По-своєму знущальними у творчій долі різнопланового актора Василя Яременка (1895-1976 рр.) стали ті ролі супротивного ідейного навантаження, які йому довелося зіграти на сцені театру імені Марії Заньковецької у перше десятиріччя його становлення.
Це коли на вимогу партійного керівництва театри посилено впроваджували у репертуар принципи сучасності, а в них і пекельно трагічну тему колективізації, тему державної заготівлі зерна – аж до повного вичерпання хліборобських запасів. Аж до репресій незгідних, аж до страхітливого Голодомору... Один із фундаторів театру, його головний на початках адміністратор і провідний актор Василь Яременко був задіяний у кількох виставах саме такого плану.
Першою, датованою 1924 роком, була роль куркуля Гирі у виставі М. Куліша “97”. Ідучи за вимогою ідейної лінії вистави, актор аж до пересади виводив на перший план саме людиноненависницькі риси характеру (як же – куркуль!) свого героя, його затятість і непримиренність проти державній лінії: його куркуль був хамелеоном залежно від ситуації: то одверто жаским і страшливим, то лицемірним, потребуючим милосердя, то злісним і безсердечним.
Схожий герой Василя Яременка – й у виставі «Комуна у степах» того ж Куліша: його Вишневий – це вже розкуркулений куркуль, котрого радянська влада встигла притягти до відповідальності, й тепер він тихцем обходить поля довкола свого колишнього хутора, на якому господарює комуна. Тут він зустрінеться із своїми колишніми наймитами і знайде сили перебороти себе давнішого, заговорити з ними улесливо і жалісливо, наче крізь сльози, переконуючи у покірності долі, у небажанні та й неможливості жити іншим життям, як не на рідній землі, в надії переінакшити долю дітей, які зупинилися перед шлагбаумом у майбутнє із страшливим тавром «дітей ворога народу». Але комнезамівців сльозами не розжалобиш, та й Москва, як відомо, їм не вірить...
Зовсім інше навантаження випало на долю героя «Диктатури» за І. Микитенком – робітника-комуніста Дударя. Партія скерувала його на село у лавах двадцятитисячного загону із важливим надзавданням: забезпечити успішну хлібозаготівлю. Успішну – в уже знехлібненому селі, де партійно-радянські працівники втрачають ініціативу, – надто переконливими були аргументи вже напівголодних хліборобів. Але ж держава потребувала хліба – щоб експортувати його, щоб вивільнити кошти для переозброєння кількамільйонної армії, яка вдруге готується до боротьби із заклятим імпералізмом за торжество комуністичних ідеалів панування над світом. І Дудар виправляє становище: його мова – імперативна, наступальна, аж до войовничості. Він знаходить аргументи на користь голодного робітника, який перебудовує країну для загального щастя. Актор уміло моделює інтонацію, переходячи від сарказму до іронії, від закликів до теплоти і душевності. Йому за фабульним ходом вдається домогтися неможливого: відібрати кусень хліба у селянина – а ми з вами вже знаємо, чим це закінчилося...
Звісно, у ті роки були ще інші ролі та й ролі – завантаження кожного члена мандрівного театру (а саме така доля випала заньківчанам у міжвоєнний період) було аж геть понаднормовим. Василь Яременко виступає у виставах за п’єсами Лесі Українки і Мамонтова, Мольєра і Гольдоні, Корнійчука й Ібсена, Карпенка-Карого та Шекспіра. Саме заньківчани першими на українську сцену вивели надскладного «Отелло» в перекладі П. Саксаганського. У ній Яременко разом із Романицьким витворили неповторний дует: підступного Яго і його довірливого Генерала. Вистава вийшла насправді неперевершеною. Дніпропетровська газета «Звезда» високо оцінила її, виділивши обох акторів. А про Яременка писала так: «Важка і відповідальна роль Яго майстерно оформлена артистом Яременком. Недаром публіка, яка тепло приймала спектакль, по кілька разів викликала його на біс»...
Евакуація у сибірський Тобольськ у перші місяці війни – тут заньківчани по кілька разів зіграли всі репертуарні вистави, а деякі з них – офірно, перерахувавши виручені кошти на створення літака-винищувача для боротьби із німецькими юнкерсами та месершмідтами.
