Великопісної історії частина друга
Він на доторк збагнув її, розкіш — залютовану в поліетилен полядвицю. Під світлом ліхтаря полядвиця виглядала, немов на операційному столі. Він обертав її в пошуках терміну зберігання. Знайшовши, став рахувати на пальцях, проте дні нічого не означали, вони пливли, мов кораблики, яких він ніколи не стримував. У пригоді стала газета за понеділок, дев’ятнадцяте. Понеділок був учора, отже, двадцять першого буде завтра. Йому уявився буханець духмяного хліба і цибулина. Чи тому, що цибуля була надміру пекуча, чи з якихось інших причин, на очі навернулися сльози.
Смітник був його шеф-кухарем, який визначав меню. Міг укласти кулінарний «ПУТІВНИК-СМІТНИК. 100 найсмачніших знахідок». Його запросили би вести щоденну програму: «Ножем із бомжем» — великий смітник посеред студії та він, який виймає необхідні інґредієнти. Навіть така невинна мрія не минула йому даремно — вже наступної миті на нього впав обух.
— Що там?
— Полядвиця, — відповів він і стрепенувся.
— М’ясо?
Невідомий продовжував ставити запитання, хоча й без того зрозуміло, що полядвиця — м’ясо. У тоні вчувався притиск, майже зневага, а життя навчило його, що тони означають більше, ніж слова.
— М’ясо, — відказав якомога байдужіше.
— Зле.
Ще б пак! Для кого зле, а для кого добре — як подивитися.
— Дурня, — підтримав він незаслужену дискредитацію полядвиці, намагаючись одночасно заштовхати її до кишені, куди вона, з огляду на розмір, відмовлялася лізти.
А якщо голос не сам? Якщо за ним чаїться камарилья похмурих і готових на все голосів?
«Ось ти яке», — казав він, вдивляючись в обличчя, якому належав голос. Темні, трішки голодні очі... Хто ж у ці ситі часи не голодний? Голова, на ній світле волосся, що десятками кісок стирчить урізнобіч. «Як інопланетянин», — думав він, хоча сам інопланетян ніколи не бачив. Він знав про них від свого батька, який описував їх йому як дрібних і стрибучих істот з антенами, зеленими й довгими. Тими антенами вони штрикали його батька, і батько ховався від них, метаючись по кімнаті, доки знеможено падав ниць, вибухаючи голосним храпом. Мати називала інопланетян зеленими кониками, а дядько розказував, що їх насилає Зелений Змій. «Ти виростеш Побиваном і заб’єш падлюку», — казав дядько. «Як ти його лупцюватимеш?» — питав дядько, і він, увійшовши в роль, вимахував штурпаком, уявляючи, що тримає довбню, а дядько та інші заходилися реготом.
— М’ясо — це кепсько, — сказав незнайомець, наче скандував гасло.
Він замислився, насторожений категоричністю формулювань цього химерного візаві, який стояв тепер напроти нього, по той бік контейнера. Якщо зараз і піст, то хіба не належить він до тієї категорії людей, яким дозволено їсти в піст поряд зі студентами та вагітними? Батьки оформили його в університет життя, не запитавши, чи хоче він там навчатися. Був вагітний і що народив, те мав. Усе це тільки утвердило його в підозрі, що незнайомець забиває баки, поклавши око на здобич.
— А що не кепсько? — спробував розважити він із натяком на філософію. Казав же ж колись Сакидон, поплескуючи його по плечі: «Цей буде філософом».
— Банан, — сказав розкольник, — яблуко, ананаси. Плоди, що їх дарує природа.
«Невже він гадає, що я повірю в ці байки? — протестував він услід за своїм єством. — На що він розраховує? На полядвицю?»
— М’ясо — це вбивство.
Він здригнувся.
— Я нікого не вбивав.
Він відчув, як його вкриває холодний піт. Він ніколи нікого не вбивав. Він навіть комашку вбивав тільки тоді, коли вона докучала. Бувало, ладний у першому пориві розчавити комара, що сидів, встромивши хоботочок у шкіру, він урешті не завдавав йому жодних тілесних ушкоджень.
— Хто їсть м’ясо, стає співучасником убивства.
— Ми всі їмо м’ясо.
— Я не їм м’яса.
Його ноги зробилися ватяними. Тепер він був певний, що має справу з маньяком. Він не раз читав про маньяків у газетах, які підстилав, лягаючи спати.
— Масове вбивство.
Він хотів утікати. Втеча — єдиний рятунок. «Ніколи не вступай в розмови з незнайомими», — наказували батьки.
— Ти віриш у вічне життя?
Спершу запитання його ошелешило, а потім упевнило в жахливому здогаді. Він ступив крок назад, відповідаючи ухильно, обтічною, але достеменною фразою:
— Я вірю в завтрашній день, який знову наповнить контейнери.
— А в життя після смерти віриш? У перевтілення. Сьогодні ти людина, а завтра можеш стати комашкою.
Він уже сьогодні був багато чим схожим на комашку — щоправда, хоч би як завзято тріпотів руками в рукавах, з яких звисали торочки, мов пір’я, не здужав би піднестися так граційно, як вона, — найімовірніше, взагалі не здужав би.
Напевно, незнайомець не маньяк, а придурок. Від цього нового припущення йому відлягло. Що міг відповісти? Що був комахою? Він згадав комах, з якими літав у дитячих снах. Згадав комара, якого не вбив, і подумав, що, може, то себе він тоді не вбив.
— Я був комахою, — відповів він.
Незнайомця таке зізнання спантеличило.
— У наступному житті можеш бути телям, якого заб’ють електричним струмом, розфасують, продадуть і з’їдять, засмаживши на пательні. Бладі стейк фор е літл брейк — ду ю лайк сам кейк?
Якщо вже, тоді йому світить бути не тільки телям, а й куркою, гускою, качкою, індиком, свинею і навіть бараном, якого приносять у жертву, і конем, який форкає та ірже.
— Хто споживає м’ясо, вже в цьому житті успадковує муки й страхи невинно вбієнної тварини і відтоді не має спокою.
Його рука вагалася між викиданням полядвиці та гарячковими спробами таки заштовхати її до кишені.
— Що робити? — мовив з неприхованим розпачем.
— Кажу тобі: їсти, що падає звідти.
І показав угору. Вгорі, над сліпучим ліхтарем, зяяло темне небо. Воно байдуже мовчало, і з нього нічого не падало.
Джерело: "Чарівний світ. Тепер". Львів: "Кальварія", 2010.