Навіть зараз, коли заледве не увесь світ захоплюється подвигом українців та гідною поставою президента України, з боку певного сегмента не вщухає критика нашого політичного керівництва. Донедавна здавалося, що це фантомні болі від поствиборчої травми. Невдоволення від нищівного програшу на президентських та парламентських виборах. Однак все ж були надії на те, що після підтвердження президентом Зеленським та його командою по-справжньому патріотичної позиції багатьом відкриються очі. Вони прозріють і принаймні перестануть атакувати у цей страшний час керівництво України за надуманими приводами. Проте, на жаль, в більшості випадків цього не сталося.
Виявилось, що охочих вбити клин між сучасним політичним керівництвом України і ЗСУ, між владною командою й українцями – хоч відбавляй. Такий намір можна зрозуміти з боку прямого ворога – Росії, та його сателітів. Але для чого це роблять люди, яких не можна запідозрити у відсутності патріотизму?
На жаль, доводиться констатувати, що все це – не інакше як продовження політики шельмування Зеленського, яка почалася ще під час виборчої кампанії. І природа залишається незмінною. Тепер – це вигризти та зберегти для себе електоральне поле, принижуючи та оббріхуючи найпотужнішого на майбутніх виборах політичного конкурента.
Найстрашніше в цьому явищі те, що політичним противникам Зеленського не стає на заваді навіть загроза фізичного знищення України. Вони мертвою хваткою вчепилися критики створеного в їхній же пропагандистській уяві образу Зеленського. Тому варто саме зараз пройтися історією «загроз» та «зрад», які мали виходити від видуманого Зеленського. Простежити, чим вони закінчувалися, і визначити, у яких із теперішніх фейкових прогнозів старе коріння.
А тепер про все по черзі. Ще зовсім недавно опоненти Зеленського робили його прямим агентом Путіна, котрий спить і бачить, як капітулювати і віддати Україну в російську кормигу. Але майже три роки каденції Зеленського засвідчили протилежне: не тільки не капітулював, а вміло очолив оборону держави. Зумів налагодити функціонування державних органів в умовах війни і створив потужну міжнародну коаліцію на підтримку України. Проте у трубадурів зради навіть тут є своє пояснення. Пишуть, що нічого дивного, а тим більше героїчного, у цьому нема – він просто виконує свої посадові обовʼязки. І ні слова про те, чому його попередник, перебуваючи у значно вигідніших умовах, не зробив хоча б частину з цього у 2014–2019 роках?
Або ж коли намагалися показати, що українські військові просто зневажають Зеленського і нібито навіть готові піти на Київ, щоб його скинути. Причому замовчували факт, що добра половина військових на передовій проголосували за Зеленського.
А пригадуєте маніпуляції з ветеранами і парадами? Як намагалися не допустити налагодження нормальних звʼязків президента з військовими. Що в умовах війни загрожувало анархією і повним крахом держави. Як намагались усіляко висміяти кожне відвідування Зеленським лінії розмежування. Якщо забулося, то раджу погортати сторінки «лідерів суспільної думки» і переконатися, що той їхній «янелох» абсолютно ідентичний у своїй поставі теперішньому без перебільшення герою України. Виникає закономірне запитання, а кому було вигідним таке осміювання президента України? Тільки Росії, скажете? Ні, звичайно.
Головним вигодонабувачем від подібного роздраю були ті, хто й тепер намагається стверджувати, що Зеленський нітрохи не причетний до успіхів героїчної оборони України. Що все це заслуга тільки ЗСУ та героїчного українського народу. Намагаються вбити клин між політичним керівництвом держави та Збройними силами України. Заявляють, що ЗСУ роблять те, чого не робить політичне керівництво. Що армія – ніби окрема одиниця і ніяк не повʼязана з керівництвом держави, яка «не дозволить» і «не допустить». Чим провокують військове командування на непокору, штовхають до невиконання військових наказів. Раз за разом змушуючи військове командування відволікатися від війни й демонструвати цілковиту злагоду з командою Зеленського.
Подекуди можна навіть прочитати емоційні заяви від військових нижчого командного складу з погрозами розвернути зброю проти державних «зрадників». Ті, хто повторює ці насправді шкідливі і злочинні тези, мали б знати, що в будь-якій державі політичне керівництво визначає, що має робити армія, а не навпаки. Бо інакше альтернативою є анархія, отаманщина або нетривала військова диктатура і катастрофа. Знову ж таки, ті, хто торочить, що військові не пробачать команді Зеленського зради, що збунтуються і проженуть їх геть, забувають сказати, що буде після того «геть».
Варто також нагадати про поширення думок щодо несприйняття міжнародною спільнотою та лідерами провідних західних держав коміка на посаді президента. Мовляв, раніше говорили лише зі справжнім і солідним політиком, а тепер на Україну чекає повне фіаско. Таким було пророцтво ненависників Зеленського. І що ми бачимо тепер? Промови Зеленського стоячи зустрічають і проводжають у більшості парламентів світу. З ним розмовляють і висловлюють підтримку лідери більшості західних демократій. Лідер Великої Британії називає його не інакше як своїм другом. Звичайні люди бачать у ньому політика нового покоління і покладають великі надії на зміни у себе. В цей же час в Україні ображені і відсторонені правлять «своєї» далі: Зеленському написали промову, а він її тільки озвучив. Так, виступив добре, бо актор. Він тільки виконує роль. А ті, що більш «милосердні», з висоти своєї інтелектуальної та моральної високості, заявляють, що Зеленський виріс. Змінився. Він насправді змінився. Змінився не в плані вправляння у псевдопатріотизмі, улюбленому занятті патентованих критиків, а в ефективному керівництві державою, яка перебуває у вогні війни.
І про критику. Зараз видозмінений варіант критичної «пісні» такий: мовляв, треба хоч за щось критикувати Зеленського, бо цього вимагають закони демократії і для того, щоб запобігти диктатурі. Зрозуміло, що найбільш критичними до Зеленського залишаються мешканці старих бульбашок у соціальних мережах. Дивно, але, не маючи навіть найменших підстав, вони намагаються привласнити собі збірний голос українського суспільства. Пробують за звичкою малювати «червоні лінії» українській владі й погрожувати їй недовірою з боку суспільства. Агітатори за все хороше проти всього поганого намагаються навʼязати свої цінні поради владі, а якщо вона їх не врахує, то пророкують їй повне фіаско.
Одна експертка, яка давно залишила Україну і натуралізувалася у Варшаві, днями написала: «Суспільство має право висловлювати своє невдоволення, якщо бачить загрозу для країни у діях влади. Добре, якщо президент розуміє настрої суспільства». Вважаю цей коментар показовим і багаторівневим. По-перше, експертка апріорі підозрює зраду в діях влади. Не маючи доступу до всієї повноти інформації, практично нічого не знаючи про конкретний намір, дозволяє собі робити такі узагальнення. Здається, що в такій позиції більше від родової стигми за втратою «правильної» влади, ніж політичного аналізу. По-друге, авторка за замовчуванням наділяє себе правом говорити від імені суспільства і критикувати владу, незважаючи на те, що цю владу обрали на демократичних виборах голосами більшості громадян.
Найцікавіше, що вона розуміє, що в «демократичній країні політичне керівництво вирішує, але оцінку цьому дає суспільство». Саме так. Але таку оцінку владі дає суспільство на загальних, демократичних виборах. А не в соціальних мережах, анонімних телеграмканалах або в заанґажованих медіа. Так само не працює в умовах воєнного стану заява, що «сліпа довіра до політичного керівництва несе загрози». Відразу хочеться спитати, а чому вона вважає, що довіра українців до чинного президента, який якнайкраще показав себе у цій війні, є сліпою? І хіба такі маніпуляції не нагадують звинувачення Зеленського в тому, коли за рішенням РНБО були заборонені медведчуківські пропагандистські канали? Канали, які вважали, що вони заслужено критикують владу й висловлюють альтернативні погляди.
Про медійний пул одного експрезидента краще взагалі промовчати. Можна обмежитися висновком, що поширення брехні і маніпуляцій не має нічого спільного з плюралізмом думок. Хоча подібність між тодішньою й теперішньою критикою таки є. І тоді, і тепер Зеленського звинувачують у диктаторських замашках та в обмеженні свободи слова. На завершення треба, однак, сказати, що критика запобігає багатьом нещастям. Вона не дозволяє виникати авторитаризмам та диктатурам. Але таку цілющу силу має тільки критика за ненадуманими підставами.
P.S. Чому ми маємо відволікатися і звертати увагу на, по суті, уже маргінальні політичні середовища, яким не те що не дотягнутися до рівня популярності Зеленського, а навіть не позбиратися в недалекій політичній перспективі? Говорять щось там собі за чаєм, роблять селфі, сваряться, імітують. Їх підтримує незначна кількість осіб, які втратили свій суспільний вплив, а вага кожного дорівнює одному голосу на виборчій дільниці. Проте це далеко не так. Британський премʼєр Борис Джонсон дуже влучно прокоментував ситуацію з українсько-російськими перемовинами. Він наголосив, що підписання українсько-російської угоди має відбутися лише тоді, коли позиції України на переговорах будуть «максимально сильними». Золоті слова. А добитися тих максимально сильних позицій Україна може тільки завдяки злагодженим діям політичного керівництва держави, Збройних сил України, тероборони та дипломатичного корпусу. Тому стає дійсно очевидним, до чого може призвести намагання вбити клин та протиставити політичну владу і ЗСУ.