Жителька Волині Галина Шура стала переможницею цьогорічного всеукраїнського радіодиктанту. З-поміж 14,5 тис. учасників, які прислали свої роботи на перевірку, вона єдина не допустила жодної помилки. Відомо, що жінка працює на посаді вчителя української мови у школі села Комарове Ковельського району.
Про результати перевірок радіодиктанту національної єдності на «Українському радіо» повідомили у четвер, 9 грудня. Відомо, що без жодної помилки цьогорічний радіодиктант написала жителька Волині Галина Шура. Про себе жінка повідомила, що вона проживає у селі Комарове Ковельського району, працює у НВК «Загальноосвітня школа-дитсадок» вчителькою української мови.
У коментарі Суспільному вчителька розповіла, що працює в школі 36 років. Це вже друга її перемога на радіодиктанті. За цьогорічну перемогу жінці вручать диплом, а також подарують книги від одного з українських видавництв.
Відомо, що однієї помилки припустились лише троє учасників, які здавали свої роботи на перевірку. Йдеться про Наталію Палій з Львівської області, Максима Слюсаревського з Києва та Юлію Шекет (звідки вона, не вказано). По дві помилки зробили 12 учасників диктанту. Всього на перевірку до «Українського радіо» надійшло 14,5 тис. листів.
Нагадаємо, радіодиктант до дня української писемності та мови українці писали 9 листопада. Цьогоріч його диктував Юрій Андрухович, він зачитав уривок зі своєї нової книги. У соцмережах письменника розкритикували за дуже швидкий темп начитки, через що багато хто не встигав перевірити написане.
Правильний текст радіодиктанту-2021
Парк! Як добре, що він у нас був. І не просто був, а буяв, дихав, заманював – такий величезний, розкинутий на незліченних гектарах, невимірний. Кожен із нас, молодших і старших, приходив до нього трохи не з побожним онімінням і завжди відкривав щось таке, що хоча б на пів життя залишиться спомином. Наш парк перевершував будь-який інший, він був чудесним лісом. Він існував поза часом і в позачасі тривав.
Покинутий десь на галявині псевдокитайський павільйон, застиглий танок гіпсових німф довкола рясно порослого асфоделями пагорба, заґратований і напівзавалений каменями лаз у розбійничу печеру… Я міг би тягнути й далі цей перелік моїх тодішніх дивовиж. І всі вони трапилися протягом одного-єдиного літа! Бо кожне моє, як і моїх ровесників, літо минало – ні, пролітало, проносилося! – в парку, в його іноді аж до грудей високій траві.
Хоч найважливіша була осінь. Ви її любите? Якщо ви незлюбили осінь, то вам у дитинстві не пощастило з парком. Таким, як мій, що спершу заливав усього себе червоною й жовтою барвами в цілковитій невичерпності їхніх напівтонів, а відтак поступово скидав ту червінь і жовтину, до решти, дощенту оголюючись на зиму. Тоді-то й наставала пора особливої чуйності: млистими передсвітанковими годинами до парку починали заходити невеликі групи мисливців.