Несподівано пригодилася заньківчанам створена буквально напередодні війни вистава «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка. Відповідно адаптована, вона стала основою репертуару однієї з трьох фронтових бригад, які вирушили для обслуговування воїнів фронту. Тож саме Шельменка довелося зіграти нашому акторові понад 500 разів!
Ось одна із подяк, яку висловив начальник політвідділу штурмового корпусу «керівникові фронтової бригади Запорізького драматичного театру імені М. Заньковецької товаришеві Яременкові»:
Від душі радий бачити Вас тут, на фронті. Вчора, коли Ви ставили виставу, пішов проливний дощ. Бійці і командири сиділи під відкритим небом, але з вистави ніхто не пішов... Бійці і офіцери, незалежно від національності, гаряче люблять Радянську Україну, героїчний український народ, його історію, мистецтво і завжди раді бачити у себе його представників...
По-новому щедро розкрився небуденний талант Яременка у Львові, куди театр ім. М. Заньковецької прибув відразу після переміщення лінії фронту далі на захід. На спільній нараді партактиву з працівниками театру і місцевими літераторами складено перспективний план, за яким на театральній сцені мали з’явитися твори місцевого репертуару, зокрема «Украдене щастя», «Борислав сміється», «Олекса Довбуш», вистави про трудівників колгоспного села у боротьбі за нове життя. Але насамперед – Франко!
У роботі над образом актор перечитав гори літератури, зазнайомився тісніше з львівськими літераторами. Саме вони приохотили людину з багатим досвідом взятися за перо, аби викласти на папері свої прецікаві спогади. А невдовзі їх почав друкувати поновлений журнал «Радянський Львів». Таким чином стали традиційними довгі вечори Яременка у товаристві з Петром Козланюком, Іриною Вільде, Ярославом Галаном, твори яких також планувалися до показу на заньківчанській сцені.
Але по-особливому цікавими для актора були довгі бесіди з людьми, які особисто знали Івана Франка – поміж них М. Рудницький, Д. Лукіянович, М. Яцків, М. Возняк. Дехто з них підказував цікаві деталі, які знадобилися у роботі над творенням образу Каменяра. Хоча дехто з консультантів не сприймав багато чого у трактуванні Василя Яременка: Франко був не такий, Франко був!..
Але добре, що актор разом із режисером В. Харченком зуміли піднятися над побутовими дрібницями, піднесли образ Каменяра на належну височінь: це не просто поет революційної бурі, це постать виняткової інтелектуальної культури, втілення таланту і мудрості.
За довгий акторський вік Василеві Сергійовичу доводилося створювати найрізноманітніші ролі-образи: з характерами героїчними і відданими, полохливими і зрадливими, дотепними і веселими, правдивими й облудними. Поміж ними улюблені – вже згадувані Іван Франко і Шельменко-денщик, Іван Гонта і Гнат Голий. Найулюбленішою актор вважає роль Василя Коваля із вистави “Невольник” за Тарасом Шевченком. У цьому образі Яременку довелося виходити на сцену чотириста разів. Це менше, ніж в образі Шельменка, але й відповідальніше.
Пам’ятаю, як у листопаді 1970-го заньківчани вітали свого корифея із 75-річчям, бажали йому зіграти тисячу ролей. Тисячі не вийшло…
Але зіграв таки багато. І зіграв добре, дуже добре. Зіграв, наче усміхаючись крізь сльози – як у Франковому «Бориславі», що начеб сміється...
Життя і мрії дивний сплав,
Неначе долі на потіху:
Коли сміявся Борислав –
Чи хоч кому було до сміху?
Так, ми серцями молоді,
Задивлені у дні майбутні, -
Та в тій біді, у тій нужді –
Хіба сміятися на кутні...
Велика сцена – мов екран,
Де правду знагла не збагнути;
І той підтекст, той другий план,
Що весь аж корчиться від скрути:
Сліди війни, сліди борні,
Пориви гордої нестями,
І той Ваш сміх, який мені
Рубцює незажиті шрами.
Щовечора – новий повтор,
Таланту незбагненний успіх.
То що ж, хай тішиться актор –
Світ теж спроможеться на усміх.