Великопісної історії частина перша
Господарем такого наймита, як він, є Бог. Кожному, хто з’являється на світ, Господь кладе до колиски гаманець. «Аванс, який ми всеньке життя відпрацьовуємо». — «А потім?» — «А потім настає час розплати». — «Зарплати». — «Розплати». — «Ні, зарплати». «Є така традиція», — казали йому батьки. «І мені поклав?» — запитував він, сповнений наївного сподівання. «Тобі забув», — зітхнув Іполит. «Навіщо ти так? — запротестувала Леся, якій серце краялося при вигляді його довірливих оченят. — Тобі теж поклав. Не хвилюйся, мій котику». «Покажіть мені мій гаманець!» — йому закортіло побачити, який він і що там усередині. «Ми не маємо». — «А де ж?» — «Загубився». «Лихі люди поцупили», — пояснив Коля. «Ми його розшукаємо», — мовив Петя з несподіваною рішучістю. «Тільки ти не хвилюйся, — сказала Леся. — Ми всі тебе любимо».
З такими рахманно-філософськими спогадами він занурив руку в контейнер для продуктових відходів. З-посеред восьми смітників він із заплющеними очима обрав би саме той. Утім, такої потреби — заплющувати очі — не було. Відкривалося третє вухо, і він чув, як промовляє трава, у траві була його голова, в поріділій від часу брунатній траві, і здавалось йому, що у нього їх дві, не одна, а дві руді голови, і обидві глипають із трави і назад ховаються у траву і торкають губами сипку халву мовчазної, що носить його, землі, після чого обидві встають з колін і, узявшись за руки, продовжують йти... Темрява темна там, де немає світла, коли не звисає лампа, неначе півлітра, згори і не шумлять явори...
Смітники стояли на майданчику в кущах за будинками. Вуличний ліхтар освітлював темряву, зелень листя була іншою, ніж удень, чарівнішою, казковішою. Він навіть порухав його, чи не з пластику часом. Світло було таким яскравим, що він бачив вибиту дрібними цифрами дату зберігання. Надто голодний, він брав протерміновані продукти, споживаючи їх на страх і ризик, не раз удобрював ними міську рослинність і присягався, що більше ніколи не буде, нехай хоч вішають, але пронос минав і голод нагадував про себе, спонукаючи знехтувати присягу. Особливу небезпеку становили протерміноване м’ясо і старі сири. Стикаючись із ними, він пригадував повчально-печальну історію, яку йому свого часу оповідали батьки і яку переказувалося з покоління до покоління. «Бактерія лістерія та інша біжутерія», простонародна казка. У ній були добрі й лихі бактерії. «А що таке бактерії?» — допитувався він. І хтось із батьків відповідав: «Такі гномики, своєрідні». «І лістерія теж?» — «Так». — «Але ж гномики у пеньках живуть». — «Такі гномики, як лістерія, оселяються у харчах». — «І я можу її з’їсти?» — «Краще не треба».
М’яса траплялося багато, червоного й зеленого, в різних формах і комбінаціях — таким чином йому надходили всі необхідні білки й речовини. Найбільше м’яса було після свят, третього і четвертого дня, іноді цілий тиждень, за що він полюбляв і шанував календар, передусім релігійний, особливо в тих частинах, де належало розговлятися.