Є теми, на які писати складно. Як я зазначав у попередній статті, такою темою є Голодомор: крок вбік від генеральної лінії – і все, тебе вже звинувачують у нарузі над пам'яттю загиблих. Але ось з'явилася свіжа тема, теж пов'язана з убивством, щоправда, однієї людини. І варто бодай спробувати проаналізувати, що сталося, – як подібних звинувачень не уникнути. Проте вовків боятися – в ліс не ходити.
Стрічка фейсбуку заповнена розпачливими повідомленнями: «Активіста вбили за мову!» і грізними коментарями зі звинуваченням російськомовних і навіть закликами перестати бути до них (російськомовних) такими толерантними. Гаразд, спробуймо з'ясувати, що сталося. У місті Бахмуті двоє підлітків побили місцевого патріотичного активіста Артема Мирошниченка, котрий пізніше від побоїв помер у лікарні. Якщо навіть поверхово ознайомитися із ситуацією, стає зрозуміло, що «вбили за мову» – далеко не доведене твердження, а тільки версія, до того ж не надто підкріплена фактами.
Ось що пише, скажімо, сайт «Радіо Свобода»: «За версією активістів, нападники били Мірошниченка через те, що волонтер відповідав їм українською мовою. 6 грудня чоловік помер у лікарні, так і не прийшовши до тями. Громадські діячі в один голос запевняють: довести, що волонтера вбили саме через мову, вкрай важко, адже свідок боїться за власне життя і поки відмовляється йти до суду».
В іншій статті з того ж сайту конкретики трохи більше: «Оксана Болотюк, керівник організації “Бахмутська ліга правозахисників”, не виключає, що причиною нападу стала саме українська мова Артема. Вона каже, що є свідок, котрий чув, що двоє підлітків звернулися до Артема, він їм щось відповів.
Свідок, за словами Оксани, згадує: “Потім вони почали говорити: “Говори на нормальном языке, мы этого не понимаем”. Жінка впевнена, що якщо було саме так, то Артем не міг не відреагувати на таке зауваження, адже він любив українську мову та завжди захищав її».
По суті, ми бачимо класичну схему розмови сумновідомих «гопників» зі своєю потенційною жертвою: вони шукають, до чого б причепитися, аби почати конфлікт. І, зрозуміло, що причина тут може бути яка завгодно, від «ти з якого району?» або «шо либишся?» до «ти чого такий дєрзкій?». Звертаю увагу на припущення «впевнена, що якщо було саме так, то Артем не міг не відреагувати». Ми не знаємо, на якому етапі розмови виникла (якщо взагалі виникла) тема мови, чи було щось до і після цієї теми, не знаємо, що відповів загиблий і чи відповів він взагалі. Зрозуміло лише, що вбивство не планувалося не тільки на рівні диверсійних структур «ДНР-ЛНР», але й самими вбивцями. Вони мешкали по сусідству і, безперечно, могли б чатувати на Артема в значно зручніший час і в зручнішому місці, де не буде зайвих свідків.
В інтерв'ю, яке дав один із вбивць, він називає себе «патріотом України», який «ходив і плів сітки також», «ходив з прапором своїм навколо школи зі своїм класом», і зазначає, що загиблий «звертався російською, бо ми до нього почали звертатись російською». Звісно, можна цілком обґрунтовано сумніватися в його словах. Але значно більше варто сумніватися у твердженні «вбили за мову», яке не ґрунтується практично ні на чому.
Але ж навіщо сумніватися? Тисячі громадян з якоюсь маніакальною впертістю схопилися за цю смерть, мов потопаючий за соломинку. І вже на Алеї Небесної Сотні встановлюють портрет загиблого. «Тепер його очі дивитимуться на всіх, хто проходитиме там, і нагадуватимуть: на Донбасі небезпечно бути патріотом, але потрібно мати сміливість боротися. Боротися до кінця або до перемоги», – пише Анастасія Федченко на сайті «Новинарня» (який, до речі, принципово подає «побили активіста за мову» як доконаний факт, у заголовках). Яким чином боротьба і патріотизм до цього конкретного вбивства – незрозуміло, але це вже ніби неважливо.
«Українська Держава в цьому процесі зобов’язана, в інтересах власного виживання, показово гупнути кулаком, демонструючи на своїй території Силу Закону, – щоб кожен нащадок вертухаїв, якого трясе на звук недобитої його “дєдамі” мови, сто раз вкусив себе за язика, перш ніж щось проти неї бевкнути», – це вже Оксана Забужко. Двох мешканців бідної околиці Бахмута з українськими прізвищами оголосили «нащадками вертухаїв» – і відому «українську письменницю, громадську діячку» – як вона саме себе представляє – анітрохи не бентежить, що вона й не уявляє собі, ким насправді були їхні предки, що робили в 1933-му чи 1937-му. Оксана Забужко навіть не приховує, що біографії вбивць не знає – вона закликає лише в майбутньому, уже після анонсу про «нащадків вертухаїв» дізнатися «соціально-культурний профіль убивць, і їх бекґраунд до четвертого коліна, тато-мама-дід-баба».
А що робити, якщо виявиться, що їхні предки – розкуркулені селяни-українці, котрі постраждали від Голодомору? Гадаю «українська письменниця» просто пропустить цей факт повз вуха і помандрує далі, в країну синьо-жовтих поні і підступних червоних драконів. Яке то має значення? Україномовний (хай навіть з недавнього часу) – значить вбили за мову. Значить – герой. Значить – його вбивці неправильного етнічного і класового походження.
Що цікаво, з глобального погляду, подавати це вбивство – найімовірніше, побутове – у такому ракурсі немає жодної потреби: на фронті мало не щодня гинуть захисники України, героїв вистачає. Але, видно, ці герої якісь дуже незручні певній категорії активних громадян. Треба от саме беззбройний. Треба щоб про мову. Треба щоб «нащадки вертухаїв». Треба спростити картину світу до «хороших наших» і «поганих їхніх». Хай навіть «поганих їхніх» виокремлювати на рівному місці за мовною ознакою із все того ж таки Українського народу.
Що цікаво: здебільшого (а точніше, у 100% випадків, які трапилися мені, але припускаю наявність винятків) істерію навколо гіпотетичного «вбивства за мову» піднімають особи, які активно підтримували Петра Порошенка. Скажімо, згадана вище Оксана Забужко, яка відчайдушно ділить громадян України на «україномовних» і загадкових «вони уб’ють ВАС УСІХ», перед другим туром виборів назвала Порошенка «об’єктивно судячи, за наслідками 5 років таки найліпшим, що був у нас за всі 28 років незалежности». При цьому сам Порошенко заявив: «Слушайте, я сам русскоязычный (...) для меня абсолютно природно говорить на русском языке». А його син – навіть після 5 років президентства батька – не спромігся спілкуватися з журналістами українською бодай на примітивному розмовному рівні. Я зараз навіть не казатиму, добре це чи погано і не даватиму оцінки політиці Порошенка. Лише запитаю: наскільки чесно, з одного боку, відчайдушно підтримувати російськомовного (за його власним зізнанням) політика, а з іншого – сіяти ненависть до російськомовних співвітчизників?
У нашій країні справді є кого ненавидіти. Наприклад, корумпованих політиків, які виснажують всі державні інституції, перетворюючи їх усі – від ЖКГ до поліції – на несмішні пародії на самих себе. Роблять вони це україномовно на Львівщині чи російськомовно на Донеччині – результат приблизно той самий, згубний для нас усіх. Після кожного такого злочину варто спитати себе: як так склався весь цей ланцюг злочинної діяльності чи бездіяльності, на самому кінці якого двоє неповнолітніх забивають до смерті випадкового перехожого? Тим паче, що на його місці справді міг бути кожен з нас – і україномовний, і російськомовний, і угорсько-, румуно-, цигано-, болгаро-, якийзавгодноіншомовний. І всі ми маємо об'єднатися заради творення сильної української держави, в якій кожен громадянин чи іноземець почуватиметься безпечно.
Хоча, звісно, звести все до дешевого псевдопатріотичного пафосу набагато легше. Одержати свої лайки, задоволено посміхнутися – і продовжувати жити далі у хворому суспільстві. Яке ніколи не одужає, поки не навчиться робити правильні висновки зі своїх трагедій.