода, коли ненароком вибухнула граната в хаті, де вони перебували. Поранення було дуже серйозне, осколок потрапив навіть у печінку. І вона з цим осколком перейшла суд, слідчі дії, пересилки, і аж у таборі її прооперували. Вона перейшла через бійки з дівками-кримінальницями. Все перетерпіла. Потім вийшла, зараз є сім’я, живе в Івано-Франківську. Це для мене така дуже світла постать. Шкода, що останнім часом мало зупиняюся у Франківську, щоб до неї зайти, але іноді буваю. Ну, і таких ще можна набрати на пальцях одної-двох рук.
- А чи не втомлює, що журналісти, спілкуючись з Вами, завжди акцентують на темі УПА, яка домінантна у Вашій творчості, проте не єдина?
- Ні, безперечно. По-перше, у моїй творчості не є домінантною повстанська боротьба як така. Мене завжди цікавлять окремі долі, які потрапили в таке горнило, іноді справді між молотом і ковадлом. Ці драми і трагедії мене цікавлять більше, і я про них намагаюся менше говорити, тому що вони у мені. Щось жевріє, а щось уже пече, аби його написати. І то я не чіпаю ні в яких розмовах, то собі там є. А щодо самої теми, то вона не стала мені осоружною від частого вживання, тому що не так вже й часто порушується, якщо вже на це пішло. Певний порух був у 1990-х роках, пішло в кінематограф. Наприклад, паралельно знімали фільм «Вишневі ночі» і «Останній бункер». Тут же – документальний фільм «Чия правда, чия кривда?». І то був якийсь здвиг, але ці стрічки не отримали прокату, а кінематограф – це прокат і телебачення. Отут я вже втомлююся говорити про стан українського прокату не тільки сьогодні, коли все завмерло, а й на початку 1990-х, коли все-таки щось виходило. Та гляньте, яка політика нашого телебачення, в які години транслюють українське кіно, що мало би йти обов’язково у прайм-таймі. Про це вже якось забагато я говорив, і оце вже мені набридло.
- Чи є теми, на які загалом не любите говорити?
- Особисті, наприклад. Хоч мене ніколи не дратує те, що хтось там розповідає про якісь свої сімейні проблеми. Та це має бути до певної міри, коли все-таки зберігається якась чистота. А як тільки межу переходять, стає просто бридко. Я взагалі недолюблюю говорити про особисті речі – життя, сім’я, побут. То моє, і хай моїм залишиться.
- Планів екранізувати свої новели нема?
- Та воно би могло бути, але для цього треба, щоб знімалося кіно.
- Можливо, якісь короткометражні стрічки?
- Це все просто, але потрібні кошти, і все. Потрібні продюсери, які не тільки навчилася добувати гроші, знаходити теми і режисерів до них, такі, яких вимагає (є таке дурне визначення) телевізійний формат, а які б думали трошки ширше: справді, про кіно – національне, історичне, дитяче й авангардне зокрема. Тоді можна було б про щось говорити. А так, я написав кілька сценаріїв, які, в принципі, мали б цікавити при якихось інших розкладах, але вони так і не пішли.
- Може, варто їх видати книжкою?
- Та ні. Мене ніколи не турбує те, що сценарій зроблений і не друкований. Хоча був один випадок, коли сценарій публікувався – про Довбуша, також не екранізований. Я його написав для покійного Леоніда Осики, котрий був запалений ідеєю зняти фільм про Довбуша. Тоді Іван Гаврилюк саме організував свою кіностудію «Україна», і фільм мав бути там реалізований. Вже було створено знімальну групу, при чому дуже сильну: другий режисер – Вітя Маляревич, оператор-постановник – Юрій Гармаш, художник – Георгій Якутович. Сценарій уже обговорили і схвалили, але то вже був час, коли від держави було годі чогось чекати, і знайшли якусь фірму, яка тоді ж збанкрутувала. Тільки-тільки. Вже планували робити конкретні заходи, виїздити на вибір натури, тобто запустити фільм у роботу, і тут раптом фірма банкрутує, і все летить шкереберть. То потім цей сценарій надрукувала Лариса Брюховецька у своєму журналі «Кіно-Театр». Тим не менше, сценарій не є самостійною роботою, крім деяких випадків, як, скажімо, кіноповість Олександра Довженка, як деяка кінематографічна проза Габриловича, як кінороман Шукшина про Степана Разіна… Бувають такі моменти, коли сценарій стає майже повноцінною літературою, але все-таки майже. Сценарій годиться для того, щоб його знімали. Коли він здійснений на екрані, переведений у відеоряд, звук, отоді маємо те, що називається кіно. А так – це таке.
- Зараз над чимось працюєте?
- Потиху виробляю-доробляю у своїх новелах. З кінематографом гірше. Якщо взяти останні часи, був написаний сценарій «Крути». Він завис із тих же причин – фінансування. Був написаний сценарій для екранізації п’єс Олекси Коломійця «Дикий ангел». Там взагалі вийшла історія дурнувата і негарна: з’явився такий жук-режисер, який спочатку десь там вписав своє прізвище, а потім зняв фільм і під своїм прізвищем пустив його на телебачення.
- Можете його назвати?
- Так, Войтюк Іван.
- Ви з ним якось про це говорили?
- Ні. Справа в тому, що якби фільм вийшов хороший, мене, може, боліло б, що я доклався, а там нема прізвища, але я був би вдячний бодай за те, що зроблено. А так, фільм вийшов посередній. Мене вже запитували про це журналісти. Бруд. Я не хочу про це говорити.
- Пане Василю, в Києві почуваєтеся своїм?
- Звичайно. Це місто мого студентства. Місто, де ти відбув студентські роки, стає твоїм, і я не виняток. Скажімо, Москва, де я вчився два роки, залишила щемливе якесь почуття братства з тими, з ким я вчився, але з самого міста для мене залишилися тільки окремі оази – кілька галерей, Будинок кіно, один-два театри, кілька ресторанів, і все. Решта пройшло не так близько, тому що це вже був не той вік. А Київ, коли ти приїжджаєш у місто двадцятилітнім, то, звісно, вростаєш у це місто, приростаєш до нього, а воно до тебе. І хоч я проживаю поза Києвом – у Фастові, він все ж у мені.
- А село тоді чим зараз є?
- Село – це дитинство і пам'ять. Але й сьогоднішнє село також. Я ж туди як-не-як приїжджаю, знаю якісь історії, якісь долі простежуються. І, звичайно, той світ проникає у творчість. З урбаністичною прозою в мене якось не виходило, і я й не намагався цього робити, якихось дві-три речі. А село все-таки більше турбує.
- У Кривопіллі у Вас родина?
- Так, у мене там два брати. Вони залишилися в селі, кожен має ґаздівку, сім’ї, там працюють. У старшого вже дорослі сини-студенти, у меншого діти ще ходять до школи. Батьків уже давно нема, але зупинитись є де. Найкращий відпочинок – це не перебування в якихось комфортних місцях, передбачених для відпочинку, а в домашніх умовах. Коли людина потрапляє в ту атмосферу і середовище, в яких вона виросла з тою простою кухнею, з тими запахами, з тим самим пейзажем за вікном, то це і є справжнє повернення, яке додає сил. Хоча дуже добре, що зараз у горах розвивається зелений туризм, тому що мої знайомі недавно їздили – я їх скерував до Красника (є таке село у Верховинському районі) – то вони вернулися звідти надзвичайно задоволені персоналом, меблюванням і всім іншим. Тобто це те, що мало би давно розвиватися, якби держава створила відповідну програму, якісь кредити видавали б на цю справу. Але люди самі потихеньку розкручуються. Нормально. Щось вишукуючи в Інтернеті, я виявив, що вже в моєму селі чотири чи п’ять таких притулків існує. То добре. Є людям робота, є якийсь зарібок, тому що в Карпатах із цим важко.
- Пане Василю, у Вашому роду є славні вояки УПА. Коли буваєте в селі, говорите з братами на цю тему?
- Безперечно. Не тільки в нашому роду і в нашій сім’ї це є. Воно пережите. Хоча в 1950-60-х рр. про цю історію говорилося пошепки, і в моїй сім’ї так само, щоб ніхто з того боку не чув і не знав. Але у нас в родині не було замовчування самого факту. Хоч знаю деякі випадки, що люди були настільки залякані, що про це взагалі мовчали і діти, наприклад, не знали від своїх батьків цієї історії. А тут вийшло так, що це було відомо мені і моїм братам. Безперечно, ті всі історії постійно болять і гризуть, бо вони дуже непрості. Дуже багатьох людей воно поламало, адже в кожній родині були люди, які потрапляли в такі ситуації, що через них потім інші терпіли. Це також часто траплялося. Були люди, яких за десяток картоплин чи кулешу, зварену повстанцям, репресовували. Тепер це обговорюється широко, і не тільки в нашій родині. Слава Богу, вже багато матеріалів оприлюднено – і художніх, і документальних. Шкода тільки, що це не має державної підтримки, а без тої підтримки вже важко пояснити людям, які виросли на інших теренах і формувалися в інших умовах, природу цього повстанського національно-визвольного руху